Спокута

— І оті дітлахи Квінсі. Той хлопчик, що навіть насюсяв у ліжко. Бідні пуцьвірінки.

Він затримався у дверях, знизав плечима. Він зазирнув сьогодні на басейн і бачив, як вони там веселилися й верещали в полуденній спеці. Вони затягли б у воду його тачку, якби він саме не нагодився. Денні Гардмен теж був там і пас очима їхню сестру, хоча мав би бути на роботі.

— Виживуть, — сказав Робі.

Кваплячись вийти вже з дому, він біг сходами нагору, перестрибуючи через три сходинки. У себе в кімнаті швиденько одягнувся і, немелодійно насвистуючи, змастив і причесав волосся, нахилившись до дзеркальця, що висіло з внутрішньої сторони шафи. Музичного слуху в нього не було ніякого, і він не зумів би сказати, яка нота нижча, яка вища. Зараз, вже вирішивши все щодо сьогоднішнього вечора, він почувався збудженим і, як це не дивно, вільним. Гірше, ніж є, вже все одно не буде. Методично, отримуючи задоволення від власної вправності, наче готуючись до якоїсь небезпечної мандрівки чи військової операції, він виконав усі знайомі дрібнички — поклав у кишеню ключі, упевнився, чи лежить у гаманці десятишилінгова банкнота, почистив зуби, перевірив, хухнувши в долоню, чи не пахне з рота, схопив зі столу лист і вклав його в конверт, наповнив портсигар і перевірив запальничку. Ще раз затримався перед дзеркалом. Вишкірив зуби, повернувся в профіль, глянув на себе через плече. Нарешті поплескав долонями по кишенях, збіг сходами, знову через три сходинки, голосно попрощався з матір’ю і вийшов на вузеньку, викладену цеглою доріжку, що бігла між клумбами до воріт у частоколі.

У наступні роки він часто згадуватиме цей вечір, як він ішов стежкою, що вела навпрошки краєчком дубового гаю і виходила на головну дорогу там, де та повертала до озера й до будинку. Він не запізнювався, але не міг втриматися, щоб не поспішати. Ці хвилини були переповнені багатством і безпосередніх, і не таких явних приємних відчуттів: згасаючі червонуваті сутінки, тепле нерухоме повітря, насичене запахами пересохлих трав і розігрітої землі, тіло, розслаблене цілоденною роботою в саду, гладенька після ванни шкіра, відчуття сорочки на тілі і цього єдиного його костюма. Передчуття того, що він побачить її, і побоювання цієї зустрічі теж дарували своєрідне чуттєве задоволення, і все це оповите, наче обіймами, душевним піднесенням — це може боліти, це страшенно неприємно, нічим добрим це не скінчиться, але він відкрив для себе, що значить бути закоханим, і це надзвичайно збуджувало його. Усе інше лише посилювало його щастя; він і досі діставав задоволення від думки про свій диплом з відзнакою — найкращий на курсі, як було сказано. А тепер ще й підтвердження від Джека Толліса, що підтримка триватиме. Попереду нова пригода, а зовсім не вигнання, йому раптом стало це ясно. І добре, і правильно, що він вивчатиме медицину. Він і сам не міг би пояснити свого оптимізму — він був щасливий, а отже приречений на успіх.

