Снулль вампіра Реджінальда

Скарбівничий подався вперед:

– А страх? Страх у чому? Ви мали на увазі: злякалися появи наставника?

Крива посмішка послужила йому відповіддю.

– Ні, пане. Під страхом я мав на увазі зовсім інше. Адже портал був справжній. І геєна – справжня. Гарпагон демона гнав, спустився на другий ярус Крижаного Пекла, тут йому й дзвіночок… От, виходить, я й побачив навіч: яке воно, пекло. У щілинку підглянув. Кричав потім ночами. Слізьми вмивався. Заїкатися почав. Гарпагон відшептав, спасибі йому, розумникові…

Відставивши миску, мисливець на демонів дивився на скарбівничого та доцента, проте, здавалося, бачив пекло. Не те пекло, в якому встиг не один раз побувати, і не жертвою, а ловцем. Ні, у Фортунатових очах танцював вихор пекла, що він побачив його крізь щілинку тоді, тринадцятилітнім шмаркачем.

Не те, до чого звик, а те, чого не сподівався.

– Мені цей сон і досі сниться. Я через нього вчитися почав – від зубів одскакувало! Вигляд викохав, щоб у плоті туди спускатися. Учепився в страх: задушу! І от, повірите – донині…

Піднебесся зробилося чорним-чорним. Зірки спустилися нижче – дослухалися. Галасували гвардійці, обговорюючи свої любовні та військові пригоди. Фиркали коні. Ріка вирувала на перекатах: аж сюди чутно.

– Усе начебто добре. Не боюся. Але як побачу знову проклятий сон… І нумо знову собі доводити: не боюся! Ні крапельки не боюся! Куди тільки не ліз: на Поле Голок, у Клоаку, у Плакучі Нори… Доведу, заспокоюся, подрімаю собі нишком на лаврах. Аж тут знову сниться… Смішно, еге ж?

– У мене теж сон, – замість відповіді повідомив Матіас Кручек. Масивне, невиразне обличчя теоретика скидалося на маску. – Сниться, начебто Агнеса померла.

Венатор зітхнув.

– Не треба, Матті. Агнеса померла давним-давно. І це не сон.

Приватдемонолог, золота голова, посміхнувся так само криво, як заледве перед ним – мисливець на демонів.

– Не треба, Фарте. Я не божевільний. Просто сниться… Я потім підхоплююся, геть спітнілий, і радію. Це ж сон, усього лише сон, дурниця, пусте!.. От я прокинувся, і все буде добре… А потім згадую. Так, сон. І всетаки… У кожного свій страх, панове.

Від іншого багаття до них поспішав капрал із теплими плащами.

CAPUT III
у якому герої прибувають до славного міста Брокенгарца, знайомляться з «еталонним» життям курфюршества, Август Пумпернікель захоплюється, Матіас Кручек спростовує постулат, і всі беруться за виконання своїх обов’язків

– Ідилія, – резюмував Кручек.

Він дивився з вершини пагорба на місто, що розкинулося внизу. Мета поїздки тішила зір. Місто було не таке вже й мале, хоча здавалося іграшковим, мало не льодяниковим. Стіни жовтого каменю виструнчилися вгору, зубчасті башточки з бійницями та червоними ковпаками були схожі на капелюшки підосичників. Спиці вузьких вуличок радіально розходилися від центральної площі-маточини з будівлею ратуші на ній. Строката мозаїка дахів, труби, вітродуви у вигляді рибок чи носатих диваків, зграї голубів…

Скарбівничий повчально підняв палець.

– Гармонія – в доцільності й порядку.

– Угу, – кивнув приват-демонолог. – Особливо здалеку. А зблизька, мабуть, виявиться, як скрізь. Від стічних канав сморід, прислужники ледачі, в готелі кишма клопів. А вечорами – п’яні бійки та шляхетні дуелі, які мало чим відрізняються…

Зранку великий теоретик був не в гуморі.

