Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

Утім, Герман задихався від своїх наскоків на реальність, спроб увійти в неї, стати бодай де-небудь за свого. Він почувався так, наче бігав увесь день, і єдина здобич, що він вполював, були фунт кави і пляшка портвейну, щоб випити її з паном Богушем увечері, наче зі старим друзякою, за свою поразку і своє падіння.

І тільки потім згадав, що старий повіявся до своїх приятелів і не ночуватиме вдома. Коли Герман пішов спати, йому знову приснився вогонь.

Сон Германа

Здається, він оглух. Герман спершу так і подумав: заступило вуха від артилерійського грому, що вказувало на війну. Тільки то була не його війна. Він ніколи не воював з Кенігсбергом, ніколи не доводилось і обороняти його, а отже, все відбувалося без нього. Де ж він був? Де ж ти був, Германе, офіцере Його величності, коли руйнували твоє (таки твоє) місто, точніше, острів Кнайпхоф, бо ні Альтштадт, ні Лебеніхт майже не зачепило? У небі щось гуло й спалахувало, наче гармати повитягували на вежі й обстрілювали місто… Яка нісенітниця! І що то за блукаючі вогні в небі?

Можливо, це кінець світу, подумав Герман. Але ж про це нічого не писали в газетах. Про такі події завжди попереджають, хоча вони здебільшого відбуваються зненацька. Завжди невчасно для того, хто не встиг підготуватися. Зрештою, якщо і встиг, то що з того: кінець світу робить усі справи непотрібними, звільняє від обов’язку.

Герман стояв на мосту в довгому, дещо тісному пальті, не в шинелі, хоча як прусський офіцер… Тобі ж сказали, йолопе, що кінець світу скасовує усі обов’язки, усі до одного. Заспокойся. Ти не воюватимеш з кінцем світу, тобто з Господом, який почав чомусь із Кнайпхофа. Он і собор палає, як і замок. Господь знає ліпше, з чого йому починати.

У воді відбиваються пожежі й можна спостерігати за ними із Зеленого мосту, нахилившись з перил. Дивно, але Герман не відчував страху, наче був безплотним духом. Він не пам’ятав, як прийшов сюди. Якась невідома сила поставила його на мосту, аби він дивився на все це. Герман доторкнувся сам до себе, провівши долонею по підборідді, вкритому щетиною, і тут зауважив, що під пальтом у нього халат, сорочка для спання, а ноги взуті в пантофлі. І він стоїть взимку на мосту — посеред Кенігсберга, глухий як пень, і з неба падають зорі, бо небо дало тріщини і ось-ось завалиться.

Германе, що ти собі думаєш, чоловіче? Ти ж не сновида, дитиною був сновидою, се правда, але те давно скінчилося. Він стягнув з голови ковпак, і то не був його ковпак, і халат не його, бо він не носить халатів з оксамиту, як оті штатські жевжики-гульвіси.

Герман хотів кинути ковпак долі чи у воду, але тут йому спало на думку, що на ньому й так мало одежі, тож ковпак ще може на щось згодитись. Він запхав його собі за пазуху, а потім занурив руку в кишеню пальта й намацав там годинник, срібний годинник батька. Це його неабияк втішило. Правда, в лівій кишені він не знайшов нічого — ні грошей, ні люльки. Утім, якщо це направду кінець світу, то усі ці речі йому не знадобляться. Як би там не було, але Герман вирішив зосередитися на цій ситуації й встановити, так би мовити, свої координати. Спершу треба вияснити, чи це кінець світу і скільки він триватиме. На годиннику було перша година ночі. 15 хвилин на другу, якщо точніше. Отже, він зможе встановити час настання кінця світу, тобто коли обвалиться небо і настане повний хаос, що означатиме і його, Германову, смерть. Він може загинути раніше, однак не пізніше.

Він стоятиме на мосту й дивитиметься у чорну воду Прегеля, у якій щомиті з’являються нові спалахи вогню. Без паніки. Він справді не почував жодного страху: це місто мало рано чи пізно загинути. Згідно з пророцтвами увесь світ теж мав загинути у вогні. Він нічого супроти цього не вдіє. Шкода, що він оглух. Пальці Германа ковзнули до вух, і він ледь не зареготав: у вухах були затички. Іноді він так робив, щоб гарно виспатися. Отже, він спав і якась бісова личина висмикнула його з теплого ліжка й кинула на Зелений міст, звідки до дому цілих 10 миль. Герман висмикнув затички, і в його свідомість увірвались звуки й голоси гинучого світу.

