Сонячний промінь
Шрифт:
– Та негарних!
– сказав Марко.
– Хто й зна... Яких уміють...
– Де вони понавчалися?
– не покидав свого Марко.
– Невже вони позабували старі, гарні пісні вкраїнські?
– Хто й зна... Ми не встряваємо до пісень...
Чоловік говорив нехотя, пускаючи слова крізь зуби. Марко помітив се, і йому зробилося ніяково.
– А чого це у вас садків нема?
– знов запитався він.
– А де ж ми їх насадимо?..
– А он у тому краї, звідкіль я родом,- там багато садків.
– А ви ж звідкіля?
Марко сказав.
– Гм...- пробубонів дехто, а господар, помовчавши, спитавсь:
– А сюди ж ви як прибились?
– Та ось учителем у вашого пана,- хлопця вчу.
– А!
– сказали чоловіки і змовкли. Озвалася жінка:
– То ж то я дивлюсь, що ви мені по знаку,- думаю собі: де це я бачила?
Розмова знов увірвалась. Маркові зробилося зовсім ніяково. Він посидів ще трохи і не знаходив слів, бачачи, що люди поглядають на його скоса та дивуючись. Їх логляди, здавалось, казали: «Якого він ката сюди приплентавсь?»
Марко встав, попрощавсь і пішов далі. Трохи відійшовши, він почув за собою розмову:
– Що воно таке?
– Чуєш же: панський учитель.
– Чого ж він приходив?
– А хто його зна... Може, пан послав що випитать?.. Бач - про садки питавсь...
Далі вже Марко нічого не почув, бо далеко відійшов.
«Не вмію я говорити з народом!
– думав він, ідучи вулицею.- Вони мов бояться мене чи гордують мною не розбереш. Треба частіше ходити на слободу, добре зазнайомитися хоч з кількома селянами - тоді, може, й розговоримось».
Пройшовши трохи далі, Марко побачив коло однієї хати купу людей. Люди стояли, сиділи та жваво про щось гомоніли. Чути було навіть якісь невиразні співи. Підійшовши ближче, Марко побачив, що люди пили горілку, сидячи на рундучку або на землі, а то й просто стоячи. Це був шинок. Новий закон не дозволяв пити горілку в шинку,- отож люди виходили з хати та й пили коло шинку, і цього їм ніхто не забороняв. Марко потім довідався, що про шановніших шинкових гостей, таких, як сільське начальство або крамарство, була в шинкаря окрема хата, де він приймав їх мовби своїх гостей і де можна було пити, скільки схочеш. Прості ж люди впивались надворі і впивались, як бачив Марко, добре. Найдивніше було Маркові те, що поруч із старими людьми сиділи й зовсім молоді і всі гуртом тягли горілочку. Гармонія й тут рипіла, але пісня була ще гірша за ту, що чув Марко від парубків та дівчат. Дехто похитуючись кудись ішов, дехто вже заорав носом і слухав чмелів. Один добродій перестрів Марка. Се був старенький уже дідок, низенький, сухенький. Він скинув шапку, низько вклонився Маркові і промовив:
– Здрастуйте, барин, ваше благородія!
Марко відмовив на здоровкання і хотів обминути п'яного, але той зупинив його, розпірчивши руки.
– Ваше благородія!
– скрикнув він весело, але ледве вивертаючи язиком.- Гуляємо?.. Уся громада гуля! Обчество!.. Падлець, такий син Семен Олексійович, падлець: таки викрутив обчественну землю. За те погуляєм!.. Є!..
П'яний поточився і впав: Марко пішов швидше далі. Він зрозумів, що се була громадська гулянка, що Семен Олексійович видурив у мужиків за горілку громадську землю. В цьому селі була не одна громада, а аж три - тим-то гуляла тепер тільки та, що «пропила» землю, а інші мусли пити за свої гроші. Мабуть, такого добродія, що пив за свої гроші, Марко й стрів, трохи відійшовши від шинку. Чоловік, п'яний, як земля, сидів долі. Біля його стояла жінка і тягла його, кричачи:
– Уставай, проклятий! Уставай, іроде! П'янюго!
Чоловік силкувавсь устати, але не міг. А жінка все тягла його і все кричала плачущим та злим голосом:
– Падло п'яне! Усе попропивав!.. Одягтися ні в віщо! Їсти нічого! Нащо ти пшеницю одніс у шинк? Ажилєтка де твоя?
– П... пропив!.. Штурма Шимильов гуля! Бережись!..
П'яний простяг кулак і хотів скочити з долу, але впав зовсім і ту ж мить захріп.
Марко пішов швидше...
А тим часом уже вечоріло. Сонце сідало за високу скелю, що була по той бік річки, проти слободи, і останнім промінням золотило слободу. Вечірня прохолода починала віяти навкруги. Марко повернув додому.
Але йому не хотілося проходити знов тією ж улицею. Він звернув у провулок, і тоді пішов низом поза селянськими городами. Не поспішавсь додому, а йшов тихо, думаючи про те, що довелось йому побачити. Несподівано почув голоси: за тином стояли два парубки і розмовляли, не бачачи Марка.
