Спалах
Шрифт:
— Хай на пустирі.
— Що ж він там робив?
— Блукав.
— І йому ніхто не показав дороги?
— А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, прийнявши його і челядь за котів, запустив у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.
— Осінь?
— Ліричні відступи залиш на потім.
— Ми підем через дупло?
— Ніколи в світі! На пустирі легше шукати. А як через дупло — то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.
—
— Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.
Пустир зустрів їх непривітно.
— Господи, який тут туман.
— Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.
Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.
Королівська авіація не підводить!
Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розсувний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.
— Бачу! — вигукнув він. — Біжімо!
Бігти пустирем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування — згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини..
— Він уже внизу, — сказав сумно міністр. — Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.
За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла обвуглена трава. І більше нічого.
— Його тут нема, — занепокоїлась Марта. — Що з ним могло статися?
Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:
— Ось він! — вказав пальцем на рештки багаття.
— Куди ти показуєш? Нічого не бачу там.
— Бачиш кущик кропу?
— Ну?
— Оце і є твій Антось.
— Що ти плетеш?
— Подивися сама.
Марта взяла з його рук далекогляд, спрямувала на кущик і зойкнула — довкола кущика вимальовувалась імлиста постать Антося, що сидів навпочіпки і, здавалося, міцно спав. Галузки кущика наче жили, спліталися у його тілі, але це не було тіло, а тільки густа сива імла.
— Невже ми нічого не можемо зробити?
— А що ти тут зробиш? Проти чарів Бузинової пані ми безсилі.
— Послухай, якщо я тоді не встигла його розчаклувати поцілунком, то, може, встигну зараз?
— Тоді було одне, а тепера інше. Зараз це вже не так просто. Якщо його поцілуєш — чари перейдуть на тебе, і сама станеш кущем зеленого кропу. Уявляєш, яка нудьга — рости десь в яру, довкола осінь, сіється дощ, кубляться тумани, пора прив’ядання…
— Я готова.
— Марто, — заметушився міністр, — не роби дурниць. Твій королевич тебе зрадив. Утік з хати, навіть не попередивши.
— Його виманила чарами Бузинова пані.
— Може, й так, але чи варто віддавати своє життя заради чужого? Зрозумій — він навіть не знатиме, що завдячує своїм порятунком саме тобі! Уяви, як це страшно! Цей кущик буде перетворюватися на людину, а ти — щезатимеш. Він побачить лише кріп. Кріп! Він повернеться й піде. І ніколи не дізнається, що з тобою трапилося. Розумієш?
— А ти… Хіба ти не зможеш йому
розповісти?— Не забувай — я для нього кіт. Просто кіт. Що б я йому не говорив — чутиме одне м’явкання. Найбільше, що зробить, це чимось шпурне.
— А моя тітка?
— Не хвилюйся. Бузинова пані подбала й про це. Він твоєї тітки теж не побачить і не почує. В цьому ти могла пересвідчитися вчора на гостині. Вона там була, але її ніхто не помітив.
— Ну хоч цей кущик кропу він побачить?!
— Подумаєш — кріп! Це ж тобі не ліванський кедр. Думаєш, він щось пам’ятатиме? Бузинова пані не така дурна, як ти собі гадаєш. Він очуняє, вирішить, що втратив свідомість від падіння, — ось перед тобою сліди, що він посковзнувся і впав, а тоді встане й піде своє дорогою. Нічого не згадає з того, що було з ним в яру. Послухай мене, Марто… Нікому таких жертв не потрібно.
— Йому потрібно.
— Він цього не вартий! — аж застогнав з розпачу. — Чому ти така вперта?
Марта помітила сльози на його очах. Але спокійно відказала:
— Мій любий котику, не гарячкуй. Я це роблю, обдумано. А чому ти гарячкуєш — невідомо… Будь ласка, плаща мого почепи так, щоб він помітив його… Бувай…
Вона підійшла до кущика кропу і стала перед ним навколішки.
— Бо я тебе люблю!!! — почула, проте відповісти не встигла — вуста її притулилися до зеленого стебла, і враз відчула себе пір’їнкою, в голові закрутився вихор звуків і барв, якийсь сміх, може, Бузинової пані, почула ще гуркіт стрімких кровоспадів, цей гуркіт швидко затих і перейшов на спокійне дзюрчання, але то вже була не кров, а прохолодний зелений сік, що протікав її галузками…
Розділ XVIII. Автор кається
Тепер, коли я пірнаю своїм зором у далеку країну дитинства й шукаю в ній себе, то вже не знаходжу. Таке враження, наче все, що там відбувалося, все, що жило і квітло, сміялося й плакало, — все те відбувалося в мені, а не довкола мене. І щоб проникнути назад у той дивний світ, мені спочатку треба проникнути в себе. Це зробити неважко, зате важко мені не почувати себе у тім світі чужинцем, коли вже я не дитина і не знаю тії мови, якою говорять діти. За мною котиться важкий віз моїх гріхів, що весело вовтузяться на соломі, підскакують, галайкають і пальцями тикають у мою спину — це наш господар! полюбуйтеся!.. Ні-ні, я вже не той, та, коли пишу про Марту, відчуваю, як наростає в мені якесь дивне до неї почуття, може, навіть смуток, що вона жила у тому, а не в цьому світі і не можу я її зустріти й розмовляти з нею… Може б, і я прийшов до Марти з якоюсь вигаданою історією, може б, і я відчув її тепло, але, зігрітий ним, уже б не пішов нікуди…
А вона ж тут, у мені, тільки руку подати — це ж так близько. Я чую голос її, кроки, вона проходить повз моє серце. Нині там, у мені, негода, сльота. Вона йде під дощем у сірому тонесенькому плащі. Звідусюди сповзаються холодні калюжі, припадають до її ніг, і вітер, зірвавши листочок горіха, тріпоче перед очима моєї Марти і зловтішно регочеться. Листочок опадає в калюжу і перетворюється в маленький човник.
І вона ще б могла врятуватись, якби помітила того човника… А так її змивають дощі, змітають вітри, змітають вітри…