Соло для комп’ютера

Кафе було майже порожнє. Де ж той незапланований день народження? Мабуть, відгуляли ще вчора… Замовивши бутерброд, я вмостилася за столиком. По сусідству крутився молодий бомж, з яким мені випало познайомитись у ті далекі часи, коли ще можна було лазити в ботанічний сад через паркан і прогулювати пари в університеті. Навіть здалося, що й джинси на бомжеві були ще з тої доби. У першу зустріч він розповідав із пафосом, що бомжування для нього — стиль життя. Має і освіту, і батьків, і квартиру, але сюди, в підвал, кожна людина приносить трошки світу, що ніколи не набридає.

Ліниво дослухаючись до розмови, що бомж вів із парою, яка замовила шампанське й, певно, мріяла про тихий вечір удвох, без свідків, я дочекалася шостої. Анічогісінько не сталося. До мене ніхто не підсів із загадковою усмішкою, ніхто мені не підморгував, ніхто не викликав раптово до телефону. Двері раз у раз відчинялися, до кафе заходили люди, та їх чомусь більше цікавили гральні автомати нагорі. О пів на сьому витримка зрадила мені. Сусіди вже допили шампанське й покинули бомжа, тож він занудьгував. Заплативши за два морозива, я заговорила до нього.

— Привіт! Як справи?

Він зиркнув на мене спідлоба. В рожевих пластмасових розетках опливало вершкове морозиво, присипане тертим шоколадом. Бомж удав, що пригадує мене.

— Привіт! — нарешті відповів. — Усьо путьом. А ти як?

— Та ніби незле… Я сюди стільки років не потикалася, бач, а ти й досі не переселивсь у модніший заклад!

— Не в моєму віці за модою гнатися.

— Тут задорого — як для кав’ярні такого… е-е-е… рівня.

Бомж знизав плечима, спостерігаючи уважно, як двоє підлітків нагорі відштовхують одне одного від грального автомата. Механічна музика заливала верхній поверх кафе і просочувалась униз, у півтемний і майже порожній підвал.

— Кому задорого, того сюди не запрошували… — нарешті він звів на мене очі.

— Ясно. Невже ти тут щодня буваєш?

— А чом би й ні?

Побалакай із таким! Бомж прикрасив розм’якле морозиво охайними півколами, що лишала маленька ложка, і все підтанцьовував, ніби підскакував. Шкіряна куртка підтанцьовувала окремо від тіла. Від бару долинуло гудіння кавоварки, вчувся терпкий запах.

— Кави хочеш? — спитала я. Собі б я радо замовила гарячого шоколаду, та його чомусь більше не було в меню.

— Сьогодні в тебе — атракціон небаченої щедрості? Ну, давай.

Підійшла офіціантка з кавником. Ми на мить припинили стукати ложками, замилувавшись настояною рідиною, що, зблискуючи, наливала по вінця крихітну філіжанку.

— Нудьга тебе тут не заїдає? — мовила я, не лишаючи надію розговорити бомжа. — Люди ж ті самі.

— Як коли. От учора тут — віриш — не нудьгували. Аматорський стриптиз, дві бійки…

— З кров’ю чи кетчупом?

— А ти журналістка? Збираєш матеріал про нічне життя столиці?

— Якби мене цікавило нічне життя, я пішла б до казино. Тут усе одно о десятій зачиняють, хіба ні?

Він поплямкав морозивом і помовчав. Тоді спитав:

— Пишеш статтю «Один день із життя київського бомжа»?

— А якби й написала і продала в бульварну газету — і всі б до тебе ходили по автограф… хіба кепсько?

— Супер.

Він доїв морозиво й охайно облизав ложку. Потім узявся до кави.

— Тут учора не святкували день народження? — запитала я.

— Ні, а що?

— Так, просто… То що тут учора коїлося?

Бомж зиркнув на мене, дістав дешеву цигарку, довго її розминав між пальців, прикурив. Випустивши дим одночасно ротом і носом, він зблиснув на диво білими зубами:

— Тобі з брудними подробицями чи без?

— Я тебе зупиню, як почне нудити.

— Ну-ну. З ранку починати?

— Ліпше з шостої вечора. Стриптиз можеш обминути.

— О шостій тут сиділа кралечка. На зріст маленька, а віку, — він критично глянув на мене, — приблизно твого. Вдягнена по-офісному. Каву брала разів зо п’ять — куди тільки лізло? А кавалер до неї так і не підвалив.

У мене враз змокли руки: відчуття тривоги прийшло нізвідки, але не хотіло відпускати серце.

— А яка вона собою? — запитала я, знаючи наперед, якою буде відповідь.

— Невже твоя знайома? Ну, кругленька така, волосся коротке, темно-русяве. Курила весь час. Очі темні й великі, а на лобі — смішна така родимка, просто в центрі, між бровами.

«Вона, точно!» — майнуло в голові.

— А потім?

— А потім до неї підкотили двоє хлопів — знаєш, із тих, що спереду мають по золотому зубу. Підсіли, — бомж гмикнув, — запропонували скласти їм компанію. Кралечка до стінки відвернулася, тільки цигарку в попільничку струшує… Не знаю, що вона їм там бовкнула, та один із хлопів образився — страх: підскочив, як скажений, ухопив її за руку і потягнув до виходу. А вона не пручалася навіть, пішла з ними. Хто б міг подумати?

Ні, це не може бути про неї. Це якась байка.

— А люди? — автоматично запитала я. — Люди їх не зупинили?

— Які люди? — щиро здивувався бомж. У сірих очах плескалося: «Ти не з Марсу?»

— Ну, люди — бармен, відвідувачі, ти, нарешті…

— Сонечко моє, та тут таке часом буває, що дрібні сварки не дивина.

— А бармен який був? — затремтів зрадливо голос.

— До чого тут бармен? Та той, що й сьогодні працює. А вони…

Ноги вже підняли мене зі стільця… Ні, сісти, заспокоїтися, змусити себе дослухати до кінця!

— …поїхали звідси на конкретній тачці. «Audi» кавового кольору, модель «TT» — ну, як пістолет… Номери жовті.

Умить забула я про будь-які дні народження й запанікувала: людина надсилає мені дивного листа без підпису, а потім виявляється, що телефон не відповідає, а саму її бачили з двома сумнівними хлопами…

— Вибач, — кивнула я бомжеві.

Майже рівно дійшла до шинквасу. Я поставила на людину, з якою ми безліч разів пили гарячий шоколад у цьому закладі — по дві, по три чашки, доки грошей ставало, доки від цукру не зводило зуби, а потім у дворі по той бік дороги довго сиділи на рипучій дитячій гойдалці, бо тоді нам було сімнадцять і вісімнадцять років, а в житті — все попереду. Тільки ця людина могла викликати мене в Яму.

— Вчора о шостій до вас заходила пані. Ну, розумієте, я з нею домовлялася, — плутано пояснювала я бармену, — але не прийшла, тобто прийшла, але день переплутала, тобто я не була певна, на який саме день вона призначила… Ви не пам’ятаєте? Може, вона вам щось казала…

Бармен терпляче переждав хаотичний монолог, переставляючи склянки, досипаючи каву в кавоварку, наливаючи комусь коньяк.

— Від кого очікуєте повідомлення? — офіційно, наче в приймальні, запитав він, насупивши брови. На мить привиділося, що він суворо зиркнув на мене поверх скелець уявних окулярів.