Спалах

Починався апогей холодної війни — представники обох таборів кидалися до розпластаного тіла пана Буслика і зчиняли неймовірну суперечку, кому його нести додому. Кожна сторона висовувала свої аргументи, щоб довести якщо не приналежність, то хоча б симпатії Буслика до власного табору. Чайна гуділа від гармидеру, а наш герой, наче той міфічний Гектор під мурами Трої, лежав собі, блаженно заплющившись, і смачно похрюкував.

Нарешті траскають двері, й у клубах диму і винних запахів, у густому роїнні слів з’являється законна власниця місцевого Гектора. Граційним порухом ліктів пані Бусликова звільняє місце і, голосно крекнувши чи то від утіхи, що її добро ще дихає, чи тому, щоб не думали, ніби їй дуже легко в житті, закидає п’яненьке яблуко розбрату на кремезний карк і залишає чайну.

А противники розходяться по таборах і замовляють ще по чарці.

Нарешті надійшов той історичний день, коли привітно розкрилися двері закладу «Пиво-води» й на порозі з’явився маленький рудий чоловічок у картатій камізельці. З кишеньки на животі звисав срібний ланцюжок годинника. Його риб’ячі очі окинули теплим зором велику громаду майбутніх клієнтів, що збилися перед дверима, і на обличчі розквітла усмішка. Він спустився зі східців, і всі побачили рожеву стьожку впоперек дверей.

— Прошу! — патетично проголосив чоловічок і в одну мить вирішив подальшу долю пана Буслика, вручивши йому ножиці.

Буслик спочатку отетерів, очі його забігали, мов сполохані вовченята, а лівий вус засмикався, і якби хтось не підштовхнув, то ледве чи потяглася б його рука до тих фатальних ножиць, якими мав перетяти гордіїв вузол своїх вагань і сумнівів.

Стрічка опала, а за спиною в Буслика пролунали бурхливі оплески. Урочистість, з якою шинкар ушанував народження нової кнайпи, в одну мить прихилила до нього серця пиволюбів. Усередині їх привітав напис великими чорними літерами «Ласкаво просимо!», трохи нижче красувався ще один: «Пиво з піною зніме втому як рукою».

Народ повсідався за столи, а чоловічок, зайнявши своє місце за шинквасом, зодяг білого халата і виголосив:

— Шановні люботинці! Від усього серця вітаю вас у цій затишній господі!

Тут він зробив паузу, даючи знати, що чекає оплесків. Потім рішучим жестом, який більше личив би президенту острова Мартініка, наче припечатав ті оплески долонею до протилежної стіни, й продовжив:

— Моє ім’я — Соломон Ціттербакен!

Ні, не так. Це було ось як:

— Моє! Ім’я!! Соломон!!! Ціттерррбакккеннн!!!!

Довге носове «н» звилося до стелі й розігнало мух, потім спало на голови слухачів і начеб придушило їх, бо кожен чомусь враз увібрав голову в плечі й застріляв очима. Насолодившись ефектом, Соломон усміхнувся і вклонився:

— Я щасливий, що саме на мою долю випала честь з’явитися на цій благословенній околиці й дати можливість вам насолоджуватися товариськими розмовами за гальбою пива. Хочу підкреслити: найкращого пива, яке будь-коли було випите в Люботині. І ви, гадаю, невимовно зрадієте цій новині — пиво, яке для вас постачатиму… НЕ ЛЮБОТИНСЬКЕ! Ура!!!

Люботинці з ентузіазмом сприйняли цю важливу новину, бо місцеве пиво користувалося лихою славою.

— Це пиво возитимуть просто з Калуша!

Народ кричав «ура!», підкидав кашкети, обнімався зі сльозами на очах і шморгав носами.