Одне-єдине слово містило все, що він відчував, і пояснювало, чому він пізніше повертатиметься до цих хвилин. Свобода. Свобода в житті, свобода в рухах. Колись давно, коли він ще й не чув про класичні школи, його відправили на іспит, який привів його в одну з них. Хоч як сильно подобався йому Кембридж, він був усе ж вибором його честолюбного директора. Навіть майбутня спеціальність була успішно вибрана для нього улюбленим учителем. Тепер — нарешті — він з власної волі почав доросле життя. Він наче писав оповідання, зробивши себе головним героєм, і вже його початок певною мірою шокував його друзів. Ландшафтний дизайн був не більш ніж богемною вигадкою, а ще хворобливим прагненням — цього висновку він дійшов з допомогою Фройда — замінити чи перевершити відсутнього батька. Вчителювання в школі — через п’ятнадцять років керівник секції англістики містер Р.Тернер, магістр мистецтв, Кембридж — не було в цьому оповіданні, як і викладання в університеті. Незважаючи на диплом з відзнакою, вивчення англійської літератури з відстані часу здавалося цікавою салонною грою, а читання книжок і судження про них — бажаним додатком до цивілізованого існування. Але не головним стрижнем, що б там не казав на лекціях доктор Лівіс. Це не було жертовним служінням, ані найбільш життєво необхідним заняттям допитливого розуму, ані першим і останнім бастіоном на шляху варварських орд, не більш ніж навчання живопису, музики чи вивчення історії або природознавства. На різних зустрічах і бесідах протягом випускного року Робі чув, як психоаналітик, профспілковий діяч-комуніст і фізик агітували кожен за свою сферу діяльності так само пристрасно і переконливо, як Лівіс за свою. Те саме робили, мабуть, і медики, але для Робі справа виглядала простіше й мала більш особистий характер: його практична натура і нездійснені наукові поривання знайдуть для себе вихід, він матиме значно досконаліший фах, аніж той, котрий набув у галузі літературної критики, а найголовніше — це буде його власне рішення. Він оселиться в чужому місті — і почне.

Він проминув дерева й опинився в тому місці, де стежка виходила на дорогу. Розлоги парку в сутінках ставали неначе більшими, а м’яке жовте світло у вікнах по той бік озера робило будинок величним і прекрасним. Там була вона, можливо, у своїй кімнаті, готується до обіду — схована від очей, у задній частині будинку на третьому поверсі. Вікна виходять на фонтан. Він прогнав ці надто живі, денні думки про неї, бо не хотів з’являтися в збентеженому стані. Тверді підошви його черевиків голосно стукали по щебінці, наче гігантський годинник, і він став думати про час, про його невичерпні запаси, про розкіш нерозтраченого майбутнього. Ніколи раніше не почувався він таким непристойно молодим і не відчував такої жаги, такої нетерплячки, щоб його історія вже почалася. В Кембриджі були викладачі з живим розумом, які все ще цілком пристойно грали в теніс, все ще займалися веслуванням, а були ж на двадцять років старшими за нього. Ще щонайменше двадцять років, протягом яких історія його життя розгортатиметься принаймні на такому ж рівні фізичної справності — майже стільки, скільки він прожив досі. Ці двадцять років перенесуть його в якийсь футуристичний 1955 рік. Що такого важливого знатиме він тоді, що зараз приховане від нього? І чи залишаться в нього потім ще років із тридцять, які можна буде прожити з більшою розважливістю?

Він почав думати про те, яким буде в 1962 році, коли йому буде п’ятдесят, коли він буде старий, щоправда, ще не такий старий, аби не приносити користі; про того загартованого, знаючого лікаря, яким він буде тоді, з його професійними таємницями, з усім накопиченим досвідом успіхів і трагедій. І ще назбираються тисячі книжок, бо в нього буде кабінет, величезний і похмурий, весь заповнений трофеями мандрів і роздумів усього життя — рідкісні рослини з тропічних лісів, отруєні стріли, невдалі електричні винаходи, фігурки з мильного каменю, засушені черепи, зразки мистецтва туземців. На полицях, звичайно, медичні довідники й плоди власних роздумів, але й книжки, які зараз заповнюють його комірчину на горищі котеджу — поезія вісімнадцятого сторіччя, яка мало не переконала його зайнятися парковим мистецтвом, третє видання Джейн Остін, Еліот, Лоуренс і Вілфред Оуен, повне зібрання Конрада, неоціненне видання «Села» Кребба 1783 року, Гаусмен, екземпляр «Танцю смерті» Одена з автографом. Бо це, безумовно, вкрай важливо: він буде кращим лікарем, якщо добре знатиме літературу. Як глибоко зможе проникнути його витончена чулість у людські страждання, в самовбивчу безрозсудність чи у звичайні невдачі, які ведуть людей до втрати здоров’я! Народження, смерть, а між ними — тлінність. Злети й падіння — ось із чим має справу лікар, і з цим же має справу література. Він думав про роман дев’ятнадцятого сторіччя. Безмежна поблажливість і широта поглядів, ненав’язлива добросердечність і тверезі оцінки; того лікаря, яким він хоче бути, характеризуватиме живий відгук на жахливі повороти долі та на марні й комічні заперечення неминучого; він намацуватиме слабкий пульс, слухатиме завмираюче дихання, відчуватиме, як холоне після гарячки рука, й міркуватиме — як цьому вчать тільки література й релігія — про жалюгідність і шляхетність людського роду…

