Соло для комп’ютера

Уже в метро, в переповненому вагоні, де сусідили тонкі парфуми з алкогольними випарами, мені пригадалася незакінчена наша розмова з Оленкою. Я глянула на товаришку критично, оцінюючи її настрій, і видно було, що їй насправді щось муляє, бо Оленка, загалом неговірка, сьогодні була ще мовчазнішою, якщо таке взагалі можливе.

— Оленчик, що тобі не так? Де це ти сьогодні ходила?

— Де ходила, де ходила… — передражнила вона. — Ждуть на мене, відчуваю, великі неприємності…

— Що сталося?!

Подруга махнула рукою, висмикнувши її з кишені дублянки, і вслід за цим рухом з кишені вилетів папірець. Я підхопила його на льоту.

— Не губи речей! — простягнула я аркуш Оленці. Папірець був шматком автомобільної карти з кількома позначками синім фломастером. — А що це?

— А, карта. Ми з Матвієм в Альпи збираємося.

— Машиною? — здивувалась я.

— Не знаю. Як вийде…

— Що значить — як…

Я не встигла договорити. Поїзд загарчав, смикнувся і різко став. У вагоні вмить зробилося душно, і люди хапали ротами повітря, якого бракувало на всіх. Я рвонула шарф, вивільняючи горло, та легше не ставало.

— Що діється? Що там відбувається? — заголосили пасажири з усіх боків, дедалі більше панікуючи. — Пожежа? Комусь недобре? Випустіть нас звідси!

Я трималася двома руками за поруччя, відчуваючи, як дедалі важчим стає зимове пальто, довге, ледь не до кісточок, а сумка тисне плече й от уже згинає мене своєю вагою чи не навпіл.

Перелякані, напівпритомні, ми простояли між станціями тридцять п’ять хвилин; на думці — нічого, крім невідомого лиха десь у глибинах темних тунелів метро. Назавтра газети написали, що на рейки на станції «Петрівка» впала людина, а я так і не дізналася ні про Оленчині неприємності, ні про поїздку в Альпи…

Розділ десятий КІБЕРШПИГУН

Кнопки на телефоні заспівали під моїми пальцями. З відчиненого балкона до кімнати рвався веселий вітер, від якого розліталися фіранки. Марина тихо стукотіла клавіатурою комп’ютера.

— Добридень, — почулось у телефоні.

— Ольжичу, сонце, можеш зараз говорити?

Олег засопів, і чути було шурхіт паперів, що він, певно, відсуває вбік, готуючись присвятити мені дорогоцінні десять хвилин свого життя.

— Побалакаю, чого вже там.

— Чудово. Я дзвоню з Угорщини. Е-е-е… В суботу ми з Матвієм вирушили за однією машиною. Перша зупинка в Будапешті, далі Відень, а нам туди без візи — зась.

— Радиш візу тобі факсонути?

— Ольжичу! — обірвала я кпини. — Слухай мене: це машина з гаража, про який ти мені розповів, пам’ятаєш? За машиною ми заїхали в лабіринт — музей тут історичний… А в лабіринті вбили хлопа…

— Цікавенна історія, — мовив Ольжич дивним голосом. — Пожди хвильку.

Цю хвильку він порпавсь на своєму столі, і шелест паперів у телефонній трубці нагадував шум моря у мушлі.

— Знайшов. Мадяри телеграму прислали: у Будапешті застрелений громадянин України.

Глипнувши на моє витягнене обличчя, Марина кинула набирати текст і підскочила до телефону. Вона настирливо смикнула мене за рукав і зашипіла: «Що він каже? Що він там каже?» Я відмахувалась і водночас кивала в слухавку. Матвій поглянув на нас, похитав головою й забрався на балкон, прихопивши чоловічка з обпаленими ніжками. Карлос понуро побрів за ним.

— Ольжичу, — здушено говорила я, — можу назвати вулицю у Відні. Куди машина має їхати. Тут на карті позначено…

— На якій карті? Ні, ліпше не кажи… Є там у вас факс?

— Знайду. Давай номер.

— Пиши.

Записавши номер, я обережно поклала слухавку. Марина нетерпляче позирала на мене.

— Мариночко, звідки тут факс можна відправити?

— Тільки з пошти, Крихітко, тільки з пошти. Ото виходиш від мене, повертаєш праворуч…

— А в тебе факсу нема?

— А ти за ліжком дивилася? Нема? Тоді нема…

Надворі накрапав дрібненький дощик, і яскраві парасолі відбивались у мокрих шибках. Шини шелестіли, стишуючи хід, щоб не здіймати фонтанів обабіч дороги. Сонце вже проглядало крізь порвані хмари, але ще не набралося сили їх розігнати, і веселка вигнула спину, як злякана кицька. Я виставила руку з-під парасолі й відчула холодний дотик дощу, що миттєво висихав на моїй розпашілій долоні…

За дві години Ольжич сам набрав нас.

— Дорогенька, що ви там утнули? Вся мадярська поліція активно й безрезультатно шукає свідка. Хтось надвечір зателефонував, повідомив про тіло в лабіринті поганенькою англійською мовою та ще й гугнявим голосом…

— Матвій старався! — вихопилось у мене.

— Ще ся не награли в детективів? Небіжчик робив із вами в одній конторі, і не повірю, що ви його не признали!

— Признали…

— Мати Божа, що за люди… Ти знаєш, що Оленчина мама принесла вчора заяву?

— Принесла? — ошелешено перепитала я. — Але ж листи…

— А ти згадай, коли послідній лист приходив: і відпустка, і за власний рахунок — все ся скінчило. Мама й так була занадто терпляча. Оленку ж не бачили вже… полічи скільки — ледве-м не два місяці.

Я поглянула на Марину, яка сиділа за комп’ютером і знову набирала текст. Вона зараз була втіленням того, іншого, нереального життя, життя, яке втекло від нас за один день, за одну хвилину, яке зараз буяло за вікнами, але не хотіло прийняти нас до себе.