З того знаменного дня «Пиво-води» з тріумфом увійшло в життя люботинців. З усіх околиць і навіть сіл потяглися прочани до нового храму. Вечорами стіни пивниці просто не могли вмістити всіх бажаючих. На щастя, то була сліпа вуличка і авта нею не їздили, а тому люди дуже швидко окупували всю місцину довкола кнайпи, всідаючись хто на траві, хто на ящиках. Цілі барикади роверів, мотоциклів, возів з кіньми запруджували дорогу. Тим часом чайна поступово здавала свої позиції, і все більше колишніх любителів чаю перебігало в стан ворога. Уже й Дизьо, замкнувши порожню чайну починав навідуватися до «корчми» — так він зневажливо охрестив пивну. І ця назва дуже хутко до неї пристала, так само, як і прізвисько «Вам подадуть» до Соломона. Кожному, хто замовляв пиво, він гукав: «Вам подадуть!» — і неспішно націджував гальбу, прихвалюючи: «Сьогодні пиво люкс! Я тільки одне відро води дав до бочки. І один брусок мила настругав для піни. Ц-ц-ц! Не пиво, а токі-токі». А коли якийсь новачок перепитував, що воно за «токі-токі», Соломон під загальний регіт відповідав: «Не знаєш токі-токі? А що ти знаєш? Токі-токі — дарагой! — з-під старої баби соки!» Одного разу, кажуть, Ціттербакен ловив таксі. Водій пригальмував і, гукнувши: «Вам подадуть!» — зник за рогом.

Отож принц наблизився до пивної, де на моріжку сиділи Дзюник, Мицьо і пан Цєпа-Кульчицький. Перед ними стояли кухлі з пивом, а на розстеленій газеті червоніли раки.

— Скажіть, будь ласка, де тут живе Марта? — спитав принц.

— Оно її хата, — вказав рукою Дзюник. Незнайомець подякував і хотів уже було йти, але чоловіки зацікавилися не на жарт.

— А ви хто їй будете?

— Знайомий… От приїхав до неї.

— Звідки?

— Здалеку. З Італії.

— З самої Італії?

— Так.

Тут з’явився Буслик з чотирма кухлями пива. Цєпа сказав:

— Та ви сідайте біля нас. Її все одно в хаті нема. Я бачив, як до міста поїхала.

А пан Буслик:

— То що — твій колега? — спитав у Дзюника.

— Він до Марти з Італії приїхав.

— Ну да! — І погляд Буслика заметався по всій постаті незнайомця, шукаючи хоч якогось натяку на Італію в його одязі, але, на свій подив, нічого не знайшов. Тоді Буслик прискалив око і так єхидно:

— Хе-х…

Його стусанули злегенька в бік, і посмішка зникла.

— Та я що? Я нічо.

Принц сів на траву. Пан Цєпа-Кульчицький подав йому кухоль і рака, тримаючи за клешню лише двома пальцями, а решту розчепіривши, наче манірна панночка, бо пан Цєпа-Кульчицький був з неабиякого роду, один його пращур колись врятував Відень від турків і відкрив першу в Європі кав’ярню. Буслик на це тільки плечима стенав: «По-одумаєш — кав’ярню! Якби він першу бочку пива притарабанив до Європи — о, це було б чим сі гонорувати! А то — кава, пхе».

— У вас там раків їдять? — спитав Дзнюник.

— У них там більше крабів їдять, — встряв Буслик. — Таке — на павука подібне.

Він, сівши навпроти італійця, втуплюється в нього вивчаючими очима. В цьому погляді й дурний вичитає, що цікавить Буслика: чи італійці так само, як і ми, п’ють пиво, чи якось інакше? Чи й піну здувають?.. Тим часом хробачок недовіри точить і точить: а ну ж як мене розігрують?

— А ви той… не її брат?

— Таж сказали тобі, що з Італії приїхав, — шипить Дзюник. — Іди-но ще пива принеси.

За хвилю Буслик з’являється не тільки з пивом, але й з Соломоном, який тримає в руках тацю, повну раків.

— Італійській делегації — гіп-гіп ура! — рокоче Соломон.

Буслик, механічно поправивши на грудях відсутню краватку, надає обличчю найвідповіднішого, на його думку, виразу й застигає в шанобливій непорушності. Мицьо, що до цих пір мовчав із роззявленим ротом, набрав повні груди повітря і випалив:

— Я — Мицьо, х-хе.

Тоді й інші назвали себе.

— Дзюник, — незвичним для себе басом.