Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

Герман довго підіймався рипучими вузенькими сходами на третій поверх, і запахи контор, що так рідко провітрюються, чіплялись до нього липкою звивистою стрічкою. Меблі тут ніколи не міняються й не переставляються, а запахи чорнила, крейди, злежалого відвологлого паперу нагадують про школу, що була далеко не найкращим періодом його життя, як, зрештою, в усіх, хто мешкав далеко від родини, серед чужих людей. І постійне відчуття, що ти не зробив чогось, і розплата за це буде швидкою та суворою. Адвоката Тетмайєра він бачив лише один раз, коли той оголошував ту частину заповіту, що стосувалась властиво маєтку, і привіз гроші на піврічне утримання господарства. З них Герман не витратив на себе нічого. Мав офіцерську пенсію, хоч невелику, але з неї тепер не потрібно було платити за помешкання, харчі та прання білизни. Коли все влаштується, він забере до себе ординарця Ганса, якого позичив Ульріху.

Тітка щось намудрувала з заповітом, наче з того світу мала змогу перевірити, чи годиться Герман їй у спадкоємці, чи виконав усі її умови. Аякже, виконав. Звільнився зі служби, принаймні, а які в неї ще були вимоги — йому про це невідомо. Отож усі ці місяці Герман провів майже відлюдьком у маєтку, що викликав у нього надто багато неприємних спогадів, пов’язаних зі ставленням тітки до матері та до нього. Він хотів, щоб вона його любила таким, яким він є, любила тому, що він є, бо так мало би бути в нормальній родині. Але ця жовчна стара ставилась до нього як до червивого плоду на родинному дереві, чекаючи його падіння. Єдиний порятунок від приниження для Германа полягав у тому, що він ще в юності відмежував себе від маєтку, сприймаючи його, як щось чуже. Ніколи не переймався тим, що відбувалось там, не переживав за врожай чи невдалі оборудки, які могли привести до боргів. Він був певен, що тітка зоставить йому у спадок якийсь дріб’язок — золоту табакерку, мандоліну, а чи бридку гравюру з вітальні. І треба ж було, щоб саме тоді, коли він мав уже йти у відставку через рік або два і жити ще скромніше, ніж досі, багатство прийшло йому до рук, і забезпечена старість була гарантована. Він надивився на відставних самітних офіцерів (утім, одруженим було ще важче), що закінчували вік в богадільні, так і не змирившись із правилами цивільного життя, бо там потрібен зовсім інший підхід. Це так ніби ручай з твердої ущелини випливає на широку рівнину й не знайшовши, до кого приєднатись, перетворюється на затхле болото. Доля таки всміхнулась, хоча й криво, Германові, обравши його з-поміж тисячі відставних офіцерів, у яких був лише один спосіб поправити своє становище — одружитись з багатою панною чи удовою. Якщо з панною, то ліпше зі згоди її батьків, щоб не вийшло так, як з його батьком, якого родина матері так і не прийняла, і лише рання батькова смерть відкрила матусі шлях назад, в бундючне пихате гніздо. Але вона до кінця свого життя носила тавро неслухняної доньки, яка втекла з дому задля бідного поручика, і зреклась маєтку на користь старшої сестри, яка отримала все. Не знати, як вчинив би Герман на місці батька, чи пожертвував би добробутом і честю коханої заради пристрасті, яка виявилася згубною для шаленої пари. Ні, хтозна. Повторювати батьків шлях — навряд чи доля любить повторюватись, бо й сама людина опирається такому повторенню. Герман з дитинства був тихим хлопчиком, намагався не потрапляти дорослим на очі, підсвідомо переживаючи, що став вінцем не надто вдалого, короткого, хоча спершу щасливого, шлюбу. І ця зачаєність переляканого звіряти супроводила його в школі. Офіцером він став з мовчазної незгоди тітки й мовчазного відчаю матері. Не виявляв особливих схильностей до наук, хоча й був доволі тямущим хлопцем. Дуже швидко Герман зрозумів, що нікого не цікавить, а отже, він може жити своїм тихим внутрішнім життям, без високих злетів і низьких падінь. Душевна рівновага була єдиним подарунком, який би він хотів отримати від феї-хрещеної, якби та існувала.