Його кроки відлунювали в тиші літнього вечора в такт його екзальтованим думкам. Попереду в якійсь сотні метрів був міст, а на ньому, як йому здалося, контрастуючи з темною дорогою, вирізнявся якийсь білий силует, який спершу видався частиною білого кам’яного парапету. Якщо дивитися просто на нього, його обриси розмивалися, але через декілька кроків він почав набирати людської подоби. З цієї відстані неможливо було сказати, чи дивиться та людина на нього, чи в протилежний бік. Вона не рухалася, і Робі вирішив, що вона спостерігає за ним. Кілька секунд пробував погратися з думкою про привид, але він не вірив у надприродне, навіть у ту абсолютно невибагливу істоту, яка окупувала норманську церкву в селі. Це була дитина, він уже бачив, а отже, це має бути Брайоні в тому білому платтячку, в якому він бачив її вдень. Тепер він ясно бачив її, тому підняв руку й гукнув: «Це я, Робі», але вона все одно не ворухнулася.

Поки він наближався, йому спало на думку, що було б краще, якби лист потрапив у дім раніше за нього. Інакше йому, можливо, доведеться вручати його Сесилії в присутності інших, можливо, на очах у матері, яка досить холодно ставилася до нього після його приїзду. Або він взагалі не зможе віддати листа Сесилії, бо та уникатиме його. Якщо ж його передасть Брайоні, у Сесилії буде час прочитати його і подумати на самоті. Кілька зайвих хвилин можуть зробити її лагіднішою.

— Я якраз думав, чи не зможеш ти зробити мені послугу, — сказав він, підходячи до неї.

Вона кивнула на знак згоди й чекала.

— Можеш побігти вперед і віддати цю записку Сі?

Говорячи це, він вклав конверт їй в руку, а вона без слова взяла його.

— Я прийду через декілька хвилин, — почав він говорити, але вона вже розвернулася й бігла мостом. Він сперся на парапет, дістав цигарку й дивився, як вона, підстрибуючи, зникає в сутінках. У дівчаток це складний вік, відсторонено подумав він. Скільки їй, дванадцять? чи вже тринадцять? На мить вона зникла йому з очей, потім він побачив, як вона перебігає острів, вирізняючись на тлі темної маси дерев. Потім знову загубив її, і лише коли вона з’явилася по той бік другого мосту й звернула з дороги, щоб побігги навпрошки по траві, він раптом завмер, охоплений жахом і абсолютною впевненістю. Мимовільний, неартикульований вигук вирвався з його грудей, коли він зробив кілька поспішних кроків, затримався, знову побіг, тоді знову зупинився, знаючи, що вже не наздожене. Він уже не бачив її, коли склав рупором долоні й загорлав їй услід: «Брайоні!» Теж марно. Він стояв, напружуючи зір, щоб розгледіти її — наче це могло допомогти, — і напружував також у відчаї пам’ять, прагнучи повірити, що він помилився. Проте ніякої помилки не було. Писаний від руки лист він поклав на розкриту «Анатомію» Ґрея, розділ «Внутрішні органи», сторінка 1546, вагіна. Надрукований аркуш, що лежав біля машинки — це саме той, який він узяв і вклав у конверт. І не потрібні ніякі фройдистські мудрування — пояснення дуже просте й суто механічне: безневинний лист лежав на рисунку 1236 з його розкішною відвертістю й дражливим віночком лобкового волосся, а непристойний лист був на столі, якраз під рукою. Він ще раз загорлав: «Брайоні!», хоча й знав, що вона вже десь біля вхідних дверей. І справді, через пару секунд далекий ромб жовтого світла вихопив її силует, потім звузився й зник, коли вона зайшла в дім, і двері за нею зачинилися.

