Сліди СС

Розумна голова — Ангель, а все ж є в ньому щось… Так і не вирішивши, що саме заважає Ангелеві, полковник потягнувся за сигарою. Штайнбауер палив справжні, гаванські, і не які-небудь другосортні, а по п'ять доларів за штуку. Це піднесло його трохи в очах Грейта, і він посміхнувся Штайнбауеру зовсім приязно.

— Де ви дістаєте гаванські? Зараз після подій на Кубі це справжня рідкість.

— Живемо не одним днем, — відповів той ухильно, і Грейт подумав: цей ділок таки вміє зазирати в майбутнє. Чув погомін, що він очолює мадрідську торговельну фірму, яка поставляє понад чверть усіх матеріалів, закуплених американцями у Західній Європі для будівництва військових баз в Іспанії: збірні ангари, сталеві конструкції, труби та інше. А той, хто підтримує контакти з американцями, на думку Грейта, не позбавлений розуму.

Запитання полковника стало для Штайнбауера сигналом, що звичайні у таких випадках світські розмови вичерпали себе. Наче роздумуючи, повторив:

— Живемо не одним днем, панове, і ми допомогли вам е-е… — зам'явся, підшукуючи слова, — дістатися до Іспанії, маючи на увазі…

— Крюгер казав про якусь подорож, — недбало вставив полковник, зиркнувши, як зреагує Штайнбауер.

Той повернувся до Грейта всім корпусом, витримав його погляд і впевнено вів далі:

— Я не хочу, аби поміж нас були якісь недомовки, панове, і тому пропоную відкриту гру. Ми вибрали вас тому, що гауптштурмфюрера я знаю давно, а про вас, — посміхнувся Грейтові, — про вашу енергію і винахідливість начувся від Крюгера.

— Мене тішать такі слова, містер Штайнбауер, — нахилив голову полковник. — Але слова в наш час…

— Найдешевший товар, — закінчив той. — І я згоден з вами. Саме тому і змушений попередити вас, що наша розмова не для третіх вух…

— Ви могли б не попереджати, — нарешті подав голос Ангель.

— О-о! У вашій скромності я впевнений! — відрізав Штайнбауер, і Грейт подумав, що Ангель справді в нього на добрячому гачку. — І все ж я ще раз повторюю це, бо наша організація…

Полковник здивовано випростався.

— Організація?..

— Ви могли впевнитися в цьому. Адже французький військовий корабель…

— А-а… — зрозумів Грейт. — ОАС та інші.

— Саме так! — ствердив Штайнбауер. — Але ми ухилилися трохи, панове. — Тепер він підібрався в кріслі, від колишнього Штайнбауера, випещеного й світського, не залишилось і сліду. Сидів прямий і підтягнутий, певно, сидів так колись у своєму кабінеті на Лейпцігерштрассе і говорив, наче інструктував своїх підлеглих. — Ви, певно, чули, панове, про скарби, заховані при нашому відступі в Австрійських Альпах. Повинен інформувати вас, що чутки про них, якщо й перебільшені, то не набагато. Ми, правда, не мали тоді часу, щоби заховати все так, як належить, і деякі тайники були потім розкриті — частково випадково, частково через наш поспіх, і, тепер я можу визнати це, самовпевненість, яка межувала з недбалістю. Але значна частина цінностей усе ще лежить у штольнях та озерах Австрії. До деяких тайників уже втрачено ключі, але не до всіх. Особисто мені відомі дві схованки, де зберігаються зливки золота та інші цінності. Я сам обладнував ці тайники і вжив заходів, щоб їх не розкрили…

Штайнбауер зробив паузу, відпив лимонаду із склянки. Він пив лише воду і ніколи не вживав спиртного. Ні тоді, коли служив в СС, ні зараз. Усе робив на тверезу голову і рідко коли помилявся.

Тоді він і справді вжив заходів, щоб жодна жива душа не знайшла тайників. Обладнувала їх спеціальна команда із Заксенхаузена: десять спеціалістів — муляри, штукатури, інженери-будівельники. Під наглядом ротенфюрера СС з відділу самого Штайнбауера та двох есесманів. Після того, як ящики були заховані, всіх десятьох розстріляли. Оберштурмбанфюрер сам керував стратою. А через кілька годин передав ротенфюрера та есесманів спеціальній групі — їх також розстріляли в його присутності.

Штайнбауер зробив ще ковток.

Чомусь пригадалося, як кричав тоді ротенфюрер. Чорт, старий служака, а не зумів достойно вмерти. Рвався з рук есесівців, проклинав його, свого командира, поки йому не заткнули пельку.

