Сліди СС

Робота пішла швидше. Один махав кайлом, а другий, стоячи в ямі, викидав землю, що осипалася. І все ж минуло не менше години, перш ніж яма видовжилась на метр.

— Тепер відійдіть і присвітіть мені, — скомандував полковник.

Ангель і Хетель стали в нього за спиною. Хетель підняв ліхтар, і Грейт, відкинувши пухку землю, що осипалася з боків, почав поглиблювати яму. Раптом лопата увійшла в грунт лише до половини, врізавшись у щось тверде.

Полковник розгріб землю.

— Здається, він! — вигукнув радісно.

Ангель став на коліна, нахилився низько.

— Присвітіть же! — смикнув Хетеля за холошу штанів. Той опустив ліхтар. Грейт швидко зняв верхній шар землі — тепер не було жодних сумнівів: перед ними лежав контейнер.

Полковник розгріб землю руками, підсунув лопату під ящик, наліг усім корпусом і витяг контейнер. Поплескав долонею по матовій свинцевій поверхні.

— Ось він, голубчик… — засміявся. — Довгенько ж ти чекав на нас.

Підняв і поклав на край ями. Обіперся руками, аби вистрибнути, та щось боляче вдарило його в спину, і постріл різонув вуха. Він ще тримався за край ями, та м'язи ослабли, і руки не слухалися його. Хотів озирнутися — що сталося! — але голова переважила, опустився навколішки і ткнувся обличчям у стінку ями…

Десь в спині під серцем зупинився біль, він розростався і робився нестерпним, не можна було поворухнутися, навіть дихнути.

— На одного менше… — почув за спиною.

Невже Ангель? Так, голос Франца. Невже то він стріляв у нього?

«На одного менше…»

Ангель не хоче ділитися з ним, ну, і добре, бери все, але для чого стріляти? Він же врятував його в Танжері. Боже мій, Франц, невже ти не пам'ятаєш цього?

— Що ж, це справедливо… — схвалив Хетель.

— Це наші скарби, ми заплатили за них надто дорого, щоб американська свиня одержала хоч пфеніг.

Ангель хрипко засміявся.

— Кожен ласий до чужого. Цей Грейт остогид мені, я вимушений був терпіти його, але тепер… Що ж ви стоїте? Беріть лопату, закопаємо його.

«Я ще живий!..» — хотів сказати полковник, та язик не послухався його. На спину посипалася земля, біль знову прокотився хвилею по всьому тілу і застиг десь біля лоба, у скронях.

Грейт зробив спробу поворухнутися, біль раптом відійшов від скронь, полковник відчув полегшення, тіло зробилося невагомим, він навіть підвівся і розплющив очі, та не побачив ані Ангеля, ані Хетеля, здивувався з цього, та ще більше здивувався, роздивившись довкола.

Велика зала, але без вікон і без стелі, щось схоже на літній кінотеатр, тільки без екрана і без лавок для глядачів. Одна лавка — для нього, зручна лавка із спинкою, можна відкинутись і сидіти, спираючись на неї. Тільки в нього чомусь болить спина і трохи пече під серцем, буцімто смокче щось, і сидіти, не спираючись, зручніше.

Грейт умостився на лавці так, аби не пекло, і глянув поперед себе.

На узвишші, точнісінько, як в американських судах, довгий стіл, довгий-довгий і широкий, Грейт ніколи в житті не бачив таких столів, а за ним у кріслі з висот кою спинкою — сивий і бородатий дідуган. Волосся в нього — до плечей, і борода ховається десь під столом, він майже точно такий, як людина, але звичайна людина за таким величезним столом виглядала б маленькою і вбогою, а старець навіть підноситься над ним — і є в ньому щось нелюдське, хоча і риси обличчя, і руки, які він поклав на стіл, і жили на руках, і зморшки на чолі зовсім такі, як у вісімдесятирічних дідуганів.

Але що ж у нього нелюдське?

