Спалах

— Ніде. Сьогодні я виїжджаю зі Львова… Ах, я ніколи не забуду ваших концертів… Ваша музика — це… це… Словом, чудово!

Помахала рукою і зникла. Розчинилася в тумані, мов цукор. Вздовж нього тихо і непомітно падало листя, і він уявив себе деревом, що осипається. Десь унизу в підніжжі шурхочуть мітлами двірники. Запах спаленого листя і мряка спинаються по стовбуру вгору.

Господиня була такою собі огрядною панійкою і, як великий відсоток усіх огрядних, ще й добродушна. Отже, не заперечувала, щоби її квартирант (дуже розумний чоловік, якби ви знали, скільки він книг перечитав — йой!) тримав у себе кота. Лише котячого імені не могла запам’ятати і кликала Мацьком.

Кіт цілими днями вилежувався у хаті, на вулицю вперто не з’являвся і хоча частенько всідався на вікні, але знайомство з іншими котами не заводив. Це страшенно дратувало й інтригувало усіх кішок, які в інтересі піклування про породистість майбутніх поколінь, навперебій намагалися привабити Абеля, пояснюючи, що тут жодної розпусти нема, а тільки високі ідеали і, якщо він патріот, до того ж перської породи… Та, переконавшись у марності цих заходів, відходили з незадоволеними мінами.

Пан Луцик ніколи не кохався в котах, йому й на гадку ніколи не спадало заводити в хаті це сотворіння, та коли Абель з’явився у його покої, то здалося, що без нього й обійтися не може. Раніше, скажімо, ніколи не відчував такої потреби обмислювати щось уголос, а зараз робив це постійно, причому навіть у такій формі: «Ну, що, котику, займемось новою симфонією? Зараз подивимось, якого шедевра мені підсунули… Хоча які у наш час можуть бути шедеври?» Фактично виходило, ніби радиться із котом. Згодом помітив, що Абель ніколи не зводить з нього очей, постійно за ним слідкує. Це зворушувало — така відданість! Відповідаючи взаємністю, пан Луцик звіряв за котом кожен свій крок. Небавом усі його вчинки стали наче наслідком Абелевих рішень. Коли часом вагався, як розв’язати ту чи іншу справу, невідома сила повертала його очі до кота і змушувала шукати там відповіді. Й коли кіт ледь-ледь кивав головою, пан Луцик заспокоювався, впевнившись у правильності своїх намірів.

А то було піймав себе на тому, що мугикає якусь чудернацьку пісеньку, яка складалася лише з одного слова «Абель». Все це було чимсь незбагненним, він цьому не вірив, кілька разів постановляв собі збунтуватися, зробити щось навпаки, але завше програвав. Скрізь бачив тільки оці пронизливі очі, котрі не впускали до себе нікого, натомість собою охоплювали все, накривали мереживом, спутували і дуже обережно, щоб це можна було легко помітити, підштовхували до якогось вчинку.

Часом пан Луцик відчував за собою чиїсь кроки, спочатку дуже тихі, спочатку тільки в своєму черепі, а потім і поза ним, але десь недалеко, зовсім поруч. Рвучко озирався, ловив здивовані погляди перехожих, вибачався і простував далі. Але знову чув ті кроки… А перед тим, як вони мали зникнути, завше затраскувалися дверцята машини і гуркотів мотор невидимого авта. Гуркіт цей поволі віддалявся, і все стихало. Найдивнішим було те, що жодного авта довкола себе пан Луцик не бачив. А проте якесь авто постійно його переслідувало. Якось навіть під час диригування, коли лунала симфонія, пан Луцик почув, що воно під’їхало зовсім близько і стало за спиною. Хотілося негайно обернутись і піймати його очима, але розумів, як безглуздо буде виглядати перед сотнями слухачів. Авто стояло за спиною і тихо вуркотіло. Ось клацнули дверцята. Ось невідомий чиркнув сірником і голосно випустив повітря з димом: «Пфу-у-у…» І все це тут, поруч… Майже на сцені.

Прислухаючись до того, що відбувалося у нього за спиною, пан Луцик диригував зовсім механічно. Лише одного разу втратив контроль над собою і збився, коли раптом пролунав жіночий голос. Голос видався уже чутим і міг належати тій чарівній незнайомці. Вона спитала когось: «Ну, що?» А чоловічий голос відказав: «Усе в порядку». «Тоді сідай, поїхали», — звеліла вона. І авто від’їхало.

Те авто з’являлося щотижня в найнесподіваніші менти і завше за спиною. А коли наш герой урешті не витримував і озирався, то не бачив жодного авта.