Що ж він кричав? Здається, вимолював життя і обіцявся нікому ні про що не казати. Звичайно, коли тебе збираються розстрілювати, наобіцяєш золоті гори…

Штайнбауер зітхнув і вів далі:

— В одному з тайників зберігається не лише золото. Документи, котрим нема ціни. Якщо ми станемо власниками цих паперів, матимемо ключі до шифрів секретних рахунків у швейцарських та південноамериканських банках. Ви розумієте, що це означає, панове?

Грейт давно вже відставив склянку і слухав, не відриваючись. Щоки в Ангеля зробилися зовсім червоними, він застиг на краєчку стільця, нахилився вперед, та не помічав, у якій незручній позі сидить.

Раптом полковник подумав, що Штайнбауер спритно обдурює їх. Запитав:

— Чому ж ви за стільки років не спромоглися дістати це золото? Невже це така складна справа?

Штайнбауер зрозумів його одразу.

— Я вже казав, що ми граємо відкрито, — мовив якомога щиріше, — і між нами повинно бути все з'ясовано. Справа в тому, що вивезти стільки золота з будь-якої країни не так просто. Звичайно, не будемо перебільшувати складність операції, та все ж це не розважальна прогулянка по Альпах. Зважте й на те, що у мене після війни збереглися е-е… деякі суми і нагальної потреби у тому золоті не було. Тепер — інша річ. Зростання масштабів діяльності нашої організації та деякі інші фактори вимагають все більших сум, і консервація цінностей та банківських рахунків тепер недоцільна.

— Скажіть, — безцеремонно перервав його Грейт, — вже намагалися добути те золото?

— Ви трохи випередили мене, полковнику, — м'яко усміхнувся Штайнбауер. — Кілька місяців тому один чоловік мав розкрити тайник і вивезти цінності, та… — розвів руками, — він виявився типовим ослом. Контейнери з золотом зберігаються у підвалах замка зальцбурзького архієпіскопа. Це — ще не таємниця, панове, замок — середньовічний, у підземних ходах сам чорт заплутається, і тайник можна шукати, — задоволено потер руки, — і сто років… На жаль, там, де я заховав золото, зараз одна з кімнат книгосховища. Якісь древні манускрипти, рукописи, пергаменти та інші дурниці… Цей Дорнбергер діяв, як йолоп, його одразу затримали і звинуватили в намаганні вкрасти якісь книжки. Два роки тюрми, панове, і я вважаю, що він легко відбувся. Але ж тепер, крім мене, ще одній людині відоме розташування тайників, і чорт його зна, який ґедзь може вкусити Дорнбергера… Хоч як прикро, австрійські тюрми більш-менш охороняються, і ліквідувати цього осла — справа не дуже проста.

Він вимовив ці слова звичайно, наче йшлося про щось незначне і саме собою зрозуміле, а не про долю людини близької, можливо, друга, — бо кому ж ще довіриш таємницю таких величезних скарбів?

Грейт мимовільно зиркнув на Ангеля: Франц колись і лужив у Штайнбауера, був його довіреною особою, колись саме за завданням оберштурмбанфюрера інсценізували його смерть — після цього Ангель виконував якісь надсекретні завдання головного управління імперської безпеки, про які не розповів навіть Грейтові…

Франц аж ніяк не зреагував на репліку Штайнбауера: пропустив її повз вуха чи просто добре знав вдачу свого колишнього шефа і визнавав його право на подібні рішення.

Але ж таке могло трапитися не лише з Дорнбергером: хто дасть гарантії, що в них усе обійдеться?

Видно, Штайнбауер перехопив Грейтів погляд, бо одразу дав задній хід:

— Звичайно, це — у крайньому випадку, я певен, Дорнбергер мовчатиме. Та коли існує хоча б один шанс із тисячі… зрештою, ми не можемо гаяти час, тому я й розмовляю з вами, панове…

Грейт запитав прямо:

— По-перше, я хотів би знати, про яку суму йдеться? В цілому. І скільки матиму особисто я?

Штайнбауер, мабуть, давно вирішив для себе це питання. Відповів, не роздумуючи:

— Сподіваюсь, ви розумієте, що тут не може бути зрівнялівки. Крім того, я фінансую нашу е-е… операцію, забезпечую вас необхідними документами, явками тощо. Я вже не кажу про транспортування золота з Австрії. Очевидно, доведеться орендувати літак, тому, — нахилився до Грейта, — ми і спинилися на вас, дорогий полковнику. Коротше, я не збираюся торгуватися і вважаю, що по двадцять відсотків від загальної суми вам буде досить.