Раптом Грейт зрозумів: очі. Він не знав: добрі вони чи злі, не міг збагнути, та й не це було важливо. Ці очі дивилися якось крізь нього, вони бачили його наскрізь, вони читали всі його думки, і сховатися від них не було жодної можливості. Це були нелюдські очі, очі Всевишнього, і Грейт нараз ледь не втратив свідомість від страху, радості, екстазу й туги — все перемішалось в ньому і він мало не збожеволів, бо зрозумів, що бачить бога.

Він — перша людина, яка бачить бога, він знав точно, що ще не вмер і що перед ним — справжній бог; полковник хотів встати й вклонитися чи якимось іншим способом висловити свою пошану, та очі наказали йому сидіти, і він навіть не поворухнувся, приголомшений.

Бог зовсім по-людськи сперся підборіддям на руку і зиркнув праворуч. Грейт перевів погляд туди ж і побачив дванадцять крісел, що стояли амфітеатром по чотири в ряду, гарних зручних крісел з червоного полірованого дерева, і в кожному — людина в чистому накрохмаленому білому хітоні. Грейт упізнав їх одразу: лисий натоптуватий Петро — перший праворуч, Іоанн дивиться з погордою, прогонистий Павло сам собі всміхається…

Грейт ледь нахилив голову, наче хотів привітатися, та апостоли аж ніяк не зреагували на його уклін, сиділи, буцімто мармурові статуї, дивилися на нього і не бачили.

Спочатку Грейта вразила така демонстративна відчуженість, та наступної миті він збагнув: апостоли й не могли поводитись інакше. Це ж тільки йому здається, що він був зрадником, Іудою, а вони бачили їх мільйони: і первородного, і його, Грейта, а скільки їх ще у світі, починаючи з новонародженого, котрий ще не знає, що стане Іудою, і кінчаючи Великим Іудою Сходу, Іудою нинішнього і майбутнього — на десять тисяч років… На цьому тлі він, Кларенс Грейт — звичайний, рядовий, малопомітний Іуда, і його процес — тепер полковник знав, що його зараз судитимуть, — все одно, що справа дрібного кишенькового злодія в Нью-Йорку.

Грейт збагнув, що потрапив до зали засідань суду ще й тому, що побачив ліворуч від себе істоту в старомодному чорному сурдуті, з блідим видовженим обличчям і божевільними очима; єдине, що відрізняло її від людини, — маленькі ріжки, вірніше, не ріжки, а якісь нарости на лисому черепі.

«Чорт», — зрозумів Грейт.

Чорту не вистачало лише капелюха чи циліндра (циліндр більше пасував би до його бакенбардів, справжніх елегантних бакенбардів дев'ятнадцятого сторіччя), полковник подумав, що чорт відстає від моди, але це водночас свідчило: він — людина твердих правил, чужа новітнім віянням і навіть трохи консервативна. Консерваторам же Грейт завжди симпатизував, вважаючи їх опорою існуючого порядку.

Напроти чорта розвалився в оббитому блакитним оксамитом і позолоченому кріслі а! а Людовік XIV справжній ангел з ніжними, мало не жіночими рисами обличчя і парою лебединих крил за спиною, які висовувалися через спеціальні прорізи в хітоні. Певно, крила ці були лише декорацією, даниною людським уявленням про ангелів, бо масивна статура ангела не відповідала розмірові крил — в крайньому випадку він міг літати, як свійська качка, не відриваючись далеко від землі.

Грейт обережно скосив очі праворуч, потім ліворуч — тікати не було куди; по боках стояла охорона — люди, що нагадували римських легіонерів в коротких туніках, з мечами і такими ж декоративними крилами, як у ангела.

«Архангели, — подумав Грейт. — Тепер усі на місці й можна починати».

Бог подзвонив срібним дзвіночком. Він тримався, начебто голова Верховного суду, який керується лише конституцією і власною совістю. «Навряд чи даси йому хабара, — тоскно подумав Грейт. — Що йому золото!..» Ось з апостолами можна було б побалакати, використовуючи, так би мовити, індивідуальний підхід: одному підмазати, другому підлестити. Петро, мабуть, любить, коли йому кажуть, що він молодо виглядає, Павлові чи Луці слід би сказати про інтелект… Погано з Іоанном, дуже гордий і наче принциповий, але хто зна, буває, що людина віддано дивиться у вічі, а голосує проти…