Іспанський варіант

— Ага! — засміявся Хаген. — А ви ще мене лаяли…

— Я вас не лаяв, а робив зауваження по службі.

— Пробачте, штурмбанфюрер…

Штірліц поклав трубку і прошепотів дуже стомлено:

— Влаштуй йому концерт. Він зараз тебе боятиметься. І постарайся поспати — думаю, цієї ночі у нас буде багато клопоту…

— Ще більше, ніж минулої ночі?

(А минула ніч була задушливою, — мінялася погода, з Піренеїв насувалися важкі хмари, несподівані о цій порі року. В небі гуркотів грім. Лерст сидів на краєчку столу і дивився, як Штірліц разом з іспанцями-поліцейськими оглядав речі в номері Мері.

— Якісь неприємності? — спитав Пальма. — Чи ви запідозрюєте мою подругу в злочині?

— Ні, що ви, — відповів Лерст, — іде поголовний обшук у всьому готелі. Коли б ми не зайшли до вас, завтра ж злі язики звинуватили б кас у тому, що ви — цепний пес німецького посольства. Лише тому нам довелося сюди вдертися, прошу тисячу разів пробачити, Ян, тисячу разів…

У номер зазирнув Хаген і доповів:

— В інших номерах усе гаразд.

— Спасибі. Будь ласка, зробіть особистий огляд пана Пальми, Хаген.

— Даруйте, пане Пальма, — сказав Хаген.

— Будь ласка, будь ласка, це навіть цікаво, — відповів Ян, — мене ще ніколи не обшукували, особливо друзі, які так ретельно дбають про моє реноме…

Він устав, підморгнув Мері й раптом відчув, як його чоло зросив холодний піт: він згадав, що в задній кишені штанів лежала та нова шифрувальна таблиця, зроблена в формі жувальної гумки, яку йому передав Вольф.

— Мері, — сказав він, ідучи до ванної кімнати в супроводі Хагена і двох іспанців-поліцейських, — дай мені пожувати гумку, а то в мене від хвилювання пересохло в горлі.

Мері, загорнута в простирадло, посміхнулась:

— Я гадаю, любий, що джентльмени будуть шоковані, коли я встану з ліжка. Жувальна гумка лежить у шухляді письмового столу.

Штірліц спроквола глянув на Яна і все зрозумів. Він висунув з письмового столу шухляду й простяг Пальмі кілька жувальних гумок, потім якось дивно посковзнувся на паркеті й розпластався, стукнувшись плечем об край столу. Лерст і Хаген поспішили до нього, а Пальма в цю мить укинув шифрувальну таблицю в рот і водночас дав гумки двом іспанцям-поліцейським. Ті розгорнули срібні папірці і вкинули в рот апельсинові гумки. Штірліц, потираючи плече, підвівся й проговорив:

— А кажуть, що на паркеті не можна зламати собі шию.

Лерст, побачивши, що іспанці ще не почали оглядати Пальму, роздратовано спитав:

— Що ви жуєте?

Ті відкрили роти, показуючи йому гумку.

Ян закашлявся і проковтнув шифрувальну таблицю.

— Я так злякався, коли ви гримнули на поліцейських, що проковтнув свою гумку, — сказав він, — тепер у мене злипнуться кишки й ховати мене доведеться за ваш рахунок. Хочете пожувати?

— Я не корова.

Лерст пропустив Пальму вперед. Він сів на край ванни: в нього була така манера — сідати на край столів, підвіконь, крісел. Поліцейські обшарили кишені Пальми й передали все, що знайшли, Лерсту. Той передивився записну книжку, блокнот, повернув усе це Яну й сказав:

— Будь ласка, попросіть пробачення у вашої дами, Ян, але мені конче потрібно зараз же поговорити з вами.

— Починайте.

— Не тут. Давайте вийдемо з готелю, так буде краще… Коли Лерст і Ян вийшли з номера, Штірліц сказав поліцейським:

— Тут усе гаразд. Ходімо.