ЮЛІЯ:

У напівсні-напівз’яві Юлія побачила себе збоку: як вона біжить до передпокою, зачувши голос дідуся. Так ніби вже не майже доросла панна, а маленька Юльхен мчить стрімголов за марципанами, які дідусь приносить їй щонеділі, коли приходить до них на обід. У білій та рожевій поливі, по краях зацукровані вишні, темний м’якуш, і чудовий запах гіркого мигдалю. Вона хапає їх пальцями, замащеними чорнилом, бо щойно перед тим у класній кімнаті писала вправи з французької. Відчуття того, що все переплуталось, і щось було сном, а щось реальністю, будить Юлію. Рот її наповнений слиною, вона цівочкою стікає на підборіддя, болить голова від чадного газу. Ще трохи і вона могла б не прокинутись, бо скотилась у сні занадто близько до чавунної грубки. Юлія міняє позу, перевертається горілиць на купі старого дрантя, що ним вкривалися мешканці їхнього будинку, коли перебрались до підвалу після того, як місто почали бомбити. Вони навіть не встигли втекти, бо, власне, тікати не було як. Уся Німеччина оточена кільцем розплати, яке звужується. Так сказав дідусь, чиєї смерті вона чекає, щоб вийти з вогняного кола смерті, залишивши в ньому мертвих. Отож дідусь казав: «Ми прокляті. Нас ніде не приймуть. Щоб нас прийняли де-небудь, нам треба перестати бути німцями:

змінити ім’я, вивчити іншу мову, вигадати собі інше минуле». І вона повернулась до французької, годинами переписувала тексти з французьких книжок, сховавшись у себе в кімнаті, а потім, коли зошит закінчувався, спалювала його. Бо мамі це не подобалось, і їй теж не подобалось. Вона переписувала Блеза Паскаля, вгадуючи окремі слова, із товстої старовинної книги, що прадід колись привіз із шлюбної подорожі, хоча в книзі не було нічого романтичного. Вона з острахом спостерігала за боротьбою матері й діда, який не хотів переїжджати зі свого передмістя до них, а мати не хотіла переїжджати до нього, і якби дідуся не побив грець, вони так би й залишилися кожен у своєму кутку. На думку Юлії ніхто не зважав, а вона хотіла до тітки. Там, на селі, вони б перечекали війну.

Спочатку здавалося, що все це не надовго. Війна ненадовго. Дідусь ще приносив по неділях марципани, і далі казав, що кенігсберзькі марципани найкращі в світі і що він колись поведе її до пекарні, де мелють мигдаль на борошно, додаючи трохи зерен гіркого мигдалю, лиють в тісто трояндову воду, сиплять цукрову пудру, а потім коли тісто вистоїться, ліплять з нього фігурки й припікають, щоб тісто зарум’янилося.

Запах диму, до якого домішався запах мигдалю, перекинувся в сон Юлії з реальності, до якої вона так не хотіла повертатись. Могла горіти одна з пекарень, де пекли булки й тістечка упродовж десятків років. Але швидше за все то був спогад голодної дитини, який не дав їй заснути навіки.

Юлія провела рукою по давно не митому волоссі, усе тіло боліло, в горлі пекло. Як тільки вона усвідомила, що це тіло належить їй і вона лежить серед порваних старих ковдр, пропахлих чужим потом і сечею, уся її сутність повернулась до старого вмираючого чоловіка, її діда.

Той спав. Не помер уві сні, хоча кажуть, що найкраще для людини — померти уві сні. Подих його був уривчастий, але тихий. Крізь діру, яку вона залишила, аби проходило свіже повітря, просочувалось сіре світло. Міг бути ранок, але й день також міг бути. Вже довго дні були сірими від диму й весняне сонце не могло пробитись крізь нього. Але дим це ще не найгірше. Юлія поправила ковдру. У напівтемряві було помітно, що дід змінився: риси у нього загострились, а очі запали ще глибше.

— Дідусю, ти мене чуєш? — тихо спитала Юлія.

Ні, не чує. Зате під ним мокро. Хай потерпить ще трохи. Ноги в неї тремтять від кволості, погано згинаються після ночі. Юлія починає свій день з того, що розпалює в грубці. Вона це робить вранці і ввечері. Ставить каструлю, щоб обмити діда теплою водою. Вона не пере пелюшок, надертих зі старих простирадл. Вони б все одно не висохли у вогкому підвалі. Просто відносить мокре в найдальший кут, скидає в порожню скриню з-під вугілля. Видирає зі вчорашньої книги кілька сторінок, жмакає, далі трохи вати, трісок, які сама наколола ножем.