Снулль вампіра Реджінальда

Ще півгодини пішли на самовихваляння. До нього виразно домішувалася образа на куцу пам’ять улаштовувачів, що забули про Фортуната Цвяха. Руда Меліс серцем чула, що милий чоловік, бовкнувши зайвого, відводить розмову вбік, але впіймати на гарячому не могла.

Та, чесно кажучи, й не хотіла.

Руда відьма знала, що таке бути дружиною венатора.

– Цур їм, твоїм Вальпургіналіям! Їдь-їдь, і нехай тебе зжере гомолюпус!

В останніх словах майбутньої магістреси не відчувалося запалу. Звісно ж, чоловік поїде. І гомолюпус його не зжере, подавиться. Ото дурник: дружина хвилюється, переживає, а він бундючиться, аж дметься од лиха. Наче орденом нагородили…

Відьма глянула в дзеркало – і зойкнула. Замість свого не дуже юного, але ще цілком привабливого личка Меліс побачила в дзеркальній гладіні незнайомця: лисого старого зі шрамом на щоці.

– Доброго здоров’ячка, – старий уклінно схилився, сяйнувши лисиною. – Вибачте, що без запрошення. Фортунат удома?

Позаду непрошеного візитера клубочилося й палахкотіло. Часом із полум’яного мороку проступали стіни підземелля: горбкувате каміння, низьке склепіння, в тріщини вбито лиховісного вигляду гаки. Кістяк на ланцюзі доповнював картину. Сіпаючись, мов у пропасниці, він часом простягав пальці до старого та клацав зубами, раз по раз промахуючись на якусь жалюгідну п’ядь.

– Згинь! – не обертаючись, наказував старий. – Спопелю! Прошу пробачення, містрис, це я не до вас…

Відьма відсунула крісло вбік, аби чоловік краще бачив дзеркало.

– Любий, до тебе прийшли!

– Хто? Звідки?

– Помоєму, з пекла. Сказати, що ти пішов до Матіаса Кручека?

– У жодному разі! – Фортунат примружено вдивився в клуби диму. – Гарпагоне, друзяко! Для тебе я завжди вдома!

Радості венатора не було межі. Він навіть засунув руку в дзеркало по лікоть і обмінявся зі старим міцним потиском. Назад Цвяхова долоня вернулася геть закіптюжена. Кімнатою розійшовся задушливий запах гару.

– Знайомтеся! Меліс, це Гарпагон Понурий, мій учитель. Гарпе, це Меліс, моя дружина. Даруй, що втручаюся, але схоже, кістяк тебе дістав. Мені спалити його, чи ти сам?

Гарпагон тричі плюнув через плече. Спалах – і буйний кістяк, котрий мить тому схопив-таки старого за чемеру, згинув разом із ланцюгом. Почулися стогони. Вони швидко перейшли в безтямне белькотання і затихли.

– Щиро радий знайомству. Містрис, ви чарівні. Цей маленький пройдисвіт вас негідний, – в Гарпагоні відчувалися порода й виховання. І схоже, перше боролося з другим. – Фарте, я на кілька слів. По приїзді до Брокенгарца ми з Люстеркою будемо чекати тебе в «Замурзаному Фріці». Захопи амулет від пристріту, який ти мені обіцяв. Якщо гребеневі хрящі василіска засохли, поклади в гніздо нові. Домовилися?

– Не знаю, Гарпе, – венатор насупився. – Можливо, я не приїду. Вам доведеться шукати мені заміну.

– Хлопчику, ти незамінний!

– А всетаки…

Здавалося, кістяк, перетворившись на невидимку, вибрався із дзеркала в кімнату й тепер тримає за петельки засмученого Фортуната.

– Ти хворий?

– Я здоровий, наче троль. Мене дружина не пускає.

– Ох, Овал Небес! Містрис, скажіть: він жартує?

Старий здивувався так, що морок відсахнувся геть. Підземелля освітилося замогильною синявою. Шрам на Гарпагоновій щоці почав пульсувати й бризкати іскрами. «Біжімо!» – закричав хтось удалині. Почувся тупіт. Зображення в дзеркалі спотворилося, взявшись кривавими патьоками.

– Він жартує, – квапливо заперечила Меліс. – Він у мене великий жартівник. Агов, ви де?