Тому коли Герман нарешті постав перед адвокатом, звинним й сухим наче ящірка, в очах його відображалось побоювання, що душевна рівновага буде порушена. І це побоювання було недаремним. Адвокат вручив йому конверт із посланням з того світу. Другу частину заповіту.

Клята тітка ніяк не могла розлучитися зі своїм статком, половина якого могла належати його матері. Стару напевно непокоїло, що вона після смерті свого батька, а його діда, не повернула частку сестри. Мати була переконана, що дід взяв з тітки Грети обіцянку не віддавати половину маєтку невдячній доньці за жодних обставин, але чи так воно насправді було? У картці, що знайшлася в конверті, Герман прочитав, що він НЕ ПОВИНЕН полишати маєтку, віддавати в заставу, продавати і впродовж десяти років не виїжджати за межі держави. Інакше…

Герман почервонів наче рак. Якби він був старший років на двадцять, та ще любителем випити, від такого його міг би вдарити грець. Адвокат, що, безперечно, знав зміст потойбічного послання, стежив за ним безбарвними очима, в яких не було ні крихти лицемірства чи фальші, та, власне, не було нічого. Порожньо.

І наостанок. Якщо Герман не одружиться або помре бездітним, його маєток буде продано, а гроші розподілено між доброчинними товариствами. Тобто вдова не отримає нічого, окрім свого посагу.

Герман вдихнув, видихнув, і не сказавши ні слова, вклонився сторожу свого майбутнього пекла й вийшов з кабінету. У приймальні клерк шкрябав пером по папері якусь чергову хитромудру мерзоту і навіть не підвів очей, наче то був не Герман, а привид. Ще одного клерка Герман стрів на сходах, той ніс масний пакунок з пиріжками з капустою, й, можливо, шмат славетної кенігсберзької ковбаси. Хлопчина притиснувся до стіни, коли Герман, тупаючи ногами, прогримів повз нього вниз по сходах.

Денне світло різонуло йому очі. Перед ним було вже інше місто: те, яке відібрало в Германа щастя, що посилала доля: батька, родинний дім, і нарешті посягнуло на гідність, бо йому йшлося насправді не про статок, а про довіру і любов, безкорисливу й чисту.

Зміст другої частини заповіту може стати відомим його теперішнім сусідам, а Богуш з Фрідою напевно все знають, от тільки перед ними він не відчував сорому. На порозі дому Герман відвернувся від свого візка, якийсь час вдивляючись в глибину вулиці, ніби виглядав звідтіля богинь тітчиної помсти — Еріній, а насправді, щоб прийти до тями. Кляте місто! Завжди від нього приходить найгірше. Зрештою, зітхнув він, вулиця, де в чоловіка відбирають гідність, може виявитись у Варшаві, Берліні чи навіть Парижі. Чом би не трапитись такому в Парижі? Усюди є прикрі старі тітки й небожі, які не викликають довіри, й юристи, у яких висохло серце. Кеніг не сміється над тобою, заспокойся, Германе…

Усе ще палаючи внутрішнім соромом, Герман сів у бричку й наказав везти себе до крамниці колоніальних товарів, а звідти… Ні, він не мав тепер бажання дивитись на афішу театру. У такому разі довелося б заночувати у когось з товаришів, а ті одразу помітять, що він має камінь на серці. А повертатися до того осиного гнізда, в якому він тепер змушений мешкати до скону, не хотілося ще більше.

Петер, що не надто часто виїжджав до міста, врешті заблукав. Сонце немилосердно нагрівало його голову під грубим фетровим капелюхом, а потилиця наливалася кров’ю. Врешті, вони заїхали у якийсь тупик, яким закінчувалася вулиця, завузька для просторої поміщицької брички, і надто заплутана для сільського кучера, який не тямив на логіці забудови міста, що старіло, перетворюючись на цвинтар будинків, споруджуваних задля прибутку, а не для комфорту. Кожен з тих будинків, до яких придивлявся Герман, намагаючись впізнати, де це вони заблукали, був моделлю суспільної ієрархії навиворіт. Найзручніші помешкання були внизу, а далі сходи вужчали, тоншали, і в мансардах мешкали найнужденніші, щоб легше було потрапити до неба. Герман бачив кілька будинків, геть схожих на той, де він прожив кілька перших років свого життя, наче за тридцять років той будинок розмножився. Хай йому біс!

