Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
Бідний Генріх— йдеться про героя середньовічної поеми XII століття «Der arme Heinrich» Гартмана фон Aye. Від лицаря-хрестоносця Генріха, хворого на проказу, відвертаються всі рідні й близькі. Селянська родина приймає його до себе. Врятувати Генріха може лише кров непорочної панни. Донька селянина погоджується вмерти за лицаря, але в останній момент її жертва стає непотрібною. Сіль у тому, що й Генріх врешті погоджується, щоб хтось умер за нього.
Кінська голова— кінський череп, настромлений на жердину, у давніх прусів символізував небезпеку, попереджав про неї.
Маленький Магістр— так називали Іммануїла Канта мешканці Кенігсберга. Я зумисне не згадую жодного разу ім’я великого філософа, бо його
Люди на руїнах Кнайпхофа— очевидці згадують, що після бомбардування Кенігсберга союзниками на руїнах острова Кнайпхоф можна було побачити дивних мовчазних людей, які щось шукали на згарищі. Ніхто не знав, звідки ці люди, і куди вони потім зникли, ще до приходу радянських військ. Цей факт пов’язують з окультним значенням Кнайпхофа.
Цегла Кенігсберга— місто не стільки було зруйноване під час Другої світової війни, скільки розібране на будівельні матеріали. З кенігсберзької цегли відбудовувались міста в Росії та Білорусі. Цей процес тривав більш як 10 років, аж доки до Калінінграда не приїхав Микита Хрущов і не спитав: «Ви збираєтесь тут жити чи ні?»
Годинники в Прегелі— коли полонених німців вели через міст, на другому кінці вояки-переможці відбирали в них годинники. Дізнавшись про це, полонені на знак протесту почали кидати годинники в річку Прегель. Мене вразила символічність цього акту.
2009–2010 рр.
КЕНІГСБЕРЗЬКИЙ ЩОДЕННИК
22.03.2009
Починається моя подорож до Кенігсберга. Переглянула цілу купу сайтів, буду дивитись ще. Кожного дня, доки мені не присниться моя книга про Кенігсберг. Щоправда, вона мені вже снилась, однак я не впевнена, що це саме те, що потрібно. Відтепер я рік чи два розповідатиму всім про Кенігсберг, примарне місто, де, цілком ймовірно, сама ніколи не побуваю.
Можливо, це буде мій останній роман. Я звикла усім розповідати про свої справи. Але тільки мені відомо, що дуже багато залишається під водою. Як у Кенігсберзі. Під водою свідомості. Тому я мушу стати сама цим містом, а воно — мною. Вітаю тебе, Королівська горо. І Фіалкова також.
23.03.2009
Книги — як кроки долі. Кожна книга — один крок. У долі немає «направо» чи «наліво», лише «прямо» і «вперед». Аж до смерті. Можна ще порівняти книги з дітьми, втім, діти не виявляють суті нашого призначення, тобто те, задля чого ми прийшли у цей світ.
Що у мене є про Калінінград-Кенігсберг? Документальний фільм-хроніка про штурм Кенігсберга в квітні 1945 року, спогади останнього коменданта Кенігсберга, купа фотографій, книги Канта, Е. Т.-А. Гофмана, уривки, що я запам’ятала з різних сайтів. І повно думок, химерних та безпомічних. Наразі небагато. Мені подобається працювати безсистемно, збирати крихти інформації, бо надмір її пригнічує свідомість, а відтак історикам напевно важко дихати серед оберемків фактів. Вони стають їх рабами. Але я постараюсь дихати вільно. Я робила так і раніше, й усе виходило.
Головне питання, яке ставить переді мною світ, наповнений людьми: чому я це роблю? Навіщо мені писати українською мовою книгу про місто Кенігсберг? Навіщо мені ця історія безчестя, брехні й насильства? Якби мене приваблювала дешева містика, але ж мене не цікавлять таємниці так званого «лігва окультизму» і Янтарної кімнати. Мабуть, якщо я напишу цю книгу, буде зроблено ще один крок долі.
