Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

А потім почалися танці, й він стояв на терасі, дивлячись на сад, де на деревах висіли різнокольорові ліхтарики. Музика його дратувала, бо наштовхувалась на гострі кути столів і буфетів, блукала коридорами, кухнею, проникала в пивниці та на горище. На терасі було людно. Герман перекинувся кількома словами зі знайомим поміщиком-сусідом про минулорічні ціни на збіжжя, ухилився від розмови про полювання й полегшено зітхнув, коли до них приєднався ще один сусід, і він міг лише підтакувати та кивати. Потім він пішов разом з ними до кімнати для паління, випалив сигару й якийсь час спостерігав за грою в карти. Прийшла графиня, але довго не затрималася. Крізь маску зацікавленості в неї виразно проступала втома. Десь Герман чув, ніби графиня тяжко хвора, а такі розмови зазвичай переходять на тестамент з його головною інтригою: що кому перепаде. І можна було сподіватись, що сьогодні графиня оголосить дату весілля Генріха та Софії.

— Дивись, не забудь мені розповісти, коли весілля, — нагадала йому Фріда, випроводжаючи Германа. Той тільки знизав плечима, поблажливо оцінивши жіночу цікавість. Але тепер він раптом зрозумів, що це не просто цікавість: ці люди надто залежали один від одного. Між ними укладались мирні угоди й спалахували суперечки. А графиня була керманичем цієї флотилії маєтків та маєточків у житейському морі. Генріх, цей недолугий блазень, не міг її замінити. І Софія, про яку знали, що вона бідна родичка, якій пощастило невідь чому, теж не могла замінити графиню, яка від народження підносилася над ними усіма. Схоже на те, що цим людям доведеться нелегко, якщо графиня покине їх, і скільки б вони не готувалися до цієї прикрої події, розгубленості та хаосу не минути.

Незрозумілою була також прихильність графині до Бідного Генріха. Вона все йому прощала, розпещувала, хоча був ще син її брата — Альберт, що працював у банку на доволі скромній посаді, був одружений і мав уже двох дітей. Але вона навіть не запросила його сюди, чи він сам не захотів приїхати з Кенігсберга. Та й казали, ніби він не виявляв жодного інтересу ні до статків графині, й навіть до її хвороби. Усе пояснювалось вдачею графині, її світськими химерами, але могло бути так, що ця жінка щось замислила, і її задум наразі було неможливо осягнути, як не зміряти морську глибочінь звичайною мотузкою. Є такі глибини, що їх треба вимірювати в інший спосіб.

Герман, звісно, цих тонкощів не знав, терпляче відбуваючи гостину, як кожен, що встиг звикнути до усамітнення та мовчання. Після танців мала бути прогулянка у човнах і феєрверк, а після цього можна вже й їхати додому. Не конче залишатись на ще одну, пізню вечерю.

Він зійшов на сходи, що спускались до каналу, який за садом вливався у річку, спостерігаючи, як слуги та помічники піротехніка закінчують останні приготування до прогулянки річкою та феєрверку. Хлопчиком він у тітчиному маєтку збирав уранці залишки ракет, обгорілі шматки картону і ніяк не міг зрозуміти, звідки беруться вогняні вензелі, зірки, квіти. Окрім паперу і пороху мали бути ще якісь складники цього дива. Однак чи хотів він конче знати таємницю? Міг розпитати піротехніка, що так привітно всміхався до нього. Можливо, зараз тут чаклує хтось з його учнів, або й він сам, через двадцять з лишком років. Якби Герман зустрів його у місті, то запросив би на чарку і старий майстер відкрив би йому таємниці свого ремесла. Але як він впізнає його серед тисяч людей? Хіба що колись замовить феєрверк для себе. Коли вже нічим не відрізнятиметься від цих гостей, якщо доля не вирішить зробити його відлюдником.

Підсвідомо Герман бажав, щоб графиня поговорила з ним, узяла його під руку, розпитала і, можливо, навіть дала одну зі своїх порад. Нехай би він не скористався з неї, але зараз він потребував уваги. Від цієї жінки йшла сила, нагромаджена за роки владарювання, і вона мусила її віддавати, щоб не луснути як перестиглий плід.

Та коли Герман дивився зі сходів на освітлену терасу, то хотів побачити там Софію. То був важкий вечір для неї. Вона повинна була приділяти всю свою увагу надто збудженому Генріху. Як на зло, свято припало на повний місяць, що завжди погано впливав на бідолашного Генріха. Навіть вона у такі дні відчувала неспокій, снились погані сни, а вранці боліла голова. Софія змушена була танцювати лише з Генріхом, слухати те, що він нашіптував їй на вухо — дошкульні характеристики гостей. Вона врешті зробила йому зауваження, і тоді Генріх шарпнув її за руку й сказав, що вона тупа дурепа. Софія розуміла, що ці слова йдуть від хворого, але вона вже ледь трималася на ногах, і пішла до графині, сіла неподалік, наче шукала захисту. А коли сіла, зрозуміла, що не зможе встати. Вона панічно боялася, щоб хтось не запросив її до танцю. Софія не сміла навіть піти до своєї кімнати, бо Генріх знайшов би її і там, попередньо переполохавши усіх гостей. Жодних думок в неї в голові не було — лише гудіння. Нестерпно боліла спина. Вона помітила іронічні погляди двох кенігсберзьких панночок, вбраних за останньою модою. Тітонька графиня виписувала модні журнали і змушувала часто Софію коментувати взірці суконь та капелюшків, і сердилася, коли вихованка щось казала не так. Вона обіцяла відправити їх з Генріхом у шлюбну подорож до Парижа, але іноді Софії здавалося, що весілля не відбудеться. Вона не могла себе уявити в ньому. Але й оточуючі вичікували якогось дива, наприклад, що жертовна вівця виявиться недостойною і буде чимось скомпрометована. У Софії не було тут жодного приятеля. Тому їй врешті було байдуже, і це тримало її на цьому світі. Вона занурювалась у хвилі забуття, здається, навіть задрімала. Гості поїдуть, а в неї стільки ще роботи. І ніхто не скаже: відпочинь, люба, ти втомилась.

ВТОМИЛАСЬ.

ВТОМИЛАСЬ.

Голова в неї хилилась все нижче, і тільки, коли віяло випало з руки, вона отямилася.

Графиня не сіла в човен. Вона вже була застара для цього. Старші пані й панове повсідалися у зручні крісла на терасі, де змогли нарешті вхопити дрібку свіжого повітря. Утім, від саду, освітленого китайськими ліхтариками, йшов запах вологої землі, а від ставка — затхлість. Темна вода проблискувала плямами світла, коли вивели човни, прикрашені стрічками, чий колір важко було розрізнити. Герман не мав наміру сідати в човен, але суть гри полягала в тому, що в човен мала сісти неодружена пара, або дві, і весляр, що провадив човен до річки. З тераси ріки не було видно, лише вдень між розкішними кронами дерев іноді проглядало блакитне плесо.

Герман навіть не міг як слід роздивитись свою даму. Можливо, то була вдова з пишними формами. Вона була вельми збентежена й довго не наважувалась сісти в човен. Вони заклякли на сидіннях, навпроти одне одного. Герман сидів спиною до весляра, від якого тхнуло цибулею. Попереду ескадри пливли Генріх з Софією. Перед тим Герман на якусь мить побачив її бліде лице, занадто бліде, наче вкрите маскою. Напевно, намордувалась з отим пришелепуватим Генріхом.

Вона сама цього хотіла. Ні, залишитись старою панною, якою попихає прислуга, либонь гірше. Герман шкодував, що не зміг перемовитись з нею жодним словом. Але, можливо, вони десь зустрінуться в місті, коли вона знову годуватиме лебедів. Софія не встигла наситити його потребу в спілкуванні, так прикро було бачити її увесь вечір недосяжною. Була б вона католичкою, то могла би піти в монастир. Але тоді він більше не зміг би її бачити.

