Сонячний промінь

– Заплатять вони вам!
– обізвавсь Голубов.- Хіба ви не знаєте цього хамства: вони раді б інтелігентну людину з'їсти! Хіба для їх істніє власність? Вони тільки свою власність уміють поважати.

– А панської - ніколи!
– перепинив Городинський.- Се правда. Ми і мужики - се два вороги. Мужик вишукує всякої змоги одурити, обікрасти, підвести під монастир пана.

– Невже так?
– спитався Марко.

– А ви ще не знаєте?
– повернувсь до його старий Городинський.
– Ви ще не знаєте цих мошенників? Та знаєте ви, що у мене, відколи я господарюю, ще не було з їми умови, яку б вони цілком, так, як треба, додержали.

– То нащо ж ви з ними маєте діло?
– спитався Марко.

– Як - нащо маєте діло?
– здивувавсь пан.- Треба ж мені хазяйнувати, треба ж із чогось жити!

– Виходить, що ви все ж користь од їх маєте?

– Вже ж маю! Нащо ж би я й клопотався з цими падлюками! Але коли робиш діло, то роби чесно, а не щоденне одурювання!

– Вибачайте, ви бували коли на селі?
– спитавсь у Марка Голубов.

– Бував, але дуже на короткий час.

– Шкода, що ви не були довше та не господарювали самі,- тоді ви знали б що це за цяці. Їм нема ні законів, ні релігії - нічого святого. Се не люди, а свині!

Кров спалахнула в Марка, як він почув цю образу, кинену на його народ. Але він здержавсь, та ще до того тут пристав до розмови Іван Дмитрович.

– Я цілком згоджуюся з вами,- промовив він до Голубова.
– Я давно вже думаю про се і дійшов укупі з найкращими адміністративними розумами в Росії до тісї думки, що тут треба якнайшвидше запобігти лихові...

– Та цим же ти запобіжиш?
– перехопив старий Городинський.

– Ось,- протяг далі спокійно та поважно син,- я зараз скажу. Мені здається, що лихо в тому, що мужик живе не під законом,- його життя, його діяльність не зрегульовані. А се повинно бути. Повинна бути така адміністраційна система, що не дозволяла б мужицтву хитатися туди й сюди і в дрібницях регламентувала б масову роботу: щоб за погане хазяйнування, за пияцтво, за лайку, за мошенництво, за неходіння до церкви, за неповагу до старших і за всякі такі ікші мужичі провини була зараз кара і щоб та кара завсігди висіла над мужиком, не дозволяючи йому відхилятися набік.

– Справді?
– спитався Марко.
– І се тільки мужикові? А чому ж, коли так, і не панові? Адже й пани винні в тому.

– Чому?
– жваво обізвався Голубов.- Тому, що люди поділяються на дві частини - ні, «стани» - ні, бо ся річ тільки послідок тієї чи іншої державної системи, а я кажу про те, що єсть послідком соціально-економічних обставин,- поділяються на дві частини: освічених або тих, що порядкують, та неосвічених або тих, що працюють. Се закон життьовий, й його ніщо не зсуне. І закон цілком правдивий: на те, щоб процвіла культура, цивілізація, треба, щоб нерозвита маса давала свою мускульну працю. Але ми тепер бачимо, що ця маса нехтує своїми обов'язками і тим шкодить культурі. Мусимо, отже, запобігти цьому лихові, присилувавши її.

– Я додам ще одно,- почав знову Іван Дмитрович,- а саме те, що така система мала б ще й іншу вагу: вона виховувала б масу в потрібному напрямку, робила б з неї гарну дисципліновану робочу силу.

– Себто,- сказав Марко,- ви хочете виховувати народ так, як виховують воли чи коні?

– Чому ні?
– зовсім спокійно відмовив Іван Дмитрович.
– Дарвін [6] довів, що закон для звірят і для людей один. Чому ж нам систему виховання звірів не перенести на темну робочу масу? Вона ж у посуванню наперед цивілізації відограє таку ж ролю, як робоча товарина у нашому господарстві.

