Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

Вона зараз щось напише. Олівець існує для того, щоб ним писали. Юлія бере клаптик, ще одну записку, сідає на кам’яну підлогу й пише:

МЕНЕ ЗВАТИ ЮЛІЯ ВЕЛЛЕР. МЕНІ 15 РОКІВ.

Більше вона не може придумати нічого. Зрештою, досить. Щоб залишити по собі слід. Але наступної миті їй спадає інша думка. Юлія кидає папірець у воду. Можливо, тут є течія. Вона піде за течією. Юлія довго дивиться у воду, аж починають пекти від напруження очі. Папірець не рухається.

Мертве озеро. Це озеро — мертве. Воно не рухається в жоден бік. Куди ж їй іти?

Хіба не однаково…

— Я буду йти, доки не помру, — каже Юлія. — Я не стану такою, як ти. Я мушу вийти звідси. Дідусь не міг мене обдурити. Він напевно стояв на цьому березі й думав, як вибратись звідси. Він це пережив. Може, це й добре, що я йду сама, без нікого. Є ситуації, які легше пережити самому. У мене є чарівний ліхтар. Він мав би давно згаснути, але він горить. А може, тут у підземеллі інший час. Не такий, як у підвалі, не такий, як нагорі. Раніше вона вночі виходила подихати свіжим повітрям і жодного разу не наблизилась до липи, що росла посеред подвір’я. Лавки там уже не було. Хтось забрав на дрова. Мама не дозволяла їй зійти зі східців, Юлія мала ховатись у тіні й дихати повітрям, що пахло димом. А липа була без листя і не відкидала тіні. Кожної миті могла надійти мама, обійняти за плечі й сказати:

— Годі, Юльхен!

Якби вона боялась так за маму, як мама за неї, можливо, та залишилась би жити.

Юлія йде берегом мертвого озера, уважно дивиться собі під ноги. Очі болять, рука, в якій вона тримає ліхтар, геть заніміла. Підземне озеро не повинне бути надто велике. Їй краще триматись стіни, бо так можна ненароком і звалитись у воду. В ту мить, коли вона торкається рукою слизької холодної стіни, ліхтар з шипінням гасне.

Господи, він не мав так раптово згаснути, без попередження! Але оскільки це чарівний ліхтар, він знає, коли згаснути. Значить, вихід уже близько. Неоформлена в слова думка про якийсь невідомий захист викликає в неї на личку кволий усміх. Їй здається, що звідкись долинає повів свіжого повітря. Юлія запалює свічку і йде, залишивши ліхтар на березі підземного озера.

Вона думає, що ті, хто вистелили дорогу кам’яними плитами, мали куди вийти. І ця дорога, якою вона прямує з останньою свічкою, виведе її звідси. Віск капає дівчинці на руку, світла зовсім мало. Вона може ненароком ступити на край берега і впасти у воду. Тому треба триматися стіни, мокрої й слизької. Навіть коли погасне свічка, вона зможе йти навпомацки, відчуваючи плечем стіну. Ця свічка згорить за годину. У тебе, Юліє, ще є трохи часу, не переживай.

— Паулю, — каже вона, — візьми мене за руку.

Тоді з одного боку її захищатиме стіна, а з іншого — Пауль. Коні пасуться на пагорбку, де трохи трави, правда, солоної. Вона й досі відчуває на губах присмак моря.

— Я покажу вам (усе ще «вам») щось цікаве.

— Скарби? — питає Юлія.

— Ні, скарби не можуть лежати просто так. Їх замуровують. Я покажу білих баранчиків.

— Що?

— Я недавно дізнався, що хвилі на морі перетворюються на білих баранчиків. Удень вони ховаються в печерах, а вночі пасуться довкола замку.

— Не вигадуй.

— Самі побачите. Ми вже майже прийшли. Тільки не треба нікому про це розповідати. Присягніться, панночко!

— Присягаюсь.

— Чому в тебе заплющені очі? — питає Пауль, міцно стиснувши її долоню.

— Вони в мене розплющені.

— Ні, ти, мабуть, заснула. Розплющ очі, Юліє.

Вона вдаряється боляче плечем об якийсь виступ і скрикує. Тепер її очі широко розплющені й вона бачить багато білих баранчиків у великому гроті й чує шум води. Присмеркове світло ллється з отвору в стіні.

…Люди в білому, білій спідній білизні, з білими обличчями лежать безладно на піску в незручних позах. Білі як баранчики на гребенях хвиль У декого розплющені очі. Юлія озирається на чорноту за собою. У ній є щось магнетичне, вона тягне її назад у своє вологе лоно. Дівчинка долає цю чорноту, свічка гасне, заливаючи пальці теплим воском.

Але люди з білими обличчями не зникають. Їх так багато, що Юлії доведеться переступати через них, аби вийти з печери. Її не дивує, що вони мертві. У місті вбито стільки людей. І зараз війна. Але чому їх не залишили там, де вбили?

— Бо їх потрібно було сховати, — шепоче Пауль їй на вухо.

— Звідки ти знаєш? — обурюється Юлія. — Ти не міг того бачити! То було в інший час. — І зітхає: чудовий час…

І Пауль знічено відступає у тінь минулого.

— Білі баранчики, — кривиться Юлія. — Аякже!

На краю світу, далеко-далеко звідси лежить її мертвий дідусь, а десь неподалік — мама. І ще десь — тато. Вона б не хотіла, щоб вони лежали отут, скоцюблені з гримасою болю на обличчях.

Вона переступає через трупи, і кожен погляд як кнопка фотоапарата — клац, клац, клац.

ГЕРМАН:

Після зустрічі з Софією Герман зміг зайти до Ульріха, якого спершу не міг бачити. Він сподівався, що ставлення Ульріха до цієї сумної події буде таке, як належить. Ульріх мав квартиру в тому самому будинку, де колись мешкав і Герман. Обшарпаний фасад, захаращені сходи, — усе, як у прибуткових будинках для всілякої голоти. Герман встиг захекатись, підіймаючись сходами на четвертий поверх, бо не хотів братися за перила рукою в новеньких рукавичках. Зрештою, він зняв їх на останній сходовій клітці й сховав до кишені.

Ульріх виявився вдома. Заспаний, неголений після нічного чергування в казармі, і поки він жадібно пив воду просто зі збанка, Герман встиг опанувати себе й помітити безлад у помешканні.

— Що сталося? — буркнув Ульріх, витираючи підборіддя.

— Нічого, — знизав плечима Герман і всівся на вільний від одежі стілець, відсунувши його трохи вбік: жест, що означав певне відчуження й водночас потребу охопити все оком душі. — Зайшов висловити тобі співчуття.

Очі Ульріха на мить стали скляними.

— А-а, — протягнув він якось байдуже. — Тепер я знову без ординарця.

— Він був моїм ординарцем, — мовив Генріх. — Аж три роки. Чому ти не повідомив мене про смерть Ганса?

І подумав про себе: «А що б це змінило?»

— Я… — млявість Ульріха наче рукою зняло. — Я сам був приголомшений! Я відвіз його до лікарні, ти знаєш. Він же ні слова нікому не казав про свою грижу!

— Заспокойся, я теж нічого не знав. Ганс боявся, що його звільнять зі служби. А я ж мав намір забрати його до себе…