Він діждався, поки всі пішли, обернувся до Мері й довго дивився на неї, а потім, важко зітхнувши, тихо сказав:

— На добраніч… Бажаю вам побачити вашого приятеля ще раз).

Хаген увійшов до кабінету — за своєю звичною манерою — дуже тихо, майже нечутно.

— Покличте когось із чергових, — попросив Штірліц, — а ми з вами залишимо нашого друга хвилин на п'ять.

Коли вони вийшли з кабінету, Штірліц зітхнув:

— Думаю, що нам тут з ним не поталанить — він мовчить, як нень, або ж верзе нісенітницю.

— Я ж казав вам…

— Казав, казав… Ви у нас розумний, друже… І все-таки сидіть і ним і трясіть його, а я поїду в посольство й домовлюся з Кессельрінгом, щоб отой самий літак супроводжували тутешні винищувачі від кордону…

— Добре. Мені ждати ваших вказівок чи відпустити його спати?

— Ні… Спати — тільки в крайньому разі, аж поки в нього в голові зовсім замакітриться. Тож — працюйте. А раптом вам пощастить? Це ж прекрасно, коли ви напишете рапорт Гейдріху про вашу перемогу над латишем.

— Це буде наша спільна перемога.

— Та годі вам, друже… Я взагалі в цьому ділі п'ята фігура з краю. Хай вам щастить, я, мабуть, подамся, поки вони не пороз'їжджалися пиячити…

— Сьогодні, по-моєму, ніде нема прийомів…

— По-вашому, пити можна тільки на прийомах? Ну й економний ви хлопець, Хаген! Отож, я бачу, ви завжди на прийомах хлищете вино на дурняк… Не сердьтесь, не сердьтесь, друже мій, не треба на мене сердитись, тим більше, коли я кажу правду.

По дорозі до посольства — Кессельрінг погодився прийняти його, хоч було вже пізно, — Штірліц устиг заскочити в книжковий магазин на Пасео де ля Кастеляна. Він купив усі нові газети і, передаючи і роші хазяїнові сеньйору Еухенніо, неголосно сказав:

— Нехай Вольф ставить на білих півнів, завтра о дев'ятій обіцяють цікавий бій. Я заїду до вас через дві години…

Ці його слова означали для Вольфа багато чого: по-перше, він зрозумів, що літак, який має забрати Пальму, прибуде завтра о дев'ятій ранку. По-друге, Юстас підтверджував доцільність своєї версії — підміни літака. І, по-третє, остання фраза означала, що зустріч у Клаудії відбудеться не завтра, як вони умовлялись, а сьогодні, через дві години. Вони вирішили вдень, що Вольф не піде в гори, а, навпаки, передислокує своїх людей у місто — на випадок непередбачених обставин.

Кессельрінг був веселий. Він знав, що йому усмішка личить, бо він стає схожим на Фріца Кранга, коли усміхається і злегка піднімає ліву брову. Йому про це сказав рейхсмаршал, який переглянув усі детективні фільми за участю Фріца Кранга, і тому Кессельрінг завжди недбало й гоноровито по-крангівськи посміхався, навіть коли йому зовсім цього не хотілось. А зараз йому таки хотілося посміхатися, він був веселий, хоч мав страшенну неприємність через викрадений «месершміт». Правда, Герінг повідомив, що вся відповідальність за це покладена на Лерста і загалом на відомство Гейдріха. Та для веселого настрою були важливіші причини: республіканці відкочувались по всьому фронту, і, як гадали досвідчені військові, червоним лишилося жити лічені дні.

— Вас іще не кинули у ваш же каземат? — спитав він Штірліца. — Чи рука руку миє? Я на вашому місці написав би заднім числом донос на Лерста. — Він засміявся. — Мертві все витерплять, вони безмовні.

— Завтра вранці ми відправляємо в рейх одну людину… За нею послали наш літак…

— Я знаю. Я жду Рудді так само, як і ви…

— Кого?

— Рудді Грілля. Цей хлопець учився в мене літати, я люблю його, як сина. Я велів, щоб він затримався тут на день, я вже маю згоду вашого шефа.