Спалах

Він хотів сказати: «Як же це? Ти мені зрадила? Ти не могла цього вчинити… Як ти могла? Я ж тобі ніколи…»

Вона хотіла сказати: «Все… вже пізно… Я сказала це і тепер пізно заперечувати… Мушу договорити до кінця».

— Як це було? — спитав, та раптом збагнув, яке безглузде запитання, адже воно свідчить, що вже повірив. — Я не вірю тобі! Це неправда!

— Я не брешу, — відмовила вона. — Знаю, що говорю. Ще поки при пам’яті…

Облизала пересохлі вуста, а воскові руки нервово розгладжували ковдру.

— Я зрадила тобі з полковником…

— З цим… з цим полковником? — він показав рукою на будинок через дорогу. Обличчя викривив біль. — Ну й бреше! От же й бреше! І оком не змигне! Та хоч при смерті не бреши!

— Це було весною. Ти кудись поїхав… Може, до сестри… А я лишилася сама… Він прийшов позичити… позичити драбину… Дванадцять років тому…

— Не бреши… В них є своя…

— Я повела його в стодолу… В стодолі на купі конюшинового сіна лежала драбина…

— Не бреши… Ми не тримали тоді кролів… Для чого нам було те сіно?

— Я показала йому драбину… А він… А він тоді наблизився до мене і сказав, що я дуже красива… Він сказав: «Яке у вас дивне волосся!» Навіть ти так ніколи не говорив… Навіть ти…

— Брешеш! Він такого не міг сказати. Полковник розуміється на жінках. Такого б ніколи не сказав.

— А тоді всміхнувся до мене… І я теж всміхнулась. А потім цілував мене, і я вже не могла… не могла собою володіти… Так пахла та конюшина… зелена конюшина… забивала дух…

— Ото бреше! Ти ж казала, що то було ранньою весною і було сіно з конюшини.

— Ні, ти забув… — голос її тремтів і надривався, і видно було, як тяжко вимовляти слова. — Я казала, що це було влітку і що в стодолі на купі зеленої конюшини лежала корзина… А він якраз прийшов позичити корзину…

— Ти ж казала — драбину!

— От бачиш, яка в тебе пам’ять… Кажу — корзину, а причувається — драбину…

Розлючено міряв кроками кімнату.

— Ти все брешеш… Все це вигадала… Брехуха!

Але десь на дні душі вже ворушиться: а може, то й правда? Полковник такий… Він може… Це ж давно було — забути могла, чи то сіно, чи то свіжоскошена конюшина… А полковник такий… І сказати, що красива, міг… Аби тільки добитися свого… Він міг.

А вона собі думала: «Ну ось, я й сказала йому. Напевно, повірив. Тепер нехай собі одружується. Те, що я йому оповіла, пам’ятатиме все життя. Душно… Вікно б відчинити…»

А він ходив по кімнаті й не знаходив собі місця. Та маленька несмілива підозра, що хвилину тому тільки злегенька ворухнулася, тепер розрослася до неймовірних розмірів.

Бачив перед собою, неначе в кіно, як те все відбувалося…

Може, навіть не один раз…

— Слухай… Це було раз? Це було єдиний раз у твоєму житті?.. Ти більше ніколи не сходилася з ним?

Він зупинився над нею і з тривогою вдивлявся в обличчя, але воно було непорушне й холодне. Тоді припав на коліна, взяв у долоні її голову і потряс нею.

«Коли я був малим, то любив трясти скарбничкою, щоб почути дзвін грошей. Одного разу взяв скарбничку, покалатав нею біля вуха й не почув нічого. Розумієш, нічого…»

— Ти не могла! Не могла! Як ти могла?! Скажи, що це був єдиний раз! Скажи, що цього не було ніколи!

«…Тоді я впав на підлогу і плакав…»

ПОВІСТІ

КОРОЛЕВИЧ-МАШКАРА (Повість-каруселя)

«І коли вона пригорнула його й поцілувала, то враз та машкара з нього спала, і перед нею з’явився королевич небаченої вроди».

Українська народна казка

Розділ І. Чорна Манька

Було собі місто Люботин, і була в ньому жінка на прізвисько Чорна Манька, а про неї — пісенька не така вже розумна, бо склав її один з тих вуличних піїтів, чиї безсмертні творіння прикрашають паркани і стіни:

Чорна Манька вугіль крала, на базарі продавала — то по два, то по три, вийшло в неї сорок три. Продам вугіль, куплю мужа, буду цвісти, як та ружа. Знайшла собі кавалера, любилисі, як холера. А ще нічка не минула — кавалера вітром здуло. Ой шлюс [2] , Маню, по коханю, не продавай вугіль таньо [3] .

2

Кінець.

3

Дешево.

Я ще пам’ятаю, як дошкуляли ті нехитрі слова Чорній Маньці і як вона, вискочивши з хати, шпурляла в нас усе, що під руку потрапить, а ми, наче зграя горобців, ув одну мить прискали з вереском навсібіч, щоб за якийсь час знову зібратися під її вікнами, бо ж недурно й світ збудовано так, що все повертає на круги свої.

Манька працювала двірничкою, і, може, саме професія спонукала її до збирання різного барахла, бо хата хутко перетворилася на склад, який постійно збагачувався новими надходженнями і до якого не мав ніхто в світі доступу, окрім самої господині.

В п’ятдесяті роки можна було назбирати безліч всілякого непотребу. Вулицями роз’їжджали шматтярі й голосно закликали мешканців приносити ганчір’я, за яке вони пропонували глиняний свищик або ще яку дрібничку, і ми, малі, таємно від батьків деколи цупили з хати речі далеко не безнадійні. Наші батьки мали якесь особливе ставлення до старого дрантя і зовсім неохоче з ним розлучалися.

Улюбленим місцем наших забав були сміттярки, адже кожна з них пишалася неповторними експонатами, розібратися в яких було неможливо через відсутність каталога, та оскільки постійними відвідувачами цих перших музеїв під відкритим небом були діти, то жодної інвентаризації й не потребувалося. Це була чудова пора, коли за кольорове скельце або металеву пряжку вимінювалося розлізлу від тривалого зберігання в кишені цукерку, а за магніт чи поламану запальничку можна було придбати тлінні останки якої-небудь мишки чи навіть живого жука, котрого запихали в сірникову коробку і, приклавши до вуха, слухали «радіво».

Одна така сміттярка знаходилася на закинутій цегельні. Патент на дозвіл користування її запасами незаконно захопила Манька, і нам доводилося довго й безуспішно боротися за свої зневажені права. Ця боротьба часто переростала у великі збройні повстання — в повітря злітали стріли й списи, грудки землі й консервні бляшки. Йдучи в наступ, ми розмахували дерев’яними мечами і, прикриваючись накривками від баняків та виварок, несамовито верещали: «Дайош цеголку!» Але Манька легко нас перемагала, бо, не маючи добрих воєвод, ми як у безладді наступали, так само в безладді й відступали. Після бою люботинська Афіна Паллада збирала військові трофеї. Наші мами й бабусі невдовзі збігалися на її подвір’я і випрохували назад своє кухонне причандалля, а вдома відпускали нам гріхи — кому віником, а кому тріпачкою або просто мокрою шматою, бо на той час уже всім було відомо, що ременем бити дітей непедагогічно.