Сонячна машина

Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить i не смiє рухнутись, щоб обмацати ногу. Його починає невiдомо вiд чого трусити, як у пропасницi Вiн рiшуче повертає ногу й згинає її. Але бiль iз такою силою рiже в мозок, що доктор Рудольф почуває, як м'якнуть йому руки й ноги i душна млоснiсть хилить його на землю.

I знову доктор Рудольф розплющує очi й здивовано озирається вiн в якiйсь хатинцi з косою стелею, спущеною до вiкна. На столi горить маленька старовинна лампочка. Лiжко просте, бiлизна груба, селянська. В лiвiй нозi не чути болю, але, коли вiн хоче нею поворухнути, бiль з'являється, а з ним почування якоїсь ваги й занадтої теплоти на нозi. Вiн обмацує й розумiє нога забандажована. Ким? Коли?

Нiкого не чути. Знову починає трусити вiд болю. Як це нi до чого й нудно!

Знову прокидається доктор Рудольф i знову дивується: у вiконечко сiється сiре нераннє свiтло дня. А трусити не перестає, i млоснiсть огидними холодно пiтними хвилями переливається, як болото, у грудях. Це не гарячка, а щось гiрше.

Потiм знову на столi з'являється жовтеньке свiтлечко лампи. З'являються якiсь обличчя, кивають йому, говорять неприємними голосами, вiд яких рвучко вiдгукується у вухах. Балакають про похорон майстра Кiна, але докторовi Рудольфовi вiд цих слiв тiльки гупає у вуха. Потiм хтось скидає ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацує ногу, пообкладувану дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, вiд якої починає трусити.

— Нiчого-нiчого, пане добродiю, невеличка катавасiя. Тижнiв три-чотири доведеться пролежати й тодi можна вдруге бити А що поганенько вам, нiчого — струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слiд би давати сонячного хлiба. Це дуже помагає.

Цей чоловiк говорить про сонячний хлiб так, наче вiн його вже рокiв десять уживає в своїй медичнiй практицi.

Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважує, що хорий навряд чи може сам скрутити собi хлiба, а нiхто iнший не може ж зробити йому.

— Хм, так, рацiя. Шкода, пане добродiю, що наш славетний Рудольф Штор винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком годувати, на старий режим переводити. Немає ради Пане Кравтвурсте, у вас тепер iз молока можна купiль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним. Просто заливайте. Ну, скоро навiдаюсь iще. До побачення! Лежiть, не рухайтесь i молочко попивайте. Ви сонячний хлiб уже вживали? Ну, до молока все ж таки легше знов вертатися, нiж до м'яса. Нiчого, все буде добре, навiть нога вам лишиться.

Доктор Рудольф почуває, як на лицi йому виступає дурна, непотрiбна, чужа посмiшка й чиїсь губи в нього кажуть:

— Спасибi, пане докторе.

— Нiчого, нiчого Лежiть собi! До побачення!

I доктор Рудольф лежить собi й попиває молочко, вернувшись до «старого режиму». От тобi й перелiт! Бiдний, милий майстер Кiн! От тобi i зустрiч, i Сонячна машина, i обожнювання, i нова ера, i перемога над тою, що там десь, у лабораторiї, кається й жде на нього. Там, може, iде люта боротьба, там, може, будується новий свiт, там, може, справдi, ставлять трiумфальнi ворота для його в!їзду (через те, може, для бiльшого сюрпризу й не присилали нi потяга, нi лiтакiв за ним i дивно мовчали). Бiдний, бiдний майстер Кiн! А вiн тут, у сiльськiй хатi, лежить iз забандажованою ногою, безсилий, безпорадний, повернений на «старий режим». Що це — глум якихось таємних сил! Його, Рудольфа Штора, винахiдника Сонячної машини — на молоко?! Але краще вже молоко, нiж млосне тремтiння. I доктор Рудольф слухняно й з огидою п'є молоко, яким щедро заливає його родина Кравтвурстiв — батько, дочка Емма й син Отго. Вони з великою охотою це роблять — однако по ж молоко виливати треба або не доїти корiв. Але и те сказати, нащи їх тепер не то що доїти, а взагалi тримати! А нащо поле мати? А кози на якого бiса? Хiба що на шкiру?

Взагалi в Кравтвурстiв маса всяких клопотiв iз лiквiдацiєю «старого режиму». День у день виникає раптом те саме питання: чекай, а навiщо це тепер? Рудий, iз фiалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий iз пантелику: нi хитрувати, нi викручуватись, нi вiдгризатись од цупких лап життя вже не треба А що ж треба? I чи це надовго? А он, кажуть, негри з китаицями будуть Сонячну машину в людей вiднiмати.

