Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
ЮЛІЯ:
Юлія тепер зрозуміла, що таке «ступати по трупах», вираз, який дідусь використовував у розмовах на політичну тему. Спочатку вона пробувала обійти попід стіною мертві тіла, розкидані по цілій печері, але ступила в щось липке й відмовилась від попереднього наміру.
Насправді то були не зовсім підземелля Кенігсберга. Більшість з них були на той час затоплені, а ті, що залишились, виглядали далеко не такими порожніми, якими бачила їх Юлія, що знайшла усього лиш кінський череп. Там були мертві, там були живі, там були склади зброї, сувої тканини, коштовності й реліквії Пруссії. І хоча це було інше підземелля, дівчинка дійсно пройшла безкінечно довгий шлях, під кінець знайшовши печеру з мертвими
Звісно, вона нічого про це не знала. Дідусь вказав шлях, а Пауль допоміг. Юлія була впевнена, що й надалі їй хтось допоможе. Коли вона врешті вибралась на поверхню, то кинулась відразу до найближчого дерева й впала під ним. Були сутінки, синюваті сутінки. Скільки часу минуло відтоді, як вона відімкнула залізні двері, Юлія не знала. Мабуть, кілька годин, а можливо, кілька днів, адже час під землею зовсім інший, ніж на поверхні. Власне, це було не так важливо — час. Вона хотіла знати місце і як звідти потрапити до села, де жила тітка Агнеса.
Притягальна сила підземелля зникла, коли очі її побачили весняний ліс, де всюди цвіли анемони. Тільки птахів не було чутно. І взагалі панувала тиша, наче Юлія залишила свої вуха під землею. А в землю втиснулись важкі колеса вантажівок, що привозили сюди мертвих, і вона не могла йти такою дорогою, а тому почала шукати собі стежки. Вона сподівалась, що й Пауль присутній тут теж. Не буде ж він залишатись в темряві, куди більше ніхто не увійде, бо вона замкнула двері на засув. Дідусь передав її Паулеві, а сам пішов на небо. Так кажуть: душі йдуть на небо.
Юлія дивиться на небо, де пливуть три рожеві від сонця хмаринки. Оця більша — це дідусь, менша — мама, а третя — вона. Ні, спохопилась Юлія, я не можу бути з ними. Моя душа ще не розлучилась з тілом. Вона глянула на вимащену подерту сукню, поділ якої торкався облич мертвих. В підвалі ця сукня здавалась розкішною, а тепер… Вона не зможе в ній бігти, не зможе навіть ходити по лісі, зовсім непрактична сукня. Треба було вдягнутись у щось інше.
На заході пролунав вибух, і ліс здригнувся. Чого деревам боятись? У них не будуть стріляти, їх не будуть… Утім, це могло означати, що хтось наступив на міну. В лісах, чула Юлія, повнісінько мін. Отже, йти на захід не можна. В тиші, що настала по тому, їй стало ще гірше, ніж коли вона уявила, що третя хмарка, то її душа. Смерть, можливо, й приваблива, але коли вже по всьому. Померти так як мама, як дідусь, як оті, що в печері, вона не хотіла. Це надто боляче.
Юлія все ще перебувала під гіпнотичним впливом спокійної та безпечної темряви підземелля. Вона принесла її з собою, і позбутися її можна лише, коли скинеш одяг і вмиєшся з ніг до голови. Все, що вона могла зробити зараз, це відірвати від подолу сукні смугу з долоню завширшки, щоб легше йти. А бігти, куди вона втече в цьому напівпрозорому лісі? Юлія почепила стрічку, що в сутінках здавалась чорною, на гілку. І тоді відчула, що почала діяти. У неї є перли. Тітка продасть їх або виміняє на багато-багато їжі. Юлія не о'б'їсть нікого. За роки війни шлунок у неї зробився маленький, і їжу можна буде розтягнути надовго. Можна продавати по одній перлині, зрештою. Або вони виїдуть звідси, куди захочуть. Правда, тітка казала, що нікуди не поїде. Це — добре, бо тепер Юлія могла бути певна, що застане тітку вдома. Хто б сумнівався! Тітка завжди мала тверду вдачу. Через те й заміж не вийшла. Але вони удвох чудово розуміли одна одну. Порались влітку на городі, пололи. Будинок легко зруйнувати, а землю — ні, тільки те, що на ній росте, можуть коні витоптати.