24.03.2009
Учора знайшла багато текстів про тевтонських лицарів, але все затьмарили спогади чоловіка, що провів частину дитинства в Кенігсберзі, а частину в Калінінграді. Він розповідає про голодних німецьких хлопчиків, яких годувала його мати-переселенка, про російських дітей, що бавилися серед мін і покинутих снарядів й гинули кожного дня. Залишатися людиною в нелюдських умовах набагато важче, ніж воювати. Як же гидко читати агітку, написану (чи
підписану) письменником Іллею Еренбургом для радянських солдатів, що штурмували Кенігсберг: «Убивайте! Убивайте! Нет такого, в чем немцы были бы невиновны и живые, и еще не родившиеся! Следуйте указанию товарища Сталина — раздавите фашистского зверя насмерть в его логове. Сбейте роковую спесь с германских женщин. Берите их как законную добычу!» Мені важко повірити, що таке можна написати в XX столітті. Адже в школі нам цитували лише улюбленця влади Олеся Гончара: «У справедливих армій доля завжди прекрасна».25.032009
Сьогоднішній Кенігсберг — наче гра в бісер. Дещо з топоніміки, грати з рунами, знайдені в Прегелі в січні 2009 року, останній абзац «Повелителя бліх» Гофмана, склепіння підземелля, де тепер склад, corpus mysticum Канта. Так, ще уривок з пісні «Бегущая вдаль» Наутилуса Помпіліуса, там, де слова «безвыходный лес». Ці намистинки можна поєднувати в різних комбінаціях, створюючи безліч, безмежну кількість Кенігсбергів, і кожен з них має право існувати. Я ж зафіксую на папері лише один. Ймовірно, навіть з інших намистин. Так можна написати про будь-яке місто з великою глибиною минулого. Наприклад, про Львів. Який не розбомбили, у якого не відібрали ім’я, але звідки вигнали більшість мешканців, а з цвинтарних надгробків вимостили теперішню вулицю Сахарова. У Львові не так багато сховалось під землею. Тому тут і втратили більше.
Як радять історики «Анналів», статистика та пейзаж допомагають реконструювати минуле. Тільки якщо ти зумієш їх прочитати. Не вмієш — мусиш навчитися.
26.03.2009
Туман, мжичка — природа без маски. Такою вона мені навіть подобається більше — безжальною. Сніг — моторошний. У минулому житті я померла в снігах. Мені подобається Кенігсберг у тумані, як подобається Львів, коли спускаєшся до центру, в долину ріки Полтви, яка тепер шумить під землею. Там волого і значно тепліше. Колись, щоб побудувати залізницю, зрівняли з землею природну загороду від вітру. Після цього клімат різко змінився. Виноград став дрібним і кислим. Від нього у наступних поколінь львів’ян — оскома. Історія схована в пейзажі, як писав Фернан Бродель.
У1946 році біженці з Кенігсберга заснували колонію в Уругваї — Новий Кенігсберг. Вони обрали з певних міркувань Кенігсберг часів Канта. Побудували декорації, одягались за тодішньою модою, навіть поводили себе згідно зі звичками Канта. Це було для них чимось на кшталт захисту. Одного разу до них приїхав французький філософ Жан-Батіст Бютоль і прочитав цикл лекцій про сексуальність Канта.
У Львові є Товариство Сведенборга, але немає Товариства Канта. Сведенборг і Кант — цим я займуся дещо пізніше. У тексті однієї з лекцій мне вразили слова про те, що у філософію Канта можна увійти й не повернутися. Я думаю, що так само можна увійти в Кенігсберг і не повернутися. Це мене влаштовує.
Магічний реалізм, як у Маркеса чи, ще краще, як у Алехо Карпентьєра. Так слід писати про Кенігсберг. Волого й густо. Безжально.
27.03.2009
Ніщо не буває випадково. Світ протинають нитки, котрі ведуть від речі до думки, від думки до людини, від людини до події. Татів брат служив у Східній Німеччині в 50-х. Він привіз звідти гобелен фабричної роботи із зображенням європейського міста не то 19-го, не то початку 20-го століття. Придбав у подарунок молодій родині старшого брата. То не був військовий трофей. У дитинстві я лежала, подовгу розглядаючи це чудове місто і чекала нагоди, щоб там опинитися. На площі з фонтаном, порожнім візком для сіна чи перевезення важких речей, далі піти по вулиці з ратушею і годинником на вежі, що показував о пів на восьму ранку. Мені страшенно хотілось увійти в один з будинків, де на підвіконнях росли квіти. Двері були зачинені, і я прорізала їх лезом татової бритви. Було мені тоді років 10. Батьки, здається, зрозуміли, що я хотіла просто увійти, й не стали сварити. Вони самі колись були творчими особистостями, проте у них в душі не було стільки порожнечі й самотності, щоб вирушити у безвість й продовжувати йти і йти…