Соло для комп’ютера

Тої суботи з самого ранку я всілася на лавці у дворі Видавництва з книжкою в руках. Від стороннього ока мене затуляли кущі, але гараж було видно як на долоні. Прийшов травень, і впала на місто спека. Впала раптово, непередбачувано, немов розчахнулося небо, впустивши стільки сонця, скільки нам було визначено на все літо. Більшість вікон у будинку над Видавництвом були відчинені, назовні рвалися запахи смаженого й печеного, звідкись гостро війнуло кавою. З третього поверху долинув чоловічий голос, що зворушено декламував:

Вертаюсь думкою в той день, Коли торкнулися грудей Твої блаженні перса Вперше…

Я змахнула непрохану сльозинку.

О чверть на десяту моя синя чотириколісна мрія підкотила до дверей гаража, і я щільніше запнулась у листя кущів, смарагдове і буйне, як буває зелень лише навесні. Андрій загнав машину всередину і попрямував із двору. Ступаючи слід у слід, я, завертаючи за ріг, ще встигла побачити, як він щезає в дверях Видавництва.

Коридори Видавництва спали; жодного руху, хоча хтось же мав відчинити його суботнього ранку? Навіть віконечко вахтера глянуло на мене незрячим оком.

Андрій завів мене на третій поверх, десь за рогом рипнули двері — і кроки стихли. Я підійшла до найближчих дверей і припала до лиштви, спробувала стишити калатання серця, прислухалася. Тиша. Шурх-шурх, ніби хтось гортає папери. Знову тиша. Кроки, але не до виходу, а в протилежний бік. Знову шурх-шурх, тоді клацнули якісь дверцята. Кроки вертаються. Тиша. Потім приглушене туркотіння — певно, клавіатури комп’ютера. Шелест паперів і туркотіння тривали досить довго, а тоді почулося сім ніжних гудочків: набирався телефонний номер.

— Альо! Привіт! — почувся Андріїв голос. — Я в офісі. Де папери?

Знову кроки, знову шурх-шурх, потім голос:

— Альо! Знайшов. Що ще? — (Пауза). — Давай, я записую! — (Ще одна пауза). — Все, записав. Привіт!

Дзенькнув телефон.

Я відступила від дверей. Півтемний куток, протилежний од сходів, захаращений будівельним мотлохом; я присіла на якусь скриню. В повітрі вловлювався запах свіжої фарби від недавнього ремонту. Андрій змусив мене нервуватися ще чверть години. Ноги відвалювалися через хвилювання, скриня — тверда й незручна, хочу пити, хочу… Вухо вловило клацання замка, знайомі кроки, які віддалялись у бік сходів. Я вагалася.

А справа в тому, що в шість рочків я роздобула маленьку книжечку, де кривенькими літерами вписала власне прізвище. Вона й досі в мене. Не впевнена, що вона мала символізувати за задумом, швидше за все, міліційне посвідчення. У шість рочків я вирішила, що нема нічого захопливішого за роботу слідчого.

Коли мені виповнилося дев’ять років, ми з татом завели тонкий зошит у жовтій обкладинці, який підписали «Пригоди Гриця Шукайла». Пригоди вигадував тато, я записувала. У найпершому оповіданні — до другого ми, на жаль, не дійшли — на смітнику Гриць Шукайло знайшов чобіт, у чоботі — ногу; ногу, звісно, неживу…

Вже коли я закінчувала університет, моя колишня однокласниця домовилась зі знайомим суддею, який завів мене у приймальню районного суду, де кілька годин я просиділа над товстезною справою, переглядаючи десятки сторінок зі зразками того самого підпису, читаючи, як легко, виявляється, на базарі купити наркотики, вдихаючи запахи жаху, брехні та злочинів… Я слухала, як циганки вимолюють у суворих лейтенантів свободу для своїх чоловіків, слухала міліційну лайку впереміж із жартами, і на жарти трохи награним сміхом відзивалися секретарки в приймальні. Я хотіла про це написати.

Якось «за чаркою чаю» я зовсім серйозно сказала Олегу:

«Ольжичу, дістань мені відмички».

«А зірку з неба?»

«Я просто хочу побачити, який вони мають вигляд».

«А без цього не спатимеш?»

І все-таки він дістав — цілий набір.

