Сонячна машина

На його думку, Берлiн окупували не iндокитайцi, а американцi Американцям хочеться давно встановити свою гегемонiю на весь свiт. От вони скористалися ослабленням Нiмеччини й пiд виглядом заведення порядку захопили її.

— А чого ж залiзницi не ходять?

— Не добалакались iще до краю. Сторгуються — пустять Терором беруть, терором.

Дощ невриписто, нудно, безустанку дряпається в маленьке заплакане вiкно, по горах лазять, як безпритульнi пси, шмат ки хмар, Кравтвурст без потреби довго обгупує черевики на порозi дому, надокучливо, без мотиву свище в кухнi Отто. А ввечерi нема чим свiтить — нiде нi свiчок, нi нафти не мож на добутiї, всi крамницi порозтаскувало населення, продати — нiхто не продає за грошi, чого вони тепер вартi. Мiнятись же на одежу Краiзтвурст не хоче, шкода — свiчку спалив, та й нема, а одежа служитиме роки. Та й як ти його за сорочку нафтя купуватимеш — подереш сорочку на шматки?

I доктор Рудольф лежить од п'ятої години вечора до восьмої ранку в темнотi, обмацуючи щохвилини ногу, зiтхаючи й загрiбаючи волосся на потилицю.

Це зовсiм зовсiм не те, що думалось, що так описував Макс. А що ж iще там, у Берлiнi, чекає на нього в цiй новiй ерi?

* * *

Лопотить, трiщить, чхає й несподiвано стрiляє старий Кравтвурстiв мотоциклет пiд доктором Рудольфом. I що ближче до Берлiна скочується з гiр доктор Рудольф, то все зрозумiлiше, все яснiше стає йому дивне мовчанння Каесему.

Тепер не диво: не тiльки Каесем, не тiльки Берлiн — вся Нiмеччина мовчить. Темна, застигла, мовчазна пустеля. Як закляте якоюсь ворожою, страшною силою, спинилось i закi; м'янiло все, що ранiше грюкало залiзом, пашiло вогнем, ди хало димом, рухалось мiльйонами живих i мертвих гвинтикiв. Димарi тисяч фабрик стоять, увiткнувшись у небо помертвiлими пальцями, i не куряться. Мертвою пусткою вiє вiд порожнiх станцiй залiзниць, вiд застиглих на колiях розчинених вагонiв, вiд роззявлених дверей величезних депо, де так само моторошно бачити мертвий спокiй, як на кладовищi веселий, п'яний рух.

Лопотить по вулицях мiст, мiстечок i сiл старовинний мотор Кравтвурста, i лунко вiдбивається цокання й лопiт його по завмерлих вулицях. З посмiшкою цiкавостi проводжають його очi людей iз позакладуваними в кишенi руками. А коли доктор Рудольф зупиняється, вони балакають iз ним знехотя, трошки насмiшкувато й трошки вибачливо, як iз людиною, яка не знає елементарних, вiдомих усiм речей.

До Берлiна пiдвозить доктора Рудольфа старенька машинка його зовсiм стомлено — кашляючи, хрипаючи й через кожний кiлометр зупиняючись. От довезе й також пiде на спокiй, на сплячку, як уся Нiмеччина.

Порох дощу мокро обвиває лице, стiкаючи за шию холодними цiвочками. Небо брудним, сiрим павутинням нависло над Берлiном. Сiрою застиглою тишею обкутанi передмiстя.

Доктор Рудольф пильно, похмуро зиркає по боках вулиць. Та сама картина страшної помертвiлої руїни.

Але от у шиковному старовинному екiпажi з гербами, запряженому рiзномастими кiньми, їде веселе товариство — очевидно, робiтники. Серед них дiвчата в мокрих, зелених, iз листя сплетених вiнках. Всi вони наче з весiлля їдуть — на очах усiх обнiмаються, цiлуються, регочуть i з усiєї сили поганяють коней.

I на вулицях той самий лiнивий, утихомирений спокiй на всiх обличчях, так само позакладуванi руки в кишенi, тi самi порожнi, вже злегка поржавiлi, потьмянiлi рейки трамваїв, по яких не гуркотять колеса вагонiв.

Доктор Рудольф часом переганяє людей iз вiзочками. На вiзочках — трава та листя, прикритi мокрим покривалом; так хазяйновито все, дiловито, спокiйно й звично, наче вони вiє-життя тiльки те й робили, що возили отак-о вiзочки з травокi собi на їжу. Поволеньки йдуть собi маленькими гуртками, мирно розмовляють, перегукуються з другими, на доктора Рудольфа з цiкавiстю позирають — звiдки взялася тут на машинi людина, коли всi машини вже давно нiмо й безсило стоять.