Нудьга діймала.

– Ти несправедливий до Брокенгарца, друже мій, – захистив ідилію Фортунат Цвях. – Я тут бував, а ти – ні. Незабаром сам зможеш переконатися…

– Тут немає стічних канав? І клопів у готелях?

– Побачиш, – загадково посміхнувся венатор.

Він спішився, передав поводи гвардійцеві й, крекчучи, поліз у карету.

– Авжеж, неодмінно, – буркнув доцент, явно неохоче простуючи за другом.

Складалося враження, що на Кручека напала буркотливість, немов перекинулася вночі від Августа Пумпернікеля. Бо скарбівничий, навпаки, збадьорився духом, перестав повсякчас ремствувати на незручності, а сяяв, як новенький бінар.

Через півгодини вони під’їхали до міських воріт. На варті стояли четверо стражників: кіраси поверх яскраво-червоних мундирів, шоломи, начищені до нестерпного блиску, в руках – важенні бердиші, схожі на столові ножі зі сервізу велетнів. Очолював стражів хвацький сержант. Від підлеглих його відрізняв начальницький вигляд, довгий палаш та кошіль із гербом Брокенгарца, причеплений до пояса.

Дивина! – сержант умів читати. За п’ять хвилин він вивчив вірчі грамоти приїжджих і оповістив, що «особи, які прибули на особисте запрошення курфюрста або на прохання магістрату, від в’їзного мита звільняються».

Обличчя головного скарбівничого Реттії осяяла щаслива усмішка.

Порядок і доцільність!

– Але охорона у вас того… перевищує, – не забарився додати сержант. – Згідно з в’їзним едиктом, параграф шостий. Капрале! Накажіть ескортові спішитися та пройти реєстрацію. Спочатку на ваги, а потім повідомите панові переписувачеві звання, вислугу років і якою зброєю володієте. Якщо є нагороди – повний перелік.

Капрал зашарівся, як помідор на грядці. Колір його лиця стрімко наближався до кольору стражницьких мундирів. Вояк без вагань вирішив, що з нього кепкують. Але сержант і гадки не мав жартувати. Стражники розступилися, і позаду них біля воріт постали ваги.

На таких звичаєм зважують збіжжя та худобу.

Над вагами стирчала мірча шкала з ковзною перетинкою. Поряд за столиком чекав переписувач у ліловому каптані, розкривши товстелезний гросбух та вмочивши в чорнильницю перо. Біля чорнильниці стояв бронзовий слоїчок із запасним пір’ям.

– Виконуйте, капрале, – висунувся Пумпернікель у віконце карети. – Порядку треба дотримуватися!

Зціпивши зуби, капрал спішився.

Трохи повагавшись, гвардійці рушили за командиром.

Закипіла робота. Один зі стражників спритно працював із вагами, другий лунко клацав перетинкою по шоломах реттійців, заміряючи ріст, – обидва повідомляли результат переписувачеві, що заносив дані в гросбух. Після чого починався допит:

– Ваше звання, шановний? Скільки років служимо? Нагороди, грамоти, іменна зброя? Тееек, ясненько. Нульдев’ять еталончика. Попрошу наступного…

Заволодівши другим пером, сержант робив позначки в окремому зошиті, при цьому він морщив чоло й зосереджено ворушив губами.

Фортунат Цвях, який уже мав задоволення відвідувати Брокенгарц, спостерігав за процедурою з вікна карети. Венатор був ледачий і добросердий, як ситий удав, що вже нікуди не квапиться. Головний скарбівничий не приховував розчулення. Він мружився від задоволення, цмокав язиком і бурмотав:

– Взірець! Взірець для наслідування! Точність і скрупульозність, скрупульозність і точність. Ох, які молодці!.. До речі, добродії, – звернувся він до супутників, – ви помітили, що від сержанта не одгонить перегаром? Згадайте наших орлів! Та від них же за лігу тхне! А цей, можна сказати, пахне…