Соло для комп’ютера

А одного разу крізь прочинені двері кабінету Зиновія Самійловича Оленка п’ятнадцять хвилин слухала уривчасту телефонну розмову про складну банківську схему з перерахуванням коштів. Зиновій Самійлович, зі слухавкою, затисненою між вухом і плечем, роздивлявся два папірці й уїдливо хихотів у телефон… І Оленка зважилася: вона викрала з його столу все, що бодай віддалено нагадувало банківські папери. Цього він їй не подарував.

— Такі справи, — закінчила Оленка довгу розповідь.

— Теж невеселі,— мовив Андрій.

— Чекай-чекай, то що ти везеш? — згадала раптом вона.

— Записник електронний одному тут у подарунок.

— А покажи-но мені його.

Андрій, нічого не розуміючи, поліз до внутрішньої кишені піджака. Оленка взяла в руку чорну пластмасову книжку, покрутила її.

— Записник… — замріяно промовила вона. — Електронний записник… Комп’ютер?

— Розміром десять на п’ятнадцять? — глянув на неї Андрій недвозначно. — Завтовшки сантиметр? Такий легесенький? І скільки функцій він може виконати?

— А якщо це нове покоління комп’ютерів?

— А ти добре почуваєшся?

Пластмасова книжка була невеличкою, з екраном і розкладною клавіатурою, як у тих, що студенти на лекції носять.

— Увімкнемо? — спитала Оленка.

— Краще не чіпай.

— Не віддавай його завтра.

— А що я скажу? — стенув плечима Андрій.

— Не віддавай його завтра. Я знаю, що Рибицький збирався продати авторське право на нову модель комп’ютера за шалені гроші. Той, кому винахід мали продати, вже подав заявку на патент — йому для цього потрібен був детальний опис і дослідний зразок. Я чула краєм вуха, що опис відправляли електронною поштою. А тепер, може, передали зразок?

Оленка відкрила записник, спробувала увімкнути. Але тут-таки на екран виплив напис: «Введіть пароль». Оленка з розумінням покивала, вимкнула прилад і заховала його під матрац. Очевидно було, що з чорною пластмасовою книжкою вона вже не розлучиться нізащо в світі.

О восьмій годині ранку Андрій Голод уже чекав під жовтою кам’яницею. Чорний чавунний кіт помахав йому привітливо тендітною лапкою. У дверях Андрія зустрів учорашній запопадливий співрозмовник двійника — довготелесий вухань, що розмовляв німецькою з акцентом.

— Заходьте-заходьте, — почав припрошувати він. — Кави, чаю?

— Кави, якщо ваша ласка, — не відмовився Андрій.

— Документи з вами?

— Всі контракти тут, — і Андрій передав через стіл теку з паперами.

Співрозмовник погортав сторінки.

— Прошу паспорт теж, — мовив він. — Вам потрібна Шенгенська віза.

Андрій дістав свій закордонний паспорт. Тоді співрозмовник запитав:

— А Зиновій Самійлович для боса подарунок не передавав?

— Передавав, — сказав Андрій. Театрально зітхнув і додав: — На кордоні не пропустили.

— Як так?

— Сказали ввімкнути — зараз же всі електронні прилади змушують умикати. Я включаю — нічого не завантажується. От митники здійняли бучу! Кінець-кінцем конфіскували і сказали, що забрати зможу тільки на зворотному шляху.

— Як так? Не може бути! Не може бути!

— Хіба б я вам брехав? — солодко запитав Андрій.

Тут у кишені вуханя писнув телефон.

— Слухаю… Що?! Це просто збіг! Не може бути!.. Гаразд, я зараз.

Він заховав телефон, звів очі на Андрія.

— У дорозі нічого дивного не помітили? Якісь підозрілі машини, люди?

В Андрія впало серце. Він повільно похитав головою.

— Ну, то таке, — махнув рукою співрозмовник. — Вибачте, мене тут негайно викликають… Завтра чекатиму на вас у музеї. Ви ж там бували — пам’ятаєте, де це? Скажете охороні на вході, що вам до офісу «Quantum Gibraltar»…

Наступного ранку о дев’ятій п’ятнадцять Андрій, одягнений як на такий випадок у картату сорочку, уже стояв під дверима музею «Budavari Labirintus». В офісі учорашній його співрозмовник варив запашну каву в сучасній кавоварці, і кава зливалась у колбу тоненьким коричневим струмком, лишаючи на стінках бризки, малюючи химерні візерунки.

— Доброго дня! — привітав він Андрія, глипнув на картату сорочку — і перемінився на обличчі. Швидко мовив: — Ви так рано? Я дуже, дуже радий! Кави?

— Обов’язково.

— Секунду.

Він смикнув колбу, і темні краплі, що впали на розжарену основу кавоварки, зашипіли й запінилися. Вухань налив повне горня та підсунув його гостю. Андрій вдихнув міцний запах, сьорбнув гарячого напою. Той мав ледь кислуватий смак. Співрозмовник вибачився і зник за дверима.

За хвилину двері розчахнулися навстіж, як від удару ногою, і Андрій, звівши очі, уздрів перекошене лице свого двійника та сірий пістолет, наставлений йому просто межи очі.

— Де товар?

Андрій здвигнув плечима — й одразу ж дістав пістолетом у скроню. Цівка крові стекла по вилиці, з очей бризнули іскри.

— Обшукай його, — кивнув двійник вуханеві.

— Нічого нема, — розвів той руками, похапцем обшукавши Андрієві кишені.