Спокута

Ще вдень вона бачила, як старий Гардмен ходив по дому з кошиком, міняючи електричні лампочки. Можливо, світло на сходах стало різкішим, бо таких неприємностей із дзеркалом у неї раніше ніколи не було. Ще тільки йдучи до нього, вона метрів із п’ятнадцяти вже побачила, що воно її не пропустить; рожевий колір був насправді невинно блідим, талія була надто високо, сукня блищала, як святкове платтячко у восьмирічної дівчинки. Не вистачало тільки ґудзиків із зайчиками. Коли вона підійшла ближче, якісь нерівності на поверхні старого дзеркала зменшили її відбиття, і вона побачила себе саму п’ятнадцятирічної давності. Вона зупинилася і для експерименту підняла руки до голови й зібрала волосся в два хвостики. Десятки разів, мабуть, бачило це дзеркало, як вона бігла сходами, поспішаючи на день народження до ще однієї подружки. Її настрій навряд чи покращиться, якщо вона спуститься вниз, виглядаючи або вважаючи, що виглядає, як Шерлі Темпл^[6].

Радше покірна долі, ніж у стані роздратованості чи паніки, вона повернулася до себе в кімнату. Жодної неясності в думках не було: всі ці надто живі, немислимі уявлення, внутрішні сумніви, нав’язлива виразність і жахлива несхожість, яка оповила все знайоме і звичне, — все це було лиш продовженням, варіаціями того, що вона бачила й відчувала протягом усього дня. Відчувала, але воліла не думати про це. А крім того, вона знає, що треба зробити, і знала це весь час. У неї був лиш один наряд, який їй по-справжньому подобався, і саме в ньому вона повинна бути. Рожева сукня впала на чорну, вона зневажливо переступила через цю купу й витягла свою вечірню, свою зелену випускну сукню з відкритою спиною. Одягаючи її, вона із задоволенням вловлювала міцний пестливий дотик діагонального крою через шовкову нижню спідницю і відчувала себе лискуче-неприступною, верткою і безпечною; у високому трюмо її привітала русалка. Вона залишила перли, знову перевзулася в чорні шпильки, ще раз поправила зачіску і макіяж, ще раз торкнулася себе парфумами й, відчинивши двері, перелякано скрикнула. Перед нею, буквально в кількох сантиметрах, було чиєсь обличчя й стиснутий кулак. Перед її запамороченим зором відразу постала картина якогось радикального художника типу Пікассо, де сльози, набряклі червоні очі, мокрі губи й розпухлий, зашмарканий ніс перемішалися в мокро-малиновому горі. Вона трошки оговталася, поклала руки на худенькі плечика й лагідно розвернула усе тільце, щоб роздивитися ліве вухо. Це був Джексон, який саме збирався постукати до неї. У другій руці він тримав сіру шкарпетку. Відступивши назад, вона побачила, що він одягнений у випрасувані сірі шорти й білу сорочку, але босий.

— Хлопчику мій! Що сталося?

Якийсь час він просто не міг вимовити ні слова. Замість цього він простягнув до неї шкарпетку, а потім показав нею кудись у коридор. Сесилія виглянула й побачила в кількох метрах П’єро, теж босого, який теж тримав шкарпетку й дивився на неї.

— Отже, кожен із вас має одну шкарпетку.

Хлопчик кивнув, натужно ковтнув і аж тоді спромігся нарешті сказати:

— Міс Бетті сказала, що відлупцює нас, якщо ми зараз не спустимося пити чай, але в нас тільки одна пара шкарпеток.

— І ви через неї побилися.

Джексон рішуче труснув головою.

Коли вона йшла з хлопчаками по коридору до їхньої кімнати, спершу один, потім другий узяв її за руку, і її навіть здивувало, яке вона відчула задоволення. Водночас вона не могла не думати про свою сукню.

— А ви не просили сестру допомогти вам?

— Вона з нами зараз не розмовляє.

— Чому це?

— Вона нас ненавидить.

Кімната являла собою жахливе звалище: розкиданий одяг, мокрі рушники, шкірки від помаранчів, роздерті клапті коміксу, розкладені навкруг аркуша паперу, перекинуті стільці, напівприкриті ковдрами й постягуваними матрацами. Між ліжками на килимі — велика мокра пляма, в центрі якої лежав кусок мила й мокрі жмути туалетного паперу. Напівзірвана штора криво звисала з-під ламбрекена, і хоча вікна були відчинені, повітря було вогким, наче ним уже довго дихали. Усі шухляди в комоді були відкриті й порожні. Складалося враження, що тут замкнули нудьгу, яка час від часу переривалася пустуванням і різними вигадками — стрибали з ліжка на ліжко, будували табір, майже вигадали якусь настільну гру, потім покинули. В домі Толлісів ніхто не займався близнятами, і щоб якось приховати свою вину, вона весело сказала:

— Поки кімната в такому стані, ми нічого тут не знайдемо.

