Слiди на плинфi
Шрифт:
Та наступного дня, ще на самiм свiтанку приїхав верхи городник i загадав усiм поспiшати на Подiл та вантажити перепалений вапняк i возити до будови Софiї.
I цiлий день Пiвник був сам на господарствi.
Навiть кашу зварив.
Хоч була каша недосолена i вугiлля в неї чимало налетiло, їли всi з насолодою i мовчки. Один тiльки Будий невдоволено зауважив.
– Вугiлля забагато в цьому варевi.
– А тебе нiхто не примушує їсти вугiль!
– Гостро зауважив дядько Пiвень, клiпаючи запаленими червоними повiками.
– Замочуй ячмiнь на кашу. Грибiв не жалiй. Вранцi сходи до городника. Його ключниця тобi дасть закваску на хлiб.
Всi застигли, просто отетерiли.
Першим пiдняв голос Талець.
– Пiвню! Ти... ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сидiли!
– У боярина добрi ловчi пси i воїни є, вiрнi холопи є. Пущi древлянськi, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От i вся моя челядь. Як пiдуть бранцi i сховаються в землякiв та знайомих. Бо вони собi зажили приятелiв за окаянного Святополка. I тодi менi всi днi з вами з рабського корита сьорбати i боярську руку лизати?! Не тому я вiрно служу боярину, щоб завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. Вiдроблю йому борг i тодi всi ви хоч в iрiй летiть, як крила маєте. I пальцем не рушу, вуста не отверзну! Ви мене зрозумiли?!
– Гостро спитав у Ляха i Нiмця.
Тi закивали. Нiмець покiрно, показуючи всiм видом, що розумiє обставини i жорстокий наказ. А Лях хоч i кивав, та не стримався.
– Ти єсть жорстокий кат!
– Не гнiви мене, Ляше! Не з охоти давлю тебе. То моїми руками боярин тебе держить!..
Малий прокинувся, бо вiдчув, що дядько Пiвень дивиться на нього. Вiн розклiпив повiки - дiйсно, в розчинених дверях стояв дядько i пронизливо дивився на хлопчика.
Поки Будий варив кашу, дядько i небiж викупались у теплих, не скаламучених струменях Либедi. Роса пекла холодом ноги, а над плесом слався туман.
З кущiв вербових, з тернових заростей на пагорбах солов'їна пiсня била, тьохкала, аж в головi наморочилось.
Десь iз заростей болотних прорiзався нiжний голос очеретянки, i здалеку неслось настирливе теркотiння деркачика.
Дядько Пiвень утер тiло i лице довгим рушником, потiм обтер тремтячого небожа.
– Спат-ти х-х-хочеться!
– Цокотiв зубами хлопчик.
А дядько мовчки натягував свiжу, вишивану червоним, сорочку.
Iз комiрчини, з-пiд рибальських снастей дядько витяг свої припаси - два глеки меду, голову воску i ще щось у м'якому липовому кошелi. Малий здогадався, що то хутро. Сам дядько не їв i малому не дозволив, а тiльки воду пив, поки всi снiдали. Потiм вiн кивнув Ляховi й Нiмцевi, i вони вийшли з-за столу.
Залога при брамi здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох чужинцiв з рогатиною i сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик з великим берестяним коробом за плечима.
Лишивши полонених i зброю в городника, дядько i небiж крокували неквапно хiдниками Верхнього Мiста. Вулицi були рiвнi та вузькi, мощенi дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани сосновi й березовi, дубовi та кленовi.
Проте не на всiх подвiр'ях чулось життя, не над усiма мовницями та iстобками вились дими. Раз по раз розписанi, оздобленi i рiзьбою, i фарбою будiвлi мали закритi дошками вiконницi, а перед ворiтьми на стежцi пробивався пухнастий спориш.
– Дядьку! Чого цi двори мертвi? У Києвi пошесть була?!
– Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тiкав iз окаянним
Святополком iз Києва, забрав собi у полон не смердiв простих, а тисячу київських бояр! Тепер вони далеко в полонi сидять!– А де ж їх тут тисяча назбиралася?
– Малий аж спинився i рота розкрив.
– Ну? Чого спинився? Ми до заутренi йдемо - там їх i побачиш.
Вони поминули велику площу, огороджену гострим паколлям. З-за гострих паколiв визирали рожево-сiрi та рожево-бiлi мури, виведенi на людський зрiст.
Дядько притишив кроки i не стримався.
– Оце сюди ми возили вчора вапняк! Його тепер гасять у ямах... Бачиш, як би бiлий дим клубочився? Ото, знай, там у ямах вапно гаситься. Як вапно ще не вигасилось i туди в яму щось живе кинути, то вапно його з'їсть, розчинить i слiду не лишиться.
– I вiд кiсток нiчого?!
– I вiд кiсток!
– Ствердив дядько...
Вони вийшли до брами Володимирового Мiста якось несподiвано. Звернули у завулок лiворуч - i зразу перед брамою мурованою з каменю i цегли плинфи, затинькованою i побiленою якоюсь, аж наче рожевою, крейдою. Та й розписаною дивними вiзерунками рiзного зiлля понад самими стулками ворiт.
Пройшли по дзвiнких плахах пiдйомного моста i стали перед вартою.
Воротарi, при зброї i в лускатiм броньовiм обладунку спитали:
– Хто такi? Куди йдете?
– Я Пiвень, на iм'я Павло, iз земель Вруцьких...
– Древляни?
– Ага. А це мiй небiж, Пiвник. Iдемо на заутреню до собору Пресвятої Богоматерi. А в коробi жертва попинам. На мене чарiвниця закляття вчинила. Хочу в Богородицi захисту просити...
– А що сильна чародiйка?
– Спитав другий вартовий, певно, добрiший, нiж перший.
– Молода i має багато сили чародiйської.
– Вiдказав дядько, хитаючи розпачливо головою.
– Менi б таку чародiйку, щоб одну дiвку приворожити. Чуєш, Степане, а пропусти цього смерда, нехай iде.
Перший, не говорячи нiчого, показав рукою: "Iдiть".
А як вступили вони до Володимирового Мiста, так здалось малому, що потрапили вони у ту казку, яку розповiдав прапра-прадiд, прабабин дядько, як вони ходили походом на Царгород проти грекiв.
У Володимировiм Мiстi були не тiльки високi кам'янi палаци, вибiленi та розписанi дивним узороччям, а були й такi кам'янi палаци, прикрашенi наче самоцвiтами, що переливались, iскрились, наче веселка на стiну впала.
I церков було на кожному розi.
А як вони вийшли на широкий майдан, де збирались купцi з дорогим крамом, то побачив Пiвник чотирьох мiдних коней, позеленiлих вiд часу. I стояли вони на пагорбi над торжищем, наче живi. Такi вони були правдивi, що не здавалось, що вони зараз пiдуть, а здавалось, що вони вже йдуть, тiльки цокоту не чути. Малий вiд захвату заплескав у долонi.
– Ти-х-хо!
– Засичав дядько, шарпаючи його за рукав. Вже вони пiдступали до ворiт, що в третiй обороннiй стiнi мiста, за якою була Київська гора з усiма князiвськими палацами та церквою Богородицi.
Коли до них пiдступив попин.
Довговолосий, чорнобородий i дуже смаглявий попин нiс на руках здоровенну стерлядину.
Вiн розпитав родичiв про їхнi турботи.
Дядько Пiвень i небiж поспiшили за ним. Дядько Пiвень у поклонi низько схилився i попрохав.
– Отче! Давай я тобi рибу понесу.
– Я сам, сам, - вiдтрутив його попин.
– А що в коробi?
– Вiск на свiчки. Мед у глеках. I горностаєвi та кун'ї шкурки. Це на церкву, бо в мене нi срiбла, нi злата немає.