Спалах

Випровадила вона Дем’яна на вулицю й браму зачинила.

Вулиця була безлюдна й вузенька. Дем’ян роззирнувся на всі сторони, щоб запам’ятати дорогу, і рушив до міста. Був ще досить причмелений від тієї шаленої ночі, а тому аж десь коло Ратуші спам’ятався, що забув кобзу в молодички. Не можна сказати, що це його дуже сприкрило, бо нагода ще раз побачити таємничу господиню вабила його незмірно. Правда, довелося трохи поблукати, заки трафив на ту вуличку.

«Постукавєм до брами, але ані душа жива ся не відізвала. Теди піднявєм камінь і почав бити, аж гуло».

З вікна навпроти вистромилася чиясь розкудлана голова і писклявим голосом затуркотіла:

— Якого біса товчеш каменем?! Товкло б тобою на тім світі, пияцюго!

— А не твоє діло! — відгризся Дем’ян і давай далі гамселити.

Якийсь дідок вийшов з того будинку і сказав:

— Чого ви, пане, гупаєте в браму? Та же там ніхто не жиє. Певне, змилилисьте дім.

— Не може цього бути. Нині рано там був. Забувєм кобзу і мушу забрати.

— Але кажу вам: вже літ, може, з півсотні минуло, як тут хтось жив. Дім сей належить панові Пузині, але він його ані не продасть, ані не поселиться. Пропадає пусткою.

— Що ви мені байки вповідаєте? — відмахнувся Дем’ян, бо цю браму він таки добре запам’ятав і, втративши терпець, поліз через неї на подвір’я.

Те, що він побачив, таки ошелешило його. Подвір’я було запущене й геть заросле бур’яном та кропивою. Відразу видно, що сюди хтозна-відколи не ступала жива нога. Будинок весь повитий густим плющем, в якому аж дзвеніло від голосного сполоху горобців.

Дем’ян підійшов до дверей і без особливих зусиль відчинив. Неймовірно рипучі сходи, що кришилися й осипалися під кожним кроком, вивели нагору. Сполохана зграя кажанів раптом фуркнула з-під стелі і завищала так пронизливо, аж по спині мурашки побігли. Липке тепле павутиння припало до обличчя, ледве зібрав його з волосся.

Перед входом до покою, де провів він ніч, зупинився і прислухався. За дверима чатувала тиша. Натис на клямку, і та зовсім легенько виламалася. Тоді вдарив плечем, але, певно, засильно, бо двері зірвалися з петель і полетіли на підлогу, а він за ними услід в густі хмари куряви, що враз ізнялася з підлоги й затанцювала в тьмяному застояному повітрі, пропахлому цвіллю і мокротою.

«Пізнавєм відразу той покій. Побачивєм канапу, на котрій спав, столик і крісла. Навіть лютня висіла на цвяшку. Леч все те було в страшних порохах і павутинні. Кобза моя на кріслі лежала. То був певний знак, же-м розуму не стратив. Кгди очі мої привикли до сутіні, то здалось мі, же щось на канапі є накрите. Шарпнувєм тото покривало і вжахнувся: уздрівєм білії кості зі стрипцями червоної сукні, котору добре пам’ятаю, же була на господині. Пізнавєм і її розкішне волосся, розкидане вкіл білого вищиреного черепа. І перстень зі зміїним очком на лівиці, і три низки коралів на грудях. Все те мі ся відразу припам’ятало разом з цілунками, пошептами, і обіймами, і трунком, которий мі тяму відібрав.

Прикривєм нещасну і, кобзу взявши, пішов з покою. Вже внизу згадав собі про челядину. Не без труду отворивєм низенькі двері біля пекарні і побачив таке саме запустіння, що й нагорі.

На столику стояла таця з карафкою зеленою і двома келихами… На вікні темна шмата висіла і оглянути цілого покою не давала. Зірвавєм шмату і вздрів білі кості на підлозі ту ж під ногами. Череп з рудими косами лежав окремо, видав, мечем відсічений.

