Сьомий хрест

Оверкамп відійшов набік. Еллі швидко заплющила очі — сліпуче біле світло забивало дух. Оверкамп не зводив з неї очей, мов палкий коханець. Сьогодні вночі він викликав до себе близько десятка людей, в тому числі Еллі Гайслер. Ця молода жінка на всі його запитання лагідно відповідала тільки «так» або «ні». Її личко, здавалося, тануло в цьому смертоносному світлі. Оверкамп знову заговорив:

— Отже, дорога пані Гайслер, почнемо усе спочатку.

Одразу ж після вашого одруження — згадайте, як цей тип ще був закоханий у вас, до речі, тут немає нічого дивного; як потім це кохання почало поволі танути, як ви сварилися і швидко мирилися, і знову були щасливі. Чи вірно я каїку, пані Гайслер? Потім вогник кохання почав згасати, і ваш чоловік від вас віддалявся, а ви усе ще любили його, і серце краялося вам від думки, що ваше велике кохання пропадає марно, — пам’ятаєте?

Еллі тихо промовила:

— Так.

— Так, ви пам’ятаєте. І як приятельки робили вам різні натяки. Як він уперше пішов з дому увечері, а потім знову і знову — до тієї жінки. Пам’ятаєте?

Еллі промовила:

— Ні.

— Що ні?

Еллі спробувала повернути голову, але сліпуче світло підкорило собі її волю. Вона тихо додала:

— Він ішов кудись, оце й усе.

— І ви навіть не пригадуєте, до кого?

— Ні, — відповіла Еллі.

Коли допит дійшов до цієї точки, в голові Еллі, як і передбачав Оверкамп, виник цілий рій неприємних спогадів. Мов нічні метелики, пурхали вони над сліпучою поліційною лампою: товста касирка, кілька молоденьких дівчат, у яких на синіх кофточках був нашитий червоний значок «Фіхте», некрасива сусідка з Нідеррада, і ще одна — Еллі уперто ревнувала Георга саме до неї, можливо тому, що для цього не було жодних підстав, — Лізель Редер. Лізель була тоді повненька золотаво-русява, весела дівчина. Як тільки Еллі спала на думку Лізель, вона одразу ж пригадала всю родину Редерів, і Франца, і все, що було з цим пов’язане.

Отже, Оверкамп, як завше, правильно спланував свій допит. Його запитання розворушили в пам’яті Еллі саме те, що він хотів розворушити. Тільки все це залишалося в душі у жінки, що мовчки й нерухомо сиділа перед ним.

Оверкамп відчув, що допит, як казали гестапівці, надломився. На таку диявольську перешкоду частенько наштовхується найхитромудріший план, через неї зазнавали невдачі найдосвідченіші поліційні: людське «я», замість того, щоб ослабнути і розпастися під ударами тисяч запитань, несподівано в останню мить немов випростується й міцніє, удари уже безвладні розбити це «я», а навпаки, воно від них тільки твердішає.

До того ж, щоб зломити сили цієї молодої жінки, їй треба спочатку дати можливість їх зібрати. Оверкамп повернув рефлектор. М’яке світло відбилося від стелі і залило майже порожню кімнату.

Еллі зітхнула з полегкістю. На підлогу під вікном — віконниці були зачинені — лягла дивна золотава смуга: світанок.

— Ідіть. Але ви можете знадобитися нам у першу-ліпшу хвилину. Сьогодні або завтра. Хайль Гітлер!

Еллі брела вулицями, хитаючися від утоми. У найближчій булочній купила теплу булочку. Вона не знала, куди йти, і машинально подалася до контори. Вона сподівалася, що там не буде нікого, крім прибиральниці, і вона зможе спокійно посидіти в куточку до дев’ятої години.

Але директор контори, любитель рано вставати, уже прийшов.

— Ранкові години — золоті години, я завжди так кажу, а золото — це ви, Еллі. Якби це був хтось інший, пані Еллі, я б заприсягнувся, що ви були на побаченні. Не червонійте так, пані Еллі. Якби ви знали, як це вас красить. Є щось таке ніжно-тендітне у кінчику вашого носика і тінях під очима! «Аби хоч один чоловік по-справжньому кохав мене, — подумала Еллі. — Георг, навіть коли він ще живий, мене більше не любить. Про Генріха не варт і думати. Про Франца не може бути й мови. Увечері після роботи поїду до батька. Він завжди радий мене бачити. Він завжди буде мене любити».

IV

«Мене забули в цьому дворі, — думав Георг. — Чи давно я вже тут? Години, дні? Ця відьма мене ніколи не випустить. Пауль більше ніколи не прийде».

З під’їздів виходили люди і поспішали в місто.

— Привіт, Маріхене! Куди це ти так рано зібрався?

Хайль Гітлер!

— Та не кваптеся так, пане Майєре, робота від вас не втече.

— Доброго ранку, моя люба!

— Отже, до вечора, Альмо!

Чому ці люди такі веселі? З чого вони радіють? З того, що знову настав день? Що знову світить сонце? Невже вони завжди такі веселі?