– Я тут, – старий повернув дзеркалу колишню ясність. Стало видно, що стеля в далекому кутку дала тріщину й осьось може обсипатися. – Ще раз благаю пробачити мою настирливість. Із такими клієнтами забуваєш про гарні манери. Фарте, пам’ятай про амулет. «Замурзаний Фріц», гребеневі хрящі – свіжі. Коли ні, я ображуся. На все добре.

Дочекавшись зникнення старого венатора, Меліс ретельно протерла люстро віхтем.

– Гарний у тебе вчитель, – кинула вона чоловікові.

– Еге ж, – погодився Фортунат.

Учора він особисто попросив Гарпагона про «випадковий» візит. І Понурий погодився. А міг же й відмовити – мисливець на демонів прекрасно знав характер наставника. Втім, трапляються моменти, коли чоловіки повинні підтримувати один одного.

Якщо, звісно, вони – справжні чоловіки.

* * *

Площа, що розкинулася перед Реттійським Універмагом, вражала уяву своїми розмірами. Вона була така маленька, що гість столиці, прийшовши сюди вперше з наміром оглянути визначну пам’ятку, голосно дивувався:

– І це, братчики мої, площа? Так, майданчик, квадратний п’ятачок, дуля з маком. Адже тут дві карети не розминуться без клопоту…

Гість стояв, роззявивши рота, й не одразу помічав кілька чудес.

Наприклад, другокурсників із факультету інтенсивного екзерцизму. Ні, ясна річ, молоді вигнанці вже самі по собі мали своєрідний вигляд. Але коли вони галасливою гурбою простували через площу, від Універмагу до скверу з Дівицею-зДзеркалом, крок за кроком маліючи, – отут уже хоч стій, хоч падай! Шлях їм подовжувався замість того, щоб скоротитися, маленькі ніжки міряли простір, маленькі ручки жестикулювали, зображуючи залікові паси та помахи…

Вічний Мандрівець – свідок! Крихіткиліліпутики встигали на додачу викурити по люльці, перш ніж зникнути остаточно в заростях чагарів.

Ті з гостей, хто відважувався повторити шлях другокурсників, з’ясовували, що вони-то меншими не ставали. Це Універмаг позад них робився більшим. І дорога розтягувалася, мовби на дріжджах. Ідеш, ідеш, до скверу, здається, вже рукою подати, і раптом – каменем докинути, а далі – як із лука дострелити, а ось уже й не з кожної катапульти дістанеш…

– Триклята площа! – лаявся необачний гість. – Рідкісний дурень пройде її до середини, не заробивши серцевого нападу!

І помилявся.

Площу «закляли» не три, не дев’ять, а чотирнадцять разів кращі професоригеоманти, отримавши за це подяку ректорату. На захисти дисертатів, а точніше, на банкети у зв’язку з успішним захистом сюди з’їжджалося десятків зо три екіпажів – усім знаходилося вільне місце для маневру.

Наступного року тут збиралися звести пам’ятник Нихону Сивочолу.

У співвідношенні 14:1.

– Але от що дивує, – сказав Фортунат Цвях своєму другові дитинства Матіасові Кручеку, сидячи з ним у відкритій ресторації «Граніт наук». – Поряд із центральним входом в Універмаг стоїть щитдовідник. Неподалік від трьох чорних ходів теж виставлено щити. Ще один щит – он де він, красень, у ресторації. І скрізь, червоним по жовтому, накреслено правила користування нашою чудесною площею. Плюс три чарівні слова, що їх треба вимовити, якщо квапишся. Чому ніхто з приїжджих ніколи не читає ці правила?

– Вони неписьменні, – припустив Кручек, чорніший від хмари.

Сьогодні приват-демонолог, найвизначніший теоретик Реттії, був не в гуморі. Схожий на скриню в сурдуті, він загрозливо нависав над столом. Складалося враження, що віко скрині осьось розчахнуть – і на стіл, на венатора, на підлогу ресторації рине сила-силенна мотлоху, небезпечного для здоров’я відвідувачів.

– Вони ледачі й недопитливі. І взагалі, як на мене, до нас їздить занадто багато всякого люду. Треба дати пораду Його Величності спорудити на кордонах залізну огорожу. От побачиш, Фарте, життя відразу налагодиться.