IX

Протягом півгодини Сесилія двічі виходила зі своєї кімнати, ловила своє відбиття в дзеркалі в позолоченій рамі, що висіло на вершечку сходів, і одразу ж, незадоволена собою, поверталася до свого гардероба переодягатися. Спершу вона обрала чорну крепдешинову сукню, яка, якщо вірити трюмо туалетного столика, завдяки своєрідному покрою надавала їй певної суворості. Враження неприступності, створюване сукнею, посилювалося темним кольором очей. Замість згладити цей ефект низкою перлів, Сесилія в мить натхнення потяглася за намистом із натурального гагату. Губи обвела помадою ідеально з першого ж разу. Декілька нахилів голови, щоб оглянути себе в трельяжі з усіх боків, упевнили її, що лице в неї не видовжене, принаймні сьогодні. Її чекали в кухні, де вона повинна була замінити матір; Леон, наскільки вона знала, чекав на неї у вітальні. І все ж, збираючись уже виходити, вона ще знайшла час повернутися до туалетного столика і торкнутися парфумами кінчиків ліктів — грайливий штрих, який відповідав її настрою, коли вона зачиняла за собою двері кімнати.

Проте погляд зі сторони, коли вона підійшла до дзеркала на сходах, показав їй жінку, яка зібралася на похорон, до того ж сувору, засмучену жінку, чий чорний панцир уподібнював її до якоїсь комахи, що живе в сірниковій коробці. Жук-рогач! Такою вона буде колись, у вісімдесят п’ять років, в удовиній жалобі. Ні секунди не зволікаючи, вона крутнулася на каблучку й повернулася до себе в кімнату.

Сумніви в неї з’явилися, бо вона знала, які каверзи може спричинити душевний стан. Душею ж вона в цей час була — у всіх смислах — там, де проведе сьогодні вечір і має почуватися невимушено. Вона скинула з пліч чорну крепдешинову сукню, залишивши її лежати на підлозі, і стояла в самих лиш туфельках і нижній білизні, оцінюючи можливості, які пропонував її гардероб, свідома того, що час біжить. Їй була ненависна думка, що вона виглядатиме суворою. Розкутою — ось якою хотіла вона бути, і в той же час стриманою. Передовсім же вона хотіла виглядати так, наче й ні на мить не замислювалась, як їй одягтися, а це вимагає часу. Внизу, в кухні вже, мабуть, уривається терпець, спливають хвилини, які вона збиралася провести на самоті з братом. Незабаром з’явиться мама, захоче обговорити розподіл місць за столом. Пол Маршал спуститься зі своєї кімнати, і його треба буде розважати, а там і Робі підійде. Ну, і як тут бути розважливою?

Вона провела рукою по декількох футах особистої історії, короткій хроніці її смаків. Ось її підліткові платтячка всіх попередніх років; якими ж вони сьогодні здаються смішними, безформними, ніякими, і хоча на одному з них плями від вина, а в іншому дірка, пропалена її першою цигаркою, вона все ще не наважувалася викинути їх. Ось сукня з першим несміливим натяком на підкладні плечика, за нею інші, вже значно виразніші, сформовані старші сестри, які вже відкинули дитячі роки, відкрили для себе лінію талії і всілякі округлості й видовжили подоли, самовпевнено ігноруючи сподівання чоловіків. Найновішою і найкращою, купленою, щоб відзначити закінчення університету, ще коли вона не знала про свій вбогенький диплом третього класу, була обтисла темно-зелена, скроєна по діагоналі вечірня сукня з відкритою спиною і комірцем-хомутиком. Надто розкішна, щоб уперше одягти її заради домашнього обіду. Вона провела рукою ще далі й витягла муарову шовкову сукню з плісированим ліфом і подолом із фестонами — безпомилковий вибір, оскільки рожевий колір був не крикливим і достатньо традиційним для вечора. Трельяж був такої ж думки. Вона поміняла туфельки, замінила гагати перлами, поправила макіяж, кількома рухами змінила зачіску, торкнулася парфумами ямочки на шиї, яка була тепер більш відкритою, і не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як вона вже знову була в коридорі.