І Герман поїхав обідати в трактир, куди навідувались сільські поміщики, офіцери, де було досить тихо й охайно, а в клітці стрибав шпак, щось бурмочучи про себе. Було досить темно, бо будинок навпроти кидав надто багато тіні, хоча зранку тут напевно зазирало сонце, звеселяючи пташину в клітці. Герман замовив собі печених ковбасок, картопляний салат і пиво. Відвідувачів майже не було, але вже наближалася обідня пора. Напівтемрява, ситна їжа викликали в Германа якесь дивне заціпеніння. Шпак уже не стрибав й завмер на перекладині кострубатою грудкою, заснув чи, може, був хворий. Погляд Германа зупинився на протилежній стіні, де іржавою плямою виділялась гравюра, але що саме було на ній зображене, він не мав уявлення. Гравюра висіла якось недоладно, не на тому місці, де їй пасувало висіти. І він мляво подумав, що картина напевно прикриває облуплену штукатурку чи масну пляму. Коли хвиля обідаючих клерків, ремісників сягнула цієї тихої вулиці, Герман розплатився і вийшов.

Він згадав свій сон і подумав, що в разі пожежі люди змушені стрибати з вікон та дахів просто у воду ріки. Пожежі чомусь завжди починаються вночі і це дає менше шансів для порятунку.

Герман плив у бричці серед інших екіпажів, що квапились покинути це місто, довідавшись про майбутню небезпеку, і ця моторошна фантазія відвернула його від похмурих думок. А коли бричка викотилась на міст, з його висоти він побачив шпилі, позолочені сонцем, зелені сади, недобудовані вілли нового Кенігсберга й зрозумів, що це місто не може бути цілісним, а ділиться щонайменше на три частини і має не одну душу, і якщо комусь не надто добре ведеться в одній частині, він може пошукати щастя в іншій, і навіть сховатись при потребі за мурами, що здатні протистояти будь-якій артилерії.

Потік виніс його за межі міста, й він не міг йому опиратись. Образа й сором поступово перейшли в нестерпне бажання подивитись в очі економці та управителю. Він міг би залишитись в місті принаймні до вечора, знайти собі жінку, щоб зняти напруження, але тепер Герман став трохи інший. Тепер то було місто його дитинства, яке спокусило його батьків, відібрало в них долю, а його самого не впізнало: того маленького хлопчика, що сидів зимової ночі на сходах. Нічого дивного — що великому місту до дитини, що великому місту до маленької людини… Герман раптом пригадав картину, що висіла колись над його дитячим ліжечком: величезний ангел нависає над двома дітьми, хлопчиком та дівчинкою, які йдуть вузенькою кладкою через бурхливу ріку. Діти, вони такі сміливі, бо чують ангела у себе за плечима. А потім він залишає їх, ангел в хітоні, підперезаному мотузкою, й вони забувають про його існування. У його кімнаті, коли вони переїхали, не було картини з ангелом. Він не пригадує, щоб мати приїздила потім до міста. Напевно, приїздила, але тільки в супроводі тітки, яка вважала Кеніг місцем спокус і розпусти, що звабило її сестру. І зрештою мати сама в це повірила, і передала синові. Місто, яке змінює долю, калічить душу, позбавляє гідності. Місто, яке відбирає найдорожче. Вони, ці дві самотні жінки, дві вдови, хотіли, щоб він в це повірив. І їм це майже вдалось. Герман навіть відчув спершу вдячність, коли отримав спадок. Дурень.

У їхньому лісі Герман наказав Петеру зупинитись й вийшов трохи розім’яти ноги. Було б непогано знайти десь галявину, постелити рядно, що пахне кінським потом, й полежати на сонці. Але не сьогодні. Зараз він не наважувався зійти з дороги, просто йшов за бричкою, скоса позираючи на безконечні ряди сірих стовбурів, порослі зеленим мохом, і міцний дух прілого листя йому тиснув на груди, викликаючи незрозумілий страх. Адже він заледве міг відрізнити сосну від дуба, і в лісі легко заблукав би. Задиханий Герман знову сів у бричку, хоча втомитися не було від чого.