Він ще боявся, що його дама буде поводити себе неспокійно, й це завадить йому зосередитись на прогулянці. Коли вони пливли по каналу, над човнами нависали чорні гілки дерев, і повітря було насичене очікуванням того моменту, коли човни опиняться посеред ріки. На березі заграла музика, але вона не могла заглушити плюскіт води, вигуки та сміх.

Скільки разів графиня отак пливла в човні попереду, і скільки вже отак сиділа на терасі, закутавшись у теплу шаль, відчуваючи своє старіння… Усі, хто мав померти, вже померли, і перша на черзі — вона. Усвідомлювати це було не так страшно, як боляче. Вона хотіла, щоб це трапилось несподівано, щоб довкола було багато людей, вбраних у яскраву пишну одежу. Цілком можливо, що її душа побачить, яке враження справить її смерть на навколишніх. Графиня таки була екстравагантною жінкою, і її вчинки були непередбачувані.

Зрештою, рано чи пізно виявлялось, що то було найкраще вирішення. Вона зводила пари, купувала нерухомість, відправляла кораблі з товаром, на який несподівано з’являвся попит, й дивилась на світ згори, щоб побачити його цілісним. Дітей вона не мала ні з першим чоловіком, ні з другим, що подарував їй титул. На вершині своєї королівської величі, обвішана рубінами, пані графиня дивилась на ріку, що мала ось-ось наповнитись човнами, і, повільно піднявши руку, змахнула хусточкою. Над садом злетіла ракета, розсипавшись феєрверком у вигляді золотої мерехтливої кулі. Вона на мить затьмарила місяць уповні й відразу по тому почала танути. А тим часом менші кулі завертілись довкола неї, наче біля сонця, що згасало. Слідом промчали комети з пишними хвостами, і здалося, ніби човни виплили в зоряне небо і там зависли в порожнечі, бо ж усе це віддзеркалювалось у воді.

Човен, у якому пливли Генріх із Софією, зупинився посеред ріки.

— А тітонька філософ! — засміявся Генріх. Софія настільки добре його вивчила, що навіть крізь потріскування феєрверку та глухі постріли ракет зрозуміла, що він каже. І хоч було це сказано іронічно, вона кивнула.

— Як я поводився, серденько? Правда, чемно?

Софія знову кивнула.

— Яка ж ти нудна, моя кохана! Сюди! Сюди! — замахав Генріх руками. — До гурту!

Герман перебував ніби одночасно у двох місцях. Він опирався ліктями на поручні тераси й дивився у небо. Після комет почали злітати вогненні квіти на довгих стеблах, метелики і птахи. Принаймні, формою вони були схожі на квіти і птахів. Якщо рай на небі, то там усе з більш тонкої матерії. Душі, що покинула тіло, напевно, приємно дивитись на такі речі. Усе там легке, легше за найлегшу пір’їну. Герман десь читав, що якщо чоловік чи жінка не можуть знайти собі пари на землі, то обов’язково відшукають її на небі.

Потім він дивився на вогнепад з ріки. Його дама мала дещо дивний вигляд. В очах у неї були сльози. Щось з минулого, подумав Герман. Уявив, як колись чоловік цієї дами влаштував феєрверк на річницю їхнього весілля, витративши на це купу грошей, і невдовзі помер, застудившись під час жнив. А може… Ні, звідкись Герман знав про це, здається, хтось розповідав сьогодні. Він не робив жодних зусиль, однак слова самі наче запливали в його свідомість, швидко засинали, а потім несподівано прокидались. Мабуть, це недобре, подумав він, нащо мені стільки непотрібних відомостей, щоправда, людина забуває те, доки воно не стає їй в пригоді. Шкода цієї дами, але, мабуть, цей жаль у неї більш романтичний, аніж щирий, бо відтоді минув щонайменше рік. Жодних ознак жалоби в одежі дами Герман не помітив. У нього з’явилось відчуття, що тут у човні присутнє лише його тіло, а тінь залишилась в іншому місці.