– А давно ти до неї ходиш?
– питавсь один.
– Та всю зиму.
– Чого ж ти бросаєш?
– А ну її к чорту - ще дитину приведе!
– Боїшся, щоб на тебе не сказала?
– Кат її бери - хай каже! Хіба мені що? Мало я перевів?.. А так... увєрилась!..
– А я ще до своєї поки походю...-
відмовив перший.Парубки розмовляли й далі, але що саме, Марко вже не чув,- він проминув їх.
Уже зовсім смеркло. На селі посвітилися. Парубки й дівчата дужче заспівали. Деякі гурти співали так близько, що Марко розбирав слова. З одного краю чулося:
Ой ти, Ваня, ти разсукин син такой!
Де ти, Ваня, сюю ночку ночувал?
Чи у карту, чи в ігранти прогулял?
Чи у Каті на перинах пролежал?
А десь тоненькі дитячі голоси, триндикаючи до танців, приспівали:
Улюбився-урєзался!
Бил би ножик,- зарєзался!
Давай ножик, погастрєй,
Зарєжуся паскарєй!
Марко вернувсь у свою хату похмурий та замислений. Все, що він бачив, уразило його та ще й дуже погано. Важкі думи опанували йому голову. Він почув потребу щиро з ким поговорити і сів писати листа, до свого друга Семена Лісовського. Списав йому всі сцени, які сьогодня бачив, а наприкінці додав:
«Я зовсім не того сподівався. Досі я уявляв собі простий народ так, що він заховав у собі наш національний скарб - нашу мову, звичаї, поезію. Але замість поезії я почув «Іс трахтира в погрібок», замість щиро народньої мови - ламану мішанину. Про звичаї не знаю, але все, що бачив, доводить, що й вони не вдержались. І цей шинок, і ця розмова парубків про дівчат, і ці дівчата, що співають таких пісень... Сумно, Семене, сумно! Може, хоч у тебе є що відрадніше - розваж!..»
Другого дня, прийшовши до обіду, Марко побачив нову людину. Се був гість, Яків Петрович Голубов. Батько його, захожий москаль, колись ганяв з України на північ гурти, а далі так розжився, що міг купити в українських степах більш як тисячу десятин землі, тоді дуже дешевої. Сам господарював мало, а більше наймав землю за гроші людям і добре з них брав. Помалу прикупав ще землю. Син Яків, одинець, спершу мав був допомагати батькові, навчившись трохи письма у якогось дяка чи солдата. Але ж далі побачив старий Голубов, що освіта дає змогу ширше розсувати руки, далі їми сягати, хапаючи та тягнучи до себе в кишеню, й він оддав сина до гімназії, а потому, як той схотів, і до університету. Син вийшов відтіля «паном» на всі боки і, одержавши незабаром після батька чималу маєтність, осівсь там та й почав хазяйнувати. А проте він не запакував себе на селі: гулящого від господарювання часу жив у місті, любив бувати поміж людьми, любив веселе панське товариство, не цурався й книжки, люблячи найбільше сьогочасних французьких натуралістів, і в інтимному гуртку казав, прицмокуючи, про «Нану»: [5] «Се книжечка дак так!» Одягавсь пристойно, був з себе непоганий і подобався жінкам, з якими вмів розмовляти весело й дотепно про всякі дурниці. В поважнішому товаристві любив критикувати літературу та вмілість, говорити про психологію та політику. Серед панства, хоч і не найвищого, його залюбки приймано; та й більше панство не цуралось його і саме ось через що. Перенявши від батька та поліпшивши його систему хазяйнування, він зумів так гарно господарювати, що вже купував нових тисячів зо три десятин землі, а його гроші часто йшли на позички панам; зовсім зрозуміло, що чимало панів Голубов мав векселями у себе в руках - то мусили такі приймати його за знайомого, хоч би й не хотіли. Городинський теж щось йому винен був, і хоч пані Городинська часом і щулила якось особливо очі на Голубова, але се тільки тоді, як він не міг того бачити; знала, що без його не обійдешся, бо їх хоч і чимала маєтність була заставлена та й перезаставлена вже по банках.
5
«Нана» - роман Е. Золя з серії «Ругон-Макарри. Природна і соціальна історія однієї сім'ї в епоху Другої імперії», що вийшов 1880 р. і того ж року був перекладений російською мовою.
Маркові трохи не сподобались його хитрі та швидкі очі,- з їх визирав крамарчук. Але взагалі з погляду се був освічений чоловік - гарно вбраний, з гарно підстрижекою русявою борідкою, з викоханим чепурним обличчям. Посідали за стіл, почалася гуртова розмова. Тільки пан Городинський, завсігди балакучий, тепер чогось супився. У його трапилась суперечка з людьми, він не міг її ніяк забути і нарешті таки не втерпів і розповів усім.
– Подумайте, п'ять десятин найкращої пшениці витолочили падлюки! Сьогодні волів заняв,- прийшли, говорять: - Оддайте!
– Оддайте!
– І такі вже ласкаві та ввічливі!.. Ні, брешете,- заплатіть мені за п'ять десятин пшениці!