Спалах

— А во нині рано сі ошпарила, бодай му пек. Білльо виварювала.

Комедія! Не могла чогось вірогіднішого сказати. Хто повірить, що бабуся Люцина в неділю виварювала білизну? Що це наші герої мовчать і не дивуються? Ну, Франю, чого ж ви?.. Ого, ви помічаєте, що вона робить? Ковзає очима по їхніх обличчях, наче гіпнотизує… От бестія!.. Увага — вона щось говорить…

— Йой, та у вас нема ніц, що пити. А я маю таку наливоньку, що гай-гай. Щесьте такої не пили. Зара принесу. — І, не чекаючи відповіді, хутенько виходить. І та мана, яку вона напустила, щезає разом з нею.

— Щось, Лялю, твоя бабуся юра нам крутить, — хитає головою Франьо. — Скілько тут жию — нігди не видів, аби вона в неділю щось робила. Білизну виварювала — ото придумала!

— А що то вас так хвилює? — дивується Ляля. — Часом, як треба.

— Ну-ну, не кажи… Відав, Антося фест вподобила, коли за наливкою побігла. Але ніби нащо їй Антось, такій старій? Гм… Ти не знаєш, Лялю?

— Дайте спо-окій…

Бабуся й справді принесла наливку.

— А чо вона така зелена? Чи не з бузини часом? — сміється Франьо.

— О, то є дуже шьлічна наливонька. Пийте на здоров’я.

Марта хоче стримати Антося, щоб не пив, штовхнути рукою і вибити келішок, але баба Люцина всідається поміж ними і пильно стежить, щоб Антось усе випив до краплі, — вдруге вона себе не дасть обвести круг пальця.

— Наливка що треба, — прицмокує Франьо.

— Моцна, — приказує Антось.

— Ге-ге, ви си гадаєте, баба Люцина вам що-небудь дашьть. Нє-е, я вже як шось роб’ю, то роб’ю на совішьть.

А з ганку голос жіночий:

— Куди пішов? Ану вернись! Я тобі дам пиво! Славку, я кому кажу — вернись!

— Та я зара прийду, чого ти?

— Я тебе не пускаю! Знов нап’єшся, як свиняка!

Бабуся зривається на ноги.

— Ади, мої бахурєта ші зчепили!

І вже з ганку долинає її крик:

— Холера би вас забрала! Най си йде на то пиво! Що ти сі хлопа вчепила, як вош кожуха?!

— Та він сі неп’є!

— До того і є хлопи, жеби сі напивали! Не бійсі, не вдавитьшя! Йди-йди, Славчю. Я там за тобою Микольчя пішлю, аби тя д’хаті приніс.

— Сам дійду. Я тіко на пиво.

— Ну-ну… П’є пиво, а ходе криво. А ти, Мирошю, заспокійші. До чого той рейвах? Неділі шьвіта, а ти ту’во такий грай піднела.

— О, та порядок наведе, — каже Франьо. — А ви чого як засватані? Пийте.

— Та вже треба, вуйку, йти. Я до вас просьбу маю.

— Ну?

— Маю йти на уродини, а подарунка не знайду. Чи не дасте яку картину?

— Чо не, дам. Хочеш ту, з вівцями? Та не туди дивишся. Оно — вівці пасуться, а пастушок на сопілку грає.

— А, вже бачу. Даєте?

— Бери.

— Дякую.

Марта знімає картину і до Антося:

— Пішли?… Я завтра до вас, вуйку, ще зайду.

— Добре-добре.

— Ну, то і я піду, — каже Ляля.

— А тобі чого? Давай ще по келішку.

— Ой, та що ви? Що про мене поду-умають?

Далі аж до самого вечора не було вже нічого цікавого.

Розділ XII. Вечір

Коли вони прийшли, гості сиділи за столом. Враз усі повернули голови на прибулих, і велике одностайне «о-о-о!», долаючи в ротах барикади картоплі, смаженої ковбаси, квашеної капусти, голубців, вареників, щедро политих вином, горілкою й пивом, вигулькнуло на волю. Отже, теє «о-о-о!», як рідко який вигук, мало цілий букет їстівних запахів, що метеликами-невидимками закружляли понад головами, викликаючи припливи й відпливи слини.

Марта одразу помітила, що всі дивляться винятково на італійця, і то не були погляди, якими вітають новоприбулих, а погляди зацікавлення і надзвичайної подійності. Це її знітило. Відчула, що втрачає рівновагу, рухи стають неприродними, навіть голос, міняючи раз у раз тембр, стрибав, розпливався, і вона не чула його, начеб говорив хтось інший.

Їх посадили, підсунули тарілки, наклали всячини, налили. І тільки тепер Марта побачила, що частина гостей зайнята чимсь дуже серйозним. Перед Супруном лежав аркуш паперу, побілілими пальцями він стискав авторучку і чекав, що йому зараз продиктують.

— Ну, давай, пиши… — сказав пан Буслик. — Шановний товариш президент.

— Чекайте, — встряв Франьо. — Який він у біса товариш? Ми що, з ним кози пасли?

— Гм, і справді, — погодився Буслик. — Тоді пиши: гражданин президент.

— Ну-у, це якось дуже, вже не по-нашому, — зосереджено чухав потилицю Франьо. — Це як у автобусі: гражданин в кепці, передайте гроші на білет… Який же вони гражданин, коли вони імперіаліст?

— Маєте рацію, — погодився Цєпа. — Пишіть так: шановний пане президент…

Супрун напружено виводив на папері сині кучері, наслідуючи кінчиком язика порухи пера.

— В перших рядках нашого листа, — диктував Цєпа, і його обличчя сяяло втіхою, адже це йому спало на думку, як слід звертатися до президентів. У паузі очі на стелю, і всі присутні, ловлячи кожен його рух, теж піднімали голови і втуплювалися, наче йоги, в одну якусь крапку. Вуста пана Цєпи ворушились, як у коропа. — … листа… ми, мешканці славного міста Люботина, що на Галичині… написали? от… и-и-и… м-м-м…

Стеля цього разу не повідомила нічого цінного, і Цєпа опустив голову.

— Ну… — озвався Супрун. — Далі кажіть.

— Та я не знаю, що далі. Завше, коли пишу листа, то спочатку про погоду та про здоров’я, та про те, та про се… А тут… хто й зна як…

— Ну то й спитайте його про здоров’я, — сказав Буслик. — Чоловік він в літах, певно, і в нього деколи ноги крутить. Є в мене одна рецепта — умм! перша кляса! — берете оберемок кропиви…

— Перестань… — зашипіла Бусликова.

— Ну, добре, — згодився Цєпа. — Давай про здоров’я. Як там у нас? Ми… мешканці… ага вітаємо вас… е-е… з чим же його привітати?

— А привітаймо його зі спасівкою, — підказав Франьо.

— Та спитайте, — спохватилася Супронова, — як вродили яблука і чи вже їх посвятили. Бо ми вже.

— Ну — яблука! — пирхнув Буслик. — У них там більше ті, як його, апельцини.

— …вітаємо вас зі спасівкою, із гарним врожаєм. Як ся маєте? Як ваше здоров’я?