6

Дарвін Чарльз Роберт (1809-1882) - англійський природознавець

– Ні,- озвавсь пан Городинський,- може, твоя система й гарна, але всі ваші системи,- бачили се ми добре за останні часи,- ні до чого не доводять. Волію вже старе кріпацьке право. То так система була! Система слухняності!

– Ах, папа,- ну хто ж тепер може думати про кріпацтво? Се тепер дико! Я кажу, що, зовсім одкинувши ті застарілі форми, можна спорудити таку нову...

– Що вона буде гірша від старої?
– перепинив Марко.
– Я не розумію тільки одного: як може людина казати про другу людину, що її можка виховувати як коня або вола!

– Я теж цього не розумію!
– почувсь зненацька Катеринин голос.- Я згоджуюсь, що мужики не здатні до такого життя, як ми, освічені люди; але все ж вони - люди!.. Чому ж, коли так, не вести їх і на заріз?

– Ah, mon Dieu! Нащо так гаряче?
– озвавсь сміючися брат.- Заспокойся, ніхто не буде мужиків різати, а кажуть тільки про те, щоб зробити їх здатними до роботи на освічений клас, що дає всьому порядок.

– Та яке ж право маєте ви се робити?
– палко спиталася Катерина і її блискучі очі стали ще блискучіші, а щоки так і зачервонілись.- Мужики також люди!

– Такі ж, як і так звана інтелігенція!
– додав Марко.- В цьому я зовсім згоджуюсь з вами, Катерино Дмитрівно, і тільки мені здається, що ви помиляєтесь, вважаючи народ не здатним до культури та просвіти. Я думаю, що простий народ, а надто народ український, так саме здатний до вищої культури, як і панський клас. Що цьому правда, тому багато доводів.

– Яких?
– спитавсь Іван Дмитрович.

– Та хоч би те, що народ дав багато талановитих і навіть геніальних людей,- Шевченка, наприклад.

– Я нічого не читала Шевченкового,- відмовила Катерина.- Я тільки чула, що єсть такий хохлацький поет.

– Ви, одначе, українофіл!
– скрикнув Голубов.

– Що таке українофіл?
– спитaлася Катерина.

– Українофіли,- відказав їй Голубов,- се люди, які хочуть усіх удягти в свити, обути в дьогтем вимазані чоботи і примусити всіх розмовляти по-хохлацькому.

– І на додаток,- доточив Іван Дмитрович,- вони сепаратисти, бо марять про гетьманство, про те, щоб розваляти Росію і з своєї Хохландії зробити мужицьку республіку.

– Ви трошки не так визначили річ,- засміявся Марко.
– Українофіли, чи - ліпше сказати,- українці, свідомі свого «я»,- се люди, які розуміють, що українська людність,- або по-вашому хохли,- то зовсім не є просто купа людей, що живуть на такому там місці, а се є одно органічне ціле, нація. Потім вони розуміють, що освіта народних мас може бути тільки на національному грунті, і що національний індивідуум так саме вимагає со6і змоги виявляти своє «я», свій духовний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб українські маси освічувались рідною їм мовою, а вкраїнська народність щоб придбала змогу виявляти своє «я». Однією з тих вияв є, наприклад, література. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.

– Нема української мови - є тільки жаргон,- гостро відказав Голубов.

– Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу,- се однаково. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко народність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу,- досить того. Тоді являється література.

– Де ж вона у вас?
– аж скрикнув Голубов.- Де ваші Тургенєви, Толстиї, Пушкіни? Це література, і як же ви можете зневажати її і хотіти заводити якусь іншу?

– Ми зовсім не зневажаєм її,- відказав спокійно Марко,- навпаки, любимо й поважаємо цих високоталановитих авторів, що мають почесне місце між світовими вчителями; але се не може перешкодити нам писати про свої потреби, про своє життя по-своєму, бо нам так краще. Це більше, цілковитіше задовольняє наші потреби, і через те ми так і робимо.