Соло для комп’ютера

— Хороша моя, не дивись на мене, як Ленін на буржуазію, — попросила товаришка.

Матвій витягнув цигарку, та не схотів курити в кімнаті. Намацавши глиняну попільничку, де під стінкою присів маленький дивакуватий чоловічок із босими ногами, притрушеними попелом, він збирався рушити на балкон. Марина вхопила попільничку й погладила чорні пальчики босого чоловічка.

— Курять і курять! — миттю заголосила вона. — Бачиш, що вже наробили! Усі ніжки біднесенькому пообпалювали!

Матвій лагідно, але твердо відібрав у неї попільничку і зник на балконі. Умить забувши про знедоленого глиняного чоловічка, Марина повернулася до мене:

— Крихітко, як там рідна Україна?

— В Києві скоро липа зацвіте…

— Боже, і липа, і бузок, а я тут сиджу. Отак усе життя просиджу!

Ми перехилили по чарочці — була ще альтернатива пити з гранчаків — токаю. Жовте вино «ніжками» стікало по стінках, лишаючи на склі слід прозорий, але густий як олія. Час був лягати спати.

Збудив мене настирливий дзвінок у двері та запальна англійська мова, що за нею чувся непереборний іспанський акцент. Смаглявий американець Карлос, залетівши до кімнати як вихор, закрутив нас у шаленому вирі латиноамериканської енергії і вже не дав спати. Із Карлосом Марина познайомилася під час мандрівки до Штатів. Знайомство було коротким; потім прийшла черга електронних листів — легких і часом глузливих. Після бурхливого роману в листах Марина погодилася перейти до ближчого контакту.

Після шаленого, галасливого сніданку Матвій, якого розтривожив приїзд Карлоса, їхній із Мариною вибуховий роман і власні спогади, впав у задумливість. Він повільно вдягнувся, старанно вичистив черевики і, повідомивши, що йому треба прогулятися, неквапливо вийшов за поріг.

— Матвію, ти надовго? — гукнула я йому навздогін.

— Крихітко, лиши його! — потягнула мене за руку Марина. — Ото нехай собі йде.

— А ми?

— А ми покажемо американському гостю визначні місця угорської столиці…

— Підземні,— буркнула я, швидко метикуючи, що вона має на оці. Повісивши на плече сумку, я готова була до виходу. Марина зняла з гачка кудлату курточку і поклала долоню на ручку дверей.

— Надворі травень місяць, — не повірив власним очам Карлос, — а ти все в такій куртці!

Завжди, навіть у літню спеку, моя товаришка мерзла. Перший мій спогад про неї — високий голос і три светри, що, як капустяні листки, запакували її до самого горла.

— Я тобі більше скажу: надворі вже червень! — Марина відчинила вхідні двері.

* * *

Добігала одинадцята година ранку, і сонячна розжарена куля підбилася так високо, що неможливо від неї було ніде сховатися. За квартал від лабіринту я припаркувала машину, і далі ми рушили пішки. Марина скоромовкою переповідала Карлосу уривки з історії Угорщини, які їй самій, певно, не так давно розказав будапештський гід. У мене було настільки виразне передчуття, що за рогом джип чекає на нас, що я навіть не здивувалася, побачивши його. Марина навела оком спершу на джип, тоді на браму музею, а тоді на мене.

— Ну що ж, — суворо мовила вона, — треба щось вирішувати.

Сходами, грубо витесаними з жовтавих камінних брил, ми спустились у знайоме підземелля. Марина попросила три вхідні квиточки, і хлопець у касі, заслухавшись її англійською мовою, її британською різкою вимовою, захоплено запитав кострубатою англійською:

— Ви британці?

— Українці.

— Українці? Не може бути!

Ми рушили центральним коридором. Карлос прихопив маленький ліхтарик, світло якого весело стрибало попереду нас. Ми повільно ступали вздовж стіни, тримаючись її, як опори. Ось фонтан із рожевою водою, ось середньовічний коридор, а ось і печера, де нас із Матвієм тримали за ґратами.

— Карлосе, фотоапарат маєш? — смикнула Марина свого супутника.

Я мовчки постукала пальцем по лобі: саме час піддаватися туристським настроям.

— Здається, тут, — вказала я на червону оксамитову стрічку, що загороджувала бічне відгалуження. Марина рішуче переступила її.

— Крихітко, треба щось вирішувати!

— О ні!

Перед внутрішнім зором стояло перевернуте обличчя Андрія-не-Андрія. Як могла я піддатися на Маринину легковажність і ще раз поткнутися під землю? Невже сумний досвід мене нічого не навчив?..

Ми звернули в один із коридорів, що на кожному кроці тут роздвоювалися, розтроювалися, перепліталися, раптом небезпечно звужувалися, тоді несподівано розширювалися, щезали та з’являлися знову…

І, звісна річ, заблукали в лабіринті.

Ми спробували повернутися на вихідну позицію, але у цих бічних потаємних ходах — ні знаків, ні стрілок для туристів. Пошерхлі цеглини кам’яного склепіння здавалися поточеними часом, і жовтувато-сірі стіни тиснули на нас своєю вагою — всією вагою дев’ятьох попередніх сторіч. Я нервувалася, як у ліфті, що зненацька зупинився між поверхами. Виходу не було.

Я вже хортом гасала з кутка в куток.

— Крихітко, це що таке? — Марина спробувала вхопити мене за руку.

— Чорт, де вихід?

Товаришка нарешті впіймала мою долоню й потягла за собою. Карлос теж не втратив латиноамериканського запалу, тому сміливо наступав із фронту. На черговому роздоріжжі він підкинув і впіймав мідний американський цент і, поглянувши на суворий профіль президента Лінкольна, запевнив нас, що повертати треба ліворуч.

— Нема тут виходу! — запручалась я. — Ні ліворуч, ні праворуч!

Кам’яна долівка глухо відлунювала під ногами. Нас почують, стукотіло у скронях, от-от почують, нас обов’язково почують, не можуть не почути… Вони…

— Стійте! — раптом скрикнув Карлос.

Я метнула швидкий погляд. Біла пляма попереду зовсім не вписувалась у похмуру середньовічну картину підземелля. Погляд уперся у двері — білі новісінькі двері, що аж вилискували свіжою фарбою.

— Двері,— пробурмотів Карлос. Він простягнув руку, ніби хотів пересвідчитися, що це не фантом.

— Крихітко, скоро перевіряй, чи немає сигналізації,— підштовхнула мене Марина. Вона чомусь вважала, що коли моя робота пов’язана з телефонами, я маю розумітися на всілякій електроніці.

Сигналізація була. Але щось підказало: сьогодні вона нам не завадить. Від легкого дотику двері прочинилися. Марина зазирнула всередину, сахнулась і сперлася на стіну. Мене вразило її перекривлене обличчя. Ми з Карлосом одночасно всунули писки в щілину дверей.

Покійник лежав зовсім тихо, і тому важко було збагнути, чому він так усім не сподобався.