Кроки людей лунають дзвiнко, самотньо у височенних колодязях вулиць — тут панує понура, врочиста тиша. Ще немає, мабуть, третьої години, а тут, на днi цих колодязiв, уже вечiр. Колись вони в цей час горiли вогнями лiхтарiв, вiкон, реклам, вивiсок. Тодi їм байдуже було — чи день iще там, угорi, чи нiч, вони собi мали своє свiтло. Тепер, закутанi в моторошну тишу, вони стоять мовчазнi, суворi, темнi, дивовижнi, покинутi тунелi, якими колись пливли гуркiтливi потоки людських тiл, екiпажiв, свiтла, крику, гомону. Тут i возиьiв менше, i перехожих зовсiм мало, тiльки мляво, безнадiйно риються в купах смiття голоднi здичавiлi собаки. Де-не-де в понурих вiкнах блимає жовтенька крихiтна плямка свiтла — свiчка чи каганець.

Бiля рiчки знов люднiше: то тут, то там, то гуртками, то поодинцi, важко ступаючи, поперегинавшись набiк, несуть люди воду у вiдрах, у великих кухлях, глечиках для вмивання, В бляшаних коритах. I теж вираз їхнiх постатей i облич дiловитий, серйозний, наче все життя вони носили воду з рiчки та каналiв.

Лунко, занадто голосно, порушуючи мертву гармонiю абсолютної тишi, лопотить старенька машинка доктора Рудольфа. Але кварталiв за два вiд дому графа Елленберга вона раптом пiдозрiло чхає, закашлюється й стає. Стає рiшуче й остаточно, не вiдгукуючись нi на якi пiдштурхування й пiдкручування доктора Рудольфа.

Тодi вiн обнiмає її за роги стерна, як поранену, i потихснь-ко веде далi Все ж таки послужила сiаренька — i за те спасибi.

Мур саду такий самий рiдний, теплий, дорогий. Порох дощу обвiває його мокрi боки, на ребрах лежать купки жовто-червоного листя; вiти дерев порiдiлими гiллячками спускаються з-за муру на вулицю.

Iржаво, хруско вiдчиняється хвiртка — давно нiхто не ходив нею. З-пiд неї з мокрим шелестом туго вiдсувається вбiк наметена купа осiнннього листя Фасади лабораторiї й буднику оголенi по-осiнньому, тьмяно дивляться в сад зачиненими вiкнами.

Доктор Рудольф спирає об стiну оранжереї мотор, витiїрас рукавом лице, по якому розвозяться налиплi бризки болота, i йде до будинку, шкутильгаючи й застiбуючи щiльнiше комiр коротенького пальта. В саду нiкого; дощик мирно шелесливо шепотить мiж пожовклим рiдким листям; лежать позгрiбанi купи листя, дбайливо прикритi брезентом — очевидно, дiдусь Йоганн хазяйнує.

Доктор Рудольф на хвилинку зупиняється перед будинком, щоб перевести дух — чогось йому тiсно, трудно дихається. Потiм помалу пiдходить до закритої веранди помешкання батькiв. Там колись вiн, iще хлопцем, отакої самої осiнньої пори готувався до своїх лекцiй. Тепер усi вiкна на нiй щiльно по-зачинюванi.

Якась жiноча, схилена над чимсь, постать. Вона ритмiчно, сильно рухає лiктями й спиною в синiй блузi, неначе пере. Так, дiйсно пере. Бiля неї на стiльцi лежить купка мокрої викрученої бiлизни. Голова пов'язана бiлою хусткою, щоб на волосся не ляпало, стан запнутий фартухом. Хто це може бути? Не мати — стрункiша, молодша постать, хоч теж майже такого самого росту.

Доктор Рудольф заходить збоку. Праля на рип його крокiв повертає голову й раптом швидко випростовується. Просто в лице Рудольфовi злякано, вражено дивляться зеленi широкi очi принцеси Елiзи. З-пiд бiлої хустки над чолом видно два червоно-золотих серпа волосся. Лиця зашаренi вiд роботи. Вона якось чудно, не помiчаючи, випускає з рук на пiдлогу бiлизну, якийсь мент стоїть, зацiпенiвши, потiм задом одсувається до дверей i швидко виходить ними. На стiльцях сиротливо лишилася купка випраної, спiральне повикручуваної бiлизни й маленька ванна з синюватим милинням.