Вони охоче заливають хорого не тiльки молоком, але й розмовами, запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони сваряться десь унизу, i доктор Рудольф чує, як старий Кравтвурст за щось лає Сонячну машину й Емму. А Емма з незалежним виглядом гупає ногами по дерев'яних сходах, iдучи до своєї кiмнати, i раптом згори вниз одгризається до батька:

— Овва! Овва!

— Оi я тебе оввакну! От я тобi покажу «новi порядки». Щоб ти не смiла менi й ногою з хати виступитиi Чуєш там!

— Овва! I сьогоднi пiду, i завтра, i коли схочу.

— Ану, спробуй, спробуй!

— Оi i спробую! От злякалась. Ото! Що це вам, старi порядки? Вiзьму собi свою Машину та й пiду геть од вас. I що ви менi зробите? От двоє, троє, десятеро собi коханцiв мати му — що я, боюсь когось? Чи хто за моїх дiтей журитись буде? Сама пожурюсь. Машину покрутила — i нiкого не потребую. Ото, тепер не тi порядки, тату Нема чого Сидiть отам, та їжте з богом сонячний хлiб, та спiть на здоров'я, коли старi. А я молода i молодого й хочу. От вам i все!

I, затупавши ногами так, що склянка на столi цокає об глечик, Емма весело мугиче в себе в кiмнатi бiскаю, тупчнться, одягається, прибирається. На хвилинку вона вбiгає до хати до Рудольфа, чогось шукаючи по всiх шухлядах, i пiд неї дiйсно пашить таким молодим та здоровим, що доктор Рудольф аж зiтхає.

I з сином старий свариться, бо й син майже нiколи дома не буває. Але Отто тiльки посвистує й навiть не вiдповiдає старому. I бiдний Кравствурст iде до Рудольфа й скаржиться йому на ту прокляту Сонячну машину, що отак-о батькову владу зводить нанiвець. До цiєї Машини були дiти як дiти: роботящi, слухнянi, без дозволу з обiйстя нiкуди. А тепер — як ранок, так i повiяли до хлопцiв, дiвчат, до бiса.

— Ну, добре, а що ж їм, пане Кравствурсте, дома робити!

— Що, що! Як сонячний хлiб, так i роботи вже нiякої не має? Шити, прати, за худобою дивитись. Що, що! Страху не стало! Пошани не стало! Що їм тепер батько? Вiзьму, каже, Машину пiд пахву й пiду собi геть. Сказало б воно менi коли отак? Я б йому показав «не боюсь». Любовникiв! Ну? Так в очi батьковi й каже. Про чоловiка не думає. Любовникiв Я б отого Рудольфа Штора, коли б вiн менi попався, добре б випрасував за його Машину! Розпуста, а не Машина!

Рудольф Штор посмiхається.

— Ну, добре, а ви ж, пане Кравтвурсте, їсте сонячний хлiб тої Машини?

Кравтвурст хитро й сердито примружує очi.

— А що ж менi, картоплю їсти! Чого ж би я не мав його їсти.

— Так чого ж ви лаєте Машину!

— А того лаю, що без пуття зроблено. Не можна всякому писклятi давати в руки Машину. Треба, щоб на родину давали одну, та й не всякiй же родинi, а тiй, що заслужить. Треба, щоб народ не розпускався через неї, порядок держав. А то що ж воно дiється: начальства нiякого нема, полiцiї нема, залiзницi нема, свiчок нема, нiчого нема. Розбишацтво, злодiяцтво таке повелось, якого вже сотнi лiт тут у нас не чувано. Приходять тобi в хату, наставляють до грудей револьвер i: «Ану, давай бiлизну, давай одежу, чоботи». Забирають i йдуть. То за це спасибi казати Сонячнiй машинi? Оце до замку пана Горнфельда з'явилися собi панки з сусiдньою мiстечка, забрали собi найкращi кiмнати та й живуть, як у себе. Управитель мовчить. Що йому казати? До кого йому жалiтися? «Це, — кажуть, — тепер спiльне». То за такi порядки дякувати Сонячнiй машинi? А що хлiб її добрий, то добрий, то таки правда. Що добре, то добре, але що погане, то погане.

А днi плентаються так помалу, одноманiтно, бiль так повiльно меншає, нетерплячка так дряпає за серце, що хочеться вiдрiзати к бiсу цю ногу, покинуть її тут i їхати до Берлiна. Що там? Справдi окупацiя чи сiльська вигадка?

Уже доктор Рудольф i сонячний хлiб їсть, уже Емма одної ночi втекла-таки з батькiвського дому, взявши не тiльки Машину, але й усю свою одежу та бiлизну; уже доктор Рудольф помаленьку ходить по хатi, спираючись на палицю, а про Берлiн усе ж таки нiяких звiсток немає. Нiчого й балакучий кругленький лiкар не знає, хоч i дуже цiкавий би знати.