Одного разу воно під’їхало вночі, коли він спав. Крізь сон почув гуркіт двигуна й прокинувся. Якусь хвилю лежав непорушно, чекаючи, що це минеться, що це йому тільки вчувається, але мотор не вщухав. Тоді обережно повернув голову. В кімнаті, ясна річ, не було нікого. І водночас там таки було те авто… Нарешті траснули дверцята… Хтось вийшов… Чоловічий голос сказав:

— Він спить…

— Щось не віриться, — заперечив жіночий.

— Очі заплющені.

Пан Луцик і справді примружив очі, адже все одно нічого розгледіти не міг.

— Чому він не спить з Абелем? — знову жінка.

— Дійсно, дивно…

Після цих слів авто щезло.

Що їм треба від мене? — не розумів пан Луцик. Що вони перевіряють?.. Цієї ночі уже не заснув. А вранці…

— Як ви змарніли, добродію… — сказала господиня. — Вам варто взяти відпустку. Далебі, перепрацьовуєтесь.

— Авжеж, звичайно… — погодився він.

Після сніданку піднявся у свою кімнату і, сівши на ліжку, задумався над її словами. І тут знову відчув погляд кота, а коли їхні очі зустрілися, то помітив, що кіт ствердно нахилив голову.

Невже він ще й думки мої читає? — сполошився пан Луцик і вперше відчув роздратування. Кіт перебрав цього разу міру.

Проте він таки взяв відпустку. І відразу переконався, що це не найкращий вихід, бо тепер кіт мав його весь час на оці і, здавалося, нікуди не бажав відпустити. Кілька спроб податися на прогулянку зіткнулися із так уміло розставленими сітями, що сама думка кудись піти за якусь мить виглядала смішною, а то й безглуздою. Залишилося сидіти в хаті й читати книжки, але й тут його не полишало таке відчуття, начеб читає не сам, а ще хтось невидимий зазирає йому через плече, і пан Луцик часом помічав за собою дивну звичку, прочитавши сторінку, ще якусь хвилю не перегортати її, цим ніби даючи змогу комусь, хто стояв за спиною, дочитати до кінця.

З жахом помітив, що починає вже до цієї невигоди звикати. Два тижні сидів у хаті. Авто більше не з’являлося.

Врешті у ньому таки народилося бажання подолати оце магнітне поле, вийти з нього на волю, але бажання це одразу ж покрив іншими думками, щоб кіт ні про що не здогадався. Навмисне почав думати про якісь безглузді речі, про які раніше не згадував, а водночас настроїв себе на рішучий вчинок.

— Ну що, з’їв? — спитав у кота, із задоволенням помітивши розгубленість у його очах.

Кіт втрапив у заготовлене для нього сильце і, поки з нього виплутався, пан Луцик встиг знайти вихід зі становища.

Події з тої хвилини розгорталися дуже хутко.

Увійшла господиня і принесла пошту.

— Вам лист.

Конверт був без зворотної адреси і поштових штемпелів. Кіт нетерпляче переступав з лапи на лапу. Пан Луцик розірвав конверта, і в ту ж мить кіт знервовано зашипів, вигнувши спину й настовбурчивши шерсть.

«Як вам сподобався Абель? Правда ж, чудова тваринка? Шануйте його. Він любить, коли до нього ставляться з повагою. Чому ви не гладите його животика?».

— А-а! — закричав пан Луцик. — Животика гладити?! — Раптом його прорвало: — Я вб’ю його!

А тоді повернувся до ошелешеного кота і з невимовною насолодою кинув йому просто у вічі:

— Ти чув?! Я вб’ю тебе!

Мов атомною хвилею, кота відкинуло назад, він боляче вдарився об стіну і перелякано нявкнув. Але на підлозі він до подиву швидко очуняв і вже за мить дивився на пана Луцика з нахабною недовірою: «Ну, що ти… Заспокойся. Не вб’єш ти мене. Не вб’єш». Проте в очах його можна було прочитати й деяку розгубленість.

— Ах, не вб’ю?! — гаркнув пан Луцик, і кулак його з гуркотом упав на стіл.

Кіт настовбурчив шерсть і ще раз нявкнув, але тепер уже зовсім жалюгідно. Пан Луцик гидливо узяв його за шкіру й кинув у течку. Тієї ж миті стара рапата течка почала набирати найдивовижніших форм і заспокоїлася лише тоді, коли пан Луцик на вулиці гепнув нею тричі об землю. Далі за всю дорогу, поки він ніс її в лісок, що темнів у кінці вулиці, звідти долинало тільки тихе шипіння, наче розмотувалась іржава залізна стрічка.