Чувєм, же мене морозить і нудити зачинає. Одним скоком вибрався з того дому і, не озираючись, дістався до брами. Повісивем кобзу через плече і на той бік перелізлем».

— Гов! — скрикнув дідок. — То ви таки справді кобзу свою знайшли?

— А ви як гадали?

— А я си гадав, же то ви тіко фиглюєте з мене!

— На гостині був. Цілу ніч провів… А тепер лиш одні кості застав.

— А-а, та то пані і її служниця. Сю історію всі знають. Пан був великим зальотником і не раз було в гречку скакав. А пані молода, гарна, ніяк не могла з тим ся змирити та й заповзялася йому відімстити. З тих пір щойно пан десь поїде, а пані служницю зараз посилає до міста, аби хлопа їй спровадила. Не знаю, скілько тото тривало, але прознав про то пан і, не довго думаючи, зарубав і панію, і її служницю. Відтоді сей дім пусткою стоїть. Ніхто ніколи не видів, аби туди хтось наважився зайти… Правда, часом вночі ніби якесь світло блимає, але, певно, що то не жива душа його палить.

— Але ще вчора і пані, і служниця мене приймали в тім покої нагорі. А нині тілько білі кості заставем.

— Я й кажу, що то не жива душа там об’являється. Нечиста сила блудить. Тра буде в магістрат суплику писати, щоб освятили сю розвалюху й кістки врешті по-християнському поховали.

«На тім ся скінчила моя пригода. Того дня я покинув Львів, і всю дорогу мі в голові ся нутило: „А мні страшно спати самій-одній в хаті, що мене не любує…“»

КІТ АБЕЛЬ

(З циклу «Львівські легенди»)

— Його звати Абель! — І вона чарівно засміялася. — Ви ще мені подякуєте за цей подарунок. Це дуже милий котик. Перська порода, пане Луцик.

— Так-так…

Він покірно кивав головою, пробуючи уникнути цього пронизуючого погляду, який змушував чинити те, що цій жінці хотілося. Він уже бачив, що відмовитися не стане сил, та й пізно вже, бо, коли вона подавала йому кота, руки самі простяглися навстріч і прийняли чорне пухнасте тіло в розкриті долоні.

— Але… але я не маю де його тримати. Жию на квартирі. Невідомо, як до цього поставиться господиня.

— Пусте, — мов од мухи, відмахнулася чарівна незнайомка. — Їй також повинен сподобатися. Він дуже охайний, слухняний і зовсім не дикий. А звати його Абель. А-бель, запам’ятаєте?

Вона говорила без емоцій, наче диктувала текст, який хтось мав записати.

Вона хоче, щоб я запам’ятав її слова.

І ці слова, як заклинання, оповивали пана Луцика й підкорювали його собі.

А вона прекрасна, диявольськи прекрасна… Чому я згадав диявола? Може, тому, що в неї такі очі? Ну, звичайно, у неї очі диявола! Дивовижні очі… Але я для неї ніхто…

— Маєте рацію, — засміялась вона, мовби вгадавши його думки.

— В чому? — стрепенувся пан Луцик.

Вона не відповідала, тільки знову засміялась. Тоді, побачивши, що вона збирається одійти, раптом зважився на таке, на що в нього ніколи відваги не було у подібних ситуаціях:

— Скажіть, а де я вас…

І вже бачив, що даремно, даремно видав те, що лежало на його душі. Але ж вона ще недавно його спокушувала, він це помітив, проте не боронився.

Вона приходила на його концерти, сідала в порожньому ряду й пильно вдивлялася в нього. Диригуючи оркестром, відчував спиною її електричний погляд і ледве стримував себе, щоб не озирнутися. А коли концерт закінчувався і він розкланювався, то бачив, що вона під час оплесків виходить і зникає. Хіба це не схоже на спокусу? Мабуть, робила це просто так, знічев’я, як то часто роблять жінки лише для того, щоб переконатися в своїх можливостях, роблять це так само мимоволі, як у дзеркало зазирають, перевіряючи, чи не збилося десь неслухняне пасмо волосся.