Соло для комп’ютера

— Пригадуєш, — Матвій гостро зиркнув на мене, — вирізку з газети, яку я тобі показував? Квантові перетворення, дослідний центр у Мельбурні… Я тобі точно кажу, Петро може нам допомогти! Він у цих колах крутиться, має все і всіх знати!

— Він не схоче нам нічого розповідати, — байдуже відмахнулась я. — Так само, як і батько мій нічого не схотів пояснювати. Комерційну таємницю ще ніхто не відміняв…

— До чого тут комерційна таємниця? Ми ж не питатимемо Петра про його нобелівські винаходи, нам тільки потрібно знати, як його ім’я опинилось у записникові. Хто такий Юрґен Вайзе? До чого тут Олена?

— Еге ж, так він тобі й почне все викладати…

— А якщо, — Матвій поправив окуляри, — у цих стінах справді твориться революційний винахід, на який уже накинули оком конкуренти? Щось крутиться навколо трьох науково-дослідних інститутів, щось дуже темне. А винахідники, як завжди, все просплять і лишаться при виновому інтересі…

— Матвію, — пирхнула я, не витримавши, — ти як мала дитина! Хіба не знаєш, як діють мудрі конкуренти? Вони не купують і не крадуть патенти — навіщо? Вони беруть зареєстрований патент, удосконалюють якусь дрібничку — і патентують уже власний геніальний винахід. Так уся Америка живе! І з цим неможливо боротися!

Матвій похитав головою.

— Все вірно, все вірно! Але тут історія може бути іншою. Візьми таку гіпотетичну ситуацію: винахідники розробили новий прилад, на якому можна заробити великі кошти. Учені його не патентують, щоб не привертати уваги, а потихеньку знаходять інвестора, який готовий одразу вкласти гроші й запатентувати не дослідний, а промисловий зразок. І миттю налагодити серійне виробництво… І тоді, навіть якщо конкуренти й украдуть зрештою ідею, інвестор уже встигне заробити чимало грошенят!

— Щось я не збагну…

— Ти дослухай до кінця! — нетерпляче гримнув Матвій. — Отже, маємо винахід і маємо інвестора. І маємо третю сторону, яка невідомим чином дізналася про винахід. І оцій третій стороні потрібно вкрасти ідею до того, як буде запатентований промисловий зразок і почнеться серійне виробництво!

— Ага, — гмикнула я, — це багато чого пояснює, окрім двох платіжок на п’ятнадцять мільйонів у. о., адже таке спритне перекидання грошей не схоже на інвестицію в розвиток серійного виробництва…

Матвій стенув плечима, хотів сказати щось ущипливе — але тут прочинилися двері до кабінету й на порозі постав довготелесий чолов’яга з відстовбурченими вухами. Я заклякла в кріслі.

— Федуре, привіт! — підвівся Матвій назустріч однокурсникові та простягнув руку для потиску. Проте довготелесий не поворухнувся — він невідривно дивився мені в очі. Я струсила миттєве заціпеніння й теж звелася на рівні ноги.

Петро Федур нарешті оговтався та злісно захряснув за собою двері.

— Що ви тут робите? — процідив він крізь зціплені зуби.

— Слухай, — розгубився Матвій, — що таке? Петре, що за маячня?

Він озирнувся на мене, тоді знову перевів погляд на свого однокурсника.

— Матвію, — почала я повільно, — твоя закрита черепно-мозкова травма — чиїх рук діло?

— Охоронця з квітярні — отого смаглявого, з золотим зубом… До чого тут це?

— Ну, тоді прошу познайомитися з добродієм, який намагався вкоротити віку мені.

— Чо-го?!

Тим часом Петро Федур видобув із кишені кастет і вдягнув собі на праву долоню. Худорлявий науковець умить обернувся на затятого зарізяку. Неквапом він підійшов до письмового столу й посунув до себе телефон. Набрав номер і спокійно мовив у слухавку:

— Приїджай просто зараз до мене на роботу. Виникли обставини непереборної сили.

Матвій заціпеніло спостерігав за приятелем, із яким неодноразово купався в льодяних карпатських річках, мерзнув під дощем у тоненькому спальнику та тропив стежки у снігах.

— Петре, ти мені поясниш?..

Перш ніж відповісти, Федур переставив стілець, загородивши вихід із кімнати, і спокійно на ньому вмостився.

— А що тут пояснювати? Це ви б мені мали пояснити, що ви робите в моєму кабінеті.

— Ми тобі пояснимо, — розлютився Матвій, — ми тобі все зараз пояснимо!

Він зробив рух до дверей, але Федур застережливо підніс кулак із кастетом. Матвій умить охолов і тільки кинув оком по кімнаті, чи не трапиться під руку чогось важкого. Здається, у Федурі він визнає рівного собі суперника.

— Петре, — Матвій звузив очі,— ти в курсі, що Олена щезла?

Федур невиразно мотнув головою.

— Ти знав?! — загорлав завше флегматичний Матвій. — Ти все знав?! Але як ти міг? За які гроші на таке можна зважитися?

Федур зненацька звівся з крісла й став навпроти Матвія, дивлячись йому просто у вічі.

— За які гроші, питаєш? А за такі гроші — зелені! Ти у своїй конторі скільки отримуєш — тисячу баксів? А ти знаєш, як це — годувати родину за двісті у. о. на місяць? І це — маючи американський науковий ступінь у кишені… Ти знаєш, як це — вимолювати у директора кошти, щоб закрити зарплату підлеглим, а він тобі торочитиме: в держбюджеті нема грошей… А ти знаєш, як це — на двісті у. о. лікувати хвору на нирки дитину?..

— Петре, ти… — почав був Матвій, але Федур перебив його:

— Ти мене не совісти — моя совість мовчить і спить спокійно. Коли я їхав до Штатів, наша наука заснула летаргійним сном. За чотири роки я повернувся — а вона померла! її вже не реанімувати! Ти знаєш, скільки фахівець мого рівня отримує в Штатах? Від ста тисяч баксів на рік. Ти знаєш, скільки коштів на науку вділяється там із держбюджету? І не за «залишковим принципом»! А скільки приватних підприємств фінансує нові наукові розробки, дає стипендії перспективним студентам, засновує ґранти на божевільні досліди, що вони дадуть реальні плоди років, може, за двадцять!..

— Ти міг би залишитися в Америці! — вигукнув Матвій.

— Міг би! Міг би! Якби не був таким романтичним телепнем — повернувся українську науку розбудовувати, з руїни підіймати… Але я вже не буду таким бовдуром — минулося. Я лікуватиму свою дитину не в палаті на шістьох у занюханій районній лікарні, а у приватній австрійській клініці!..

З того боку дверей делікатно постукали. Федур відставив крісло та прочинив високу стулку. До кімнати ввалився смаглявий хлоп, широко усміхнувся, зблискуючи золотою фіксою.