— Ну, — сказала пані Граббер, коли Георг не зразу вдарив молотком. Вона вже кілька хвилин стояла у нього за спиною.

Георг подумав: «А що, як Пауль про мене забуде і доведеться залишитись тут назавше, замість його шуряка? Вночі — на лаві в гаражі, а вдень — тут, у дворі».

Пані Граббер сказала:

— Послухайте, Отто! З вашим зятем Паулем я говорила про платню, — якщо я взагалі залишу вас у себе, а це ще не вирішено, — так от: сто двадцять марок… Ну? — спитала вона знову, бо Георг, здавалося, вагався. — Працюйте далі. Я побалакаю з Редером, адже він вас рекомендував.

Георг нічого не відповів. Його серце так гучно калатало в грудях, що йому здавалося, наче ціла вулиця чує його удари. Він думав: «Чи прийде Пауль до неділі? Чи ні? А що, як він і в неділю не прийде? Чи довго я маю чекати на нього? Може, треба мерщій тікати звідси?

Я не хочу думати весь час про одне й те саме. Чи довіряю я Паулю? Так. Тоді треба чекати, поки він прийде».

Пані Граббер і досі стояла у нього за спиною. Георг зовсім забув про неї.

Раптом вона спитала його: х — До речі, чому у вас забрали права?

— Це довга історія, пані Граббер, я її вам розповім увечері, звичайно, коли ми з вами поладнаємо і я ще буду тут сьогодні ввечері.

V

А Пауль стояв, то широко розставивши ноги, коли затвори поверталися на місце, то на одній нозі, мов лелека, коли натискував на важіль, і міркував над тим, хто з робітників погодився б йому допомогти. Губи його були міцно стулені.

У цеху було шістнадцять чоловік, опріч майстра, про якого не могло бути й мови. Яких тільки шрамів не було на голих, паруючих від спеки спинах цих шістнадцяти робітників — худих і гладких, старих і молодих: одні мали ці каліцтва від народження, інші дістали їх під час вуличних бійок у Фландрії чд в Карпатах, у Вестгофені чи в Дахау, а дехто й на роботі. Пауль тисячу разів бачив шрам під лопаткою у Гайдріха.

Просто диво якесь, що він, прострілений наскрізь, лишився жити та ще й працює зварником у Покорні.

Пауль добре пам’ятав, як Гайдріх у листопаді дев’ятсот вісімнадцятого року вийшов з фронтового лазарету в Ешерсгаймі: худий, на милицях, він мріяв змінити життя в країні. Пауль був тоді учнем. Його найбільше вразив саме цей великий шрам від наскрізної рани. Незабаром Гайдріх почав ходити без милиць. Він хотів поїхати то в Рур, то в Центральну Німеччину. Він рвався туди, де точилася боротьба. Але усі ці Носке, Ваттери і Яеттов-Форбеки раніше придушили повстання, у яких він замірявся взяти участь, ніж він встиг вибратися з Ешерегайма. Ніякі рани так не знекровили Гайдріха, як роки миру; безробіття, голод, родина, втрата всіх прав, розкол робітничого класу, марнування дорогоцінного часу на суперечки про те, на чиєму боці, правда, замість боротися за справедливу справу, і, нарешті, у січні тридцять третього — найстрашніший удар. Погасло священне полум’я віри, віри в себе самого! Пауль здивувався, що він досі не помітив, як змінився Гайдріх. Коли Пауль подивився на нього сьогодні вранці, він зрозумів, що Гайдріх не ризикуватиме навіть однією волосиною; він хоче тільки одного: щоб у нього завжди була робота, а на кого вона і від кого — це йому байдуже. «А може, Еммріх», — подумав Пауль. Він найстаріший робітник у цеху. Густі сиві брови, суворі очі і ріденький сивий чубчик. Колись він був стійкий член організації;: щороку ще тридцятого квітня ввечері вивішував червоний прапор на честь Першого травня, щоб він уже майорів на світанку. Пауль чомусь згадав саме про це Раніше він не звертав уваги на такі риси людини. Еммріх, напевне, тільки тому не потрапив у концтабір, що належав до кадрів незамінних висококваліфікованих робітників.

До того ж він був уже старий, і його колишній запал уже, мабуть, прохолов. Раптом Пауль згадав, що двічі бачив Еммріха в Ербенбеку в пивниці з молодим Кнауером і його друзями, хоч у цеху вони ніколи не розмовляли. Більше того, Кнауер частенько заходив до Еммріха додому. Лише тепер Пауль почав розуміти, чого люди тишкуються між собою, як той чоловік з казки, що поїв якоїсь страви й почав розуміти мову птахів. Так, ці троє зв’язані між собою, і Бергер також з ними, а можливо, й Абст. Може, Еммріх і згорнув свій прапор, але погляд його суворих очей ще пильний. «Він і його товариші, напевно, знайшли б притулок для мого Георга, — подумав Пауль. — Але я не наважуся спитати їх. Вони тримаються осторонь, нікого до себе не підпускають, вони недовірливі… А хіба вони не праві? Чого це вони мають мені довіряти? Хто я, врешті, для них? Паульхен, та й годі».