Сьомий хрест
Шрифт:
Коли Пауль Редер повернувся з роботи додому, Георг зрозумів усе з першого погляду. На Паулевім обличчі було ясно написано, чим закінчилося його шукання притулку для Георга.
Лізель сподівалася, що бабка сподобається чоловікам, чекала від них захоплених вигуків. Але вони жували її бабку з байдужим виглядом, наче то була капуста.
— Ти недужий? — спитала Лізель Пауля.
— Недужий? Ах, так, зі мною трапилася неприємність. — Він показав обпечену руку.
Лізель майже зраділа, довідавшись, чому не хвалять її бабки. Оглянувши руку — вона з дитинства
— Пов’язка мені більше не потрібна. Коли ти вже у нас за лікаря, Лізель, то дай мені шматочок пластиру.
Пауль мовчки дивився, як його дружина спокійнісінько розмотувала бинти. Старші Редерові діти виглядали з-за спинки стільця, на якому сидів Георг. Георг зустрівся поглядом з Паулем, — маленькі ясно-голубі очі друга дивилися суворо й холодно.
— Тобі ще пощастило, Георге, — сказала Лізель, — скалки могли вскочити в очі.
— Пощастило! Пощастило! — повторив Георг.
Він оглянув долоню. Лізель спритно заліпила рану пластиром і перев’язала тільки великий палець. Коли рука лежала долонею вниз, навіть не було помітно, що вона поранена.
— Стій! — скрикнула Лізель. — Можна випрати…
Але Георг схопився з місця й швидко запхнув бинти в плитку, де ще жевріло кілька жаринок.
Редер нерухомо стежив за ним.
— Тьху, диявол! — вигукнула Лізель. Вона навстіж розчинила вікно; іще один струмочок смердючого диму поплив у міське повітря — повітря до повітря, дим до диму. «Тепер лікар може спати спокійно, — подумав Георг. — А який це був риск — піти до нього на прийом! Які в нього спритні руки! Хороші, розумні руки!»
— Послухай, Паулю, — промовив Георг бадьорим тоном, — а ти ще пам’ятаєш Моріца Лахмітника?
— Так, — відповів Пауль.
— А ти пам’ятаєш, як ми мучили старого і він, нарешті, поскаржився твоєму батькові, батько тебе відлупцював, а старий усе кричав: «Не бийте по голові, пане Редере, бо він виросте дурнем, бийте по заду, по заду!» Дуже шляхетно з його боку, га?
— Так, дуже шляхетно. А тебе твій батько, на жаль, по іншому місці лупцював, — сказав Пауль, — а то б ти був розумніший.
На кілька хвилин їм полегшало, а потім страшна дійсність знову постала перед ними у своїй неминучості й важким тягарем лягла на їхні серця.
— Паулю! — з тривогою вигукнула Лізель. «Чого це він так дивиться перед себе?» На Георга вона вже не звертала уваги. Прибираючи зі столу, вона раз у раз поглядала на Пауля, вона глянула на нього і через двері, ведучи дітей у спальню.
— Жорже, — сказав Пауль, коли Лізель пішла, — нічого не поробиш. Треба придумати щось краще. Цю ніч тобі також доведеться переспати тут.
— А ти розумієш, — сказав Георг, — що всі поліційні дільниці уже одержали мою фотографію? Її показують усім квартальним уповноваженим і всім двірникам. Скоро вона обійде всіх.
— Тебе хтось бачив, коли ти йшов до нас?
— Не знаю. На сходах, здається, не було нікого.
— Лізель, — сказав Пауль, коли дружина знову зайшла до кімнати, — мені страшенно хочеться пити. Навіть не знаю, чого це. Принеси, будь ласка, пива.
Лізель покірно взяла порожні пляшки й пішла. Боже мій, що так гнітить її чоловіка?
— Може,
краще розказати все Лізель? — спитав Пауль.— Лізель? Ні. Невже ти думаєш, що вона дозволить мені лишитись у вас?
Пауль нічого на те не відказав. У його Лізель, яку він знав з дитинства, раптом виявилося щось незнайоме, непроглядне.
Обидва задумалися.
— Твоя Еллі, — сказав нарешті Пауль, — твоя жінка…
— А до чого вона?
— Її родина живе заможно, у таких людей багато знайомих!.. Чи не піти мені туди?
— Ні! За нею напевно стежать! До того ж іще невідомо, як вона до цього поставиться.
Вони знову замислилися. За вікном, над дахами, заходило сонце. На вулиці вже світилися ліхтарі. В кімнату ще падали скісні промені призахідного сонця; здавалося, перш ніж згаснути, вони хотіли просковзнути у найвіддаленіші кутки.
Обидва чоловіки одночасно зрозуміли, що всі їхні плани розвалюються, мов збудовані на піску. Вони почали прислухатися до кроків на сходах.
Лізель повернулася з пивом. Цього разу вона була дуже схвильована.
— Дивно, — сказала вона, — у пивній якийсь чоловік розпитував про нас.
— Що? Про нас?
— Так, у пані Менніх… де ми живемо. Але звідки ж він знає нас, коли не знає, де ми живемо?
Георг підвівся.
— Я мушу йти, Лізель. Спасибі за все.
— Спочатку випий з нами пива, Георге.
— Мені дуже шкода, Лізель, але вже пізно… Отже…
Вона ввімкнула світло.
— Не зникай знову надовго, Георге.
— Ні, Лізель…
— А ти куди? — спитала Лізель Пауля. — Ти ж посилав за пивом.
— Я тільки проведу Георга до рогу і зразу ж повернуся.
— Ні, залишайся вдома! — вигукнув Георг.
— Я тебе проведу до рогу, — спокійно сказав Пауль. — Це моє діло.
У дверях Пауль ще раз обернувся й сказав:
— Слухай-но, Лізель. Нікому ні слова, що Георг був у нас.
Лізель аж почервоніла від гніву.
— Отже, щось-таки накоїв! Чого ж ви мені одразу не сказали?
— От повернусь і все розкажу. А ти тримай язика за зубами, бо буде погано і мені, й дітям.
Двері грюкнули, а Лізель так і прикипіла на місці.
Погано дітям? Погано Паулю? її кидало то в жар, то в холод. Вона підійшла до вікна і побачила, як обидва — високий і низький — проходили між двома ліхтарями, їй стало моторошно. Вона сіла за стіл і почала чекати на чоловіка. Вже зовсім посутеніло.
— Зараз же йди назад, — тихим хриплим голосом сказав Георг; обличчя його скривилося від люті. — Ти й себе занапастиш, і мені не допоможеш.
— Заткни пельку! Я знаю, що роблю. Ти підеш туди, куди я тебе поведу. Коли Лізель повернулася додому і на нас напав страх, тоді мені сяйнула одна думка. Якщо Лізель мовчатиме, — а вона напевно мовчатиме, заради нас, — то ти хоч цієї ночі будеш у безпеці.
Георг нічого не відповів. Голова його була порожня, жодної думки. Він покірно йшов за Паулем. Навіщо думати, коли це анітрошечки не допомагає? Тільки серце шалено калатало в грудях, наче вимагало, щоб його випустили на волю. Як позавчора ввечері, коли він вирішив піти до Лені. Георг спробував заспокоїти своє серце: «Цього не можна порівнювати. Не забувай, що це Пауль. Це не кохання, а дружба. Ти нікому не віриш?