Зараз, намацавши в кишені відмички, я відчула, як у серці кольнула голка — голка авантюризму. До того ж мені страшенно кортіло як-небудь використати поліетиленові рукавички, що лишилися від останнього разу, коли я фарбувала волосся. Ми стільки начиталися про відбитки пальців, що, «йдучи на справу», я всюди їх за собою тягала.

Згадка про небезпеку не потривожила мене. Під дверима я послухала, потім постукала, потім посмикала ручку. Тоді натягнула рукавички. Замок простий — його не встигли замінити після ремонту. Так, як колись показав Ольжич, я тицяла металевими паличками у шпарі. Якби ще руки не так тремтіли!.. Щось дзенькнуло всередині замка. Прочинилися двері.

Звичайна собі контора. Кілька комп’ютерів, ксерокс, кавоварка — знайомі атрибути офісного життя. Перетнувши кімнату, я підійшла до шаф.

Файли у шафах були розсортовані за роками, не за напрямками діяльності. Остання тека заповнена хіба на третину. Листи, запрошення, факси — все впереміш. Шелест сторінок був — наче шерхотіння піску в маленькому скляному часомірі, де кожна піщинка падала вічність, і крізь ту вічність чулися тисячі незнайомих голосів, що одночасно викрикували різними мовами. Серед тих голосів я вчула слова знайомі, слова, що могла зрозуміти. Мова ніби линула до мене, та її глушили кроки, що теж наближались. І враз я зрозуміла, що і мова, і кроки лунають не в моїй уяві, а з-за дверей, і от-от відчиняться двері… Що мені робити? Що діяти?

Рвучко я закинула синій товстий файл на місце й сахнулася до вікна — тільки ж як стрибнути з третього поверху? Серце вистукувало голосніше й голосніше і вже перекривало гупання кроків; я сховалася за тумбочку, заслонивши голову руками, зачаївшись, і на мить забула, як дихати. На довгу-довгу мить…

Голоси почали віддалятись. Я безсило опустилася на підлогу.

Посидівши хвильку, я набралася духу й переглянула щоденники, які лежали на столі, проте були там усе якісь незначущі записи. Ну, лишився ще настільний перекидний календарик. Розгорнутий він був на двадцять дев’ятому травня. Сьогодні теж субота, але тільки двадцять друге. На аркуші стояв єдиний запис: «Нивки, перетин Перемоги і Щербакова. „Сигарети“. 9:30». Нижче, більшими літерами, було приписано: «Паспорт!» Паспорт мене страшенно заінтригував. Якщо саме цей запис зробив Андрій (сором! сором! я не знаю його руки! записки, якими ми обмінювалися на роботі, літали з комп’ютера в комп’ютер, не торкаючи паперу, не лишаючи слідів у реальному світі; все наше спілкування було якимсь віртуальним, якимсь незаземленим, але цей великий, квадратний, ніби дитячий почерк — саме такий йому і пасує) і якщо Андрій потрібен для того, щоб перевезти щось через кордон, то від’їзд призначено саме на 29 травня. В іншому разі який із мене детектив?!

Ксернувши напис, я ще раз роззирнулася навсібіч. Око моє впало на тумбочку, за якою я щойно ховалася. На замкнену тумбочку…

Ще минулого року влітку в мене була нагода навчитися відмикати такі металеві тумбочки ножем. Пропхаєш ножа між шухлядкою і стінкою, посунеш вгору — і готово. Потім треба тільки повернути отой пластмасовий дрючок на місце й зачинити. І жодних слідів. Коли хтось із нашого відділу хворів, а ми не мали ключа, щоб добитися до документів, наш конторський електрик приходив з ножем на допомогу, тимчасово перекваліфікувавшись на слюсаря, і розважав жінок невигаданими історіями.

«Звідки ти так багато знаєш?» — допитувалися ми в нього.

«Я не багато знаю — я просто довго живу».

Висунувши верхню шухлядку, я зазирнула всередину. Там, поруч із коробочкою для печатки й проштампованими бланками відряджень, виблискував синім оком крихітний золотий талісман від уроків, який сам попросився мені в руки минулого літа в Стамбулі та який зник під час пограбування з Оленчиної квартири. Золотий талісман, що мав зберегти — і не зберіг Оленку.