Коні… У селі тримали коней, але тітка — ні. У неї було багато курей. Як же вона забула, що саме зараз вилуплюються курчата! Вони знову заведуть курей, адже війна вже майже скінчилась. А зараз їй треба, мабуть, вийти з лісу, бо невдовзі стемніє. Хмарки стали сірими. Юлія простежила, куди вони пливуть, й подумала, що їй треба йти сюди. Вона вважала, що це знак для неї. Дідусь і мама показують їй шлях до нової
домівки. Байдуже, чи Юлія в це вірила насправді. Але коли ти не знаєш дороги, мусиш шукати якісь знаки.Юлія якось забула про мертвих. Що й казати, вона вже звикла до них в Кенігсберзі, і кожен постріл, який вона чула в підвалі свого будинку, додавав до міста мертвих ще одного мешканця.
Вона все зробила як слід. І може пишатись собою. Навіть зекономила кілька сухарів й цілу жменю солодких крихт від них. Юлія з’їла все до решти, запила водою і вирушила в напрямку, який вказували їй хмарини. Під ногами в неї була дорога, якою возили мертвих. Іншої не було. Юлія зітхнула й сказала:
— Візьми мене за руку, Паулю!
Сон Юлії
Гості на тітчині уродини почали з'їжджатися після полудня, і Юлія могла спостерігати за цим дійством із вікна своєї кімнати. Вона дивилась, як пані та панни виходять з карет й квапливо зникають у кімнатах, призначених для дам, щоб привести себе до ладу й освіжитися після подорожі. Панянки, що їх бачила дівчинка, були старші від неї років на два, і вона могла б з ними заприязнитись за інших обставин. Внизу чувся брязкіт скла й порцеляни, а музиканти в саду налаштовували інструменти.
Сьогодні Юлія не могла потрапити в сад, доведеться сидіти увесь день і вечір в своїй кімнаті. Серце солодко завмирає від запахів парфумів, млосних і терпкуватих, які розносили по будинку протяги. Сонце пустує між листям, розриваючи тінь на клапті. Від важких штор тхне вчорашнім днем. Сукня в Юлії теж учорашня: бузково-сіра, перешита з материної, але фартушок вона зняла, бо не буде сьогодні нічого робити. Нічогісінько. Бо сьогодні свято.
Вона подарувала тітці букет квітів: по квітці кожного виду, що цвіли на той час у саду. Тітка дуже втішилась і подарувала їй у відповідь браслет з білого бурштину. Мама подарувала тітці замшеві рукавички для їзди верхи, а тато обіцяв приїхати надвечір. За сніданком обидві сестри жартували й сміялися наче дівчатка. Але коли лакей зібрав посуд зі столу, здавалось, змінилося саме повітря. Почався рух, до невеликої їдальні увірвалися звуки меблів, що пересовували, уривчасті голоси прислуги, а потім вступив гучний голос дядька, що заходив у дім. І Юлія просковзнула через терасу в сад, на своє улюблене місце, на лаву від кущем жимолості. Там було ще досить вогко й холодно. Поступово дівчинці передався трепет листя, з якого скапувала роса, і вона почала тремтіти. Стиснувши кулачки, щоб вгамувати незрозуміле хвилювання, вона почала пригадувати, сама не знаючи, що ж таке намагається достукатись до неї.
Так, минулого року, саме в цей час чи трохи раніше, вона стояла в саду й дивилась на квітучу жимолость, осяяну сонцем. А потім враз відчула, що її кличе тато. Щось заважає їй відізватися, Юлія відступає все далі й далі, в густішу тінь. Голос стає все більш чужим і роздратованим, й вона розуміє, що тато не міг так її кликати. Потім голос віддаляється, сад стає меншим, вона росте…
Увечері в саду буде феєрверк. Минулого разу Юлія мала вітрянку й була в місті. Вона зможе вийти в сад через кухню, бо на той час всі про неї забудуть. Слуги теж підуть дивитися на феєрверк.
Юлію поки що ховають від гостей, а через рік-два її виштовхають у вітальню і тоді кожен зможе дивитись на неї, оцінювати її вроду і статок батьків. І вона має почувати себе від цього щасливою. Передчуття змін живе у дівчинці, й часом їй сниться прикрий сон. Ніби вона в буденній сукенці, отакій як зараз, відчиняє якісь двері й бачить за ними десятки людей — пишно вбраних дам і кавалерів, величезну кришталеву люстру посеред зали. І тут двері зачиняються за нею, вона чує, як ключ повертається в замку. Її охоплює сором, несправедливість того, що вчинили з нею. Вона бачить, що ноги в неї босі, а сукня подерта.