Вона почала наводити лад, перестилати ліжка, скинула свої шпильки й вилізла на стілець, щоб закріпити штору, і давала близнятам маленькі й нескладні завдання. Вони слухняно виконували їх, але були якимись тихими й зніченими, коли щось робили, наче вона пропонувала їм покарання, а не спасіння, сварила, а не заспокоювала. Вони соромилися своєї кімнати. Поки вона стояла на стільці в своїй облягаючій темно-зеленій сукні, їй у голову прийшла простенька думка: як же їм тоскно і страшно бути позбавленими любові й конструювати своє життя з нічого в якомусь чужому домі.

З трудом, бо майже не могла зігнути колін, вона злізла зі стільця, сіла на краєчку ліжка й поплескала долонями по обидва боки від себе. Хлопці, однак, залишилися стояти, очікувально на неї дивлячись. Вона вдалася до злегка наспівного тону виховательки дитячого садочка, яку колись обожнювала.

— Але ж ми не будемо плакати через загублені шкарпетки, правда?

— Власне кажучи, ми б краще поїхали додому, — сказав П’єро.

Відчувши докір, вона повернулася до тону дорослої розмови.

— Зараз це неможливо. Ваша мама в Парижі з… ну, поїхала трошки відпочити, а тато зайнятий у коледжі, тому вам якийсь час треба побути тут. Мені шкода, що про вас забули. Але ж вам було так добре на басейні.

— Ми хотіли грати в спектаклі, — сказав Джексон, — а Брайоні пішла геть і ще й досі не повернулася.

— Правда? — Ну от, ще про когось треба турбуватися. Брайоні вже давно слід би було повернутися. Це, в свою чергу, нагадало їй про людей, які чекають внизу: мама, кухарка, Леон, гість, Робі. Навіть вечірнє тепло, яке пливло в кімнату через відчинені вікна в неї за спиною, накладало певну відповідальність; це був той літній вечір, про який мрієш цілий рік, і ось він нарешті настав, зі своїм п’янким ароматом, багатий на різні приємні речі, а її відволікають проханнями й дрібними неприємностями. Але ж вона просто мусить. Інакше це буде неправильно. Як чудово було б сидіти на терасі з Леоном, попиваючи джин з тоніком. І це ж зовсім не її вина, що тітка Герміона втекла з якимось поганцем, який щотижня виголошує по радіо душевні проповіді. Досить сумувати. Сесилія підвелася й плеснула в долоні.

— Що ж, дуже шкода, що спектакль не вдався, але тут ми нічого не можемо зробити. Давайте знайдемо вам якісь шкарпетки й житимемо далі.

Пошуки виявили, що шкарпетки, в яких вони приїхали, були випрані і що захоплена пристрастю тітка Герміона забула спакувати ще одну запасну пару. Сесилія пішла до Брайоні в кімнату і, порившись у шухляді, знайшла найменш дівочі — білі, до кісточок, з червоними й зеленими полуничками по верху. Вона гадала, що тепер буде бійка за сірі шкарпетки, але все вийшло навпаки, і щоб уникнути нового горя, вона вимушена була повернутися в кімнату Брайоні за ще однією парою. Цього разу вона затрималася, щоб виглянути у вікно й подумати, де ж може бути її сестра. Втопилася в озері, викрали цигани, збила якась проїжджа машина — вона думала згідно з ритуалом, головний принцип якого полягав у тому, що ніколи не буває так, як це собі уявляєш, і це дуже дієвий засіб, щоб уникнути найгіршого.

Повернувшись до хлопців, вона причесала Джексона, вмочивши гребінець у вазу з квітами; міцно тримаючи хлопчика двома пальцями за підборіддя, вона зробила на голові гарний, рівненький проділ. П’єро терпляче чекав своєї черги, а потім вони без слова побігли разом униз на зустріч із Бетті.

Сесилія, не кваплячись, рушила за ними, глянула по дорозі у фатальне дзеркало, повністю задоволена тим, що там побачила. Точніше кажучи, це вже не так турбувало її, бо після спілкування з близнюками настрій у неї змінився, стрій думок розширився, формуючи невиразне рішення, позбавлене конкретного змісту і якогось чіткого плану. Вона мусить виїхати звідси. Ця думка заспокоювала і була приємною, а зовсім не розпачливою. Вона дійшла до площадки другого поверху і зупинилася. Внизу її мати, відчуваючи провину, що сім’я так довго залишалася без її опіки, сіятиме навкруг себе неспокій і збентеження. До цього слід додати звістку, що й досі немає Брайоні, якщо це дійсно так. Її пошуки теж вимагатимуть часу й нових хвилювань. Потім подзвонять із міністерства сказати, що містер Толліс працюватиме допізна й ночуватиме в місті. Леон, який має справжній талант уникати відповідальності, не візьме на себе батькових функцій. Номінально вони перейдуть до місіс Толліс, але в кінцевому підсумку успіх цього вечора залежатиме від Сесилії. З цим усе ясно, і не варто навіть опиратися — слід розпрощатися з думками про приємний літній вечір, не буде довгої бесіди з Леоном, не буде прогулянок босоніж по траві під нічними зірками. Під рукою вона відчувала чорне лаковане соснове дерево поручнів, непорушних, надійних і підробних, імітація неоготики. В неї над головою висіла на трьох ланцюгах величезна чавунна люстра, яку, скільки вона себе пам’ятає, ніколи не запалювали. Замість неї користувалися парою настінних світильників із китицями у напівкруглих абажурчиках із фальшивого пергаменту. В їх туманно-жовтому світлі вона тихенько пройшла через площадку й глянула в бік материної кімнати. Напівпрочинені двері, смуга світла, що падала на палас коридора, підтверджували, що Емілі Толліс піднялася зі своєї канапи. Сесилія повернулася на сходи й знову нерішуче зупинилася. Їй не хотілося йти вниз. Проте вибору не було.

В усьому цьому не було нічого нового, і вона не страждала через це. Два роки тому її батько повністю занурився в підготовку якихось загадкових реферативних документів для Міністерства внутрішніх справ. Мама завжди жила в своєму царстві хвороб, Брайоні завжди потребувала материнської опіки з боку старшої сестри, а Леон завжди був вільним птахом, і вона його завжди любила за це. Вона лиш не думала, що повернення до старих ролей відбудеться так легко. Кембридж кардинально змінив її, і вона вже вважала себе вільною. Проте ніхто в сім’ї не помітив у ній ніяких змін, а вона була не в силах опиратися настійливості їх звичних сподівань. Вона нікого не винуватила, але ціле літо тинялася домом, підбадьорюючи себе неясною думкою, що відновлює якісь важливі зв’язки з родиною. Однак зв’язки ці, як вона зараз бачила, ніколи не поривалися, і як би там не було, але її батьки були постійно відсутніми, кожен по-своєму, Брайоні повністю занурилась у свої фантазії, а Леон жив у місті. Тепер настав час і на неї. Їй потрібна пригода. Вона мала запрошення від дядька з тіткою поїхати разом з ними до Нью-Йорка. Тітка Герміона була в Парижі. Вона могла переїхати в Лондон і знайти там роботу — саме цього очікував від неї батько. Вона відчувала збудження, а не неспокій, і не допустить, щоб цей вечір розчарував її. Будуть ще й інші вечори, схожі на цей, і щоб діставати від них задоволення, вона має бути деінде.

Підбадьорена цією новою впевненістю — правильно вибрана сукня, безумовно, допомогла, — вона пройшла через хол, розсунула портьєри й рушила викладеним шаховою плиткою коридором до кухні. Увійшла вона в хмару пари, в якій на різній висоті висіли безтілесні обличчя, як ескізи в альбомі художника, і всі очі були звернені на щось, що стояло на кухонному столі й чого Сесилія не бачила за широкою спиною Бетті. Розпливчастий червоний відблиск на висоті щиколоток — то було розжарене вугілля у величезній плиті, дверцята якої саме в цю мить затріснули зі страшним брязкотом і роздратованим вигуком. Густа пара піднімалася над казаном киплячої води, на який ніхто не звертав уваги. Помічниця куховарки, Долл, худенька дівчина з села із зібраним у простий вузол волоссям, стояла біля мийки, роздратовано брязкала кришками від каструль, які вона шкребла й мила, проте й вона напівобернулася подивитися, що Бетті поставила на столі. Одне з облич належало Емілі Толліс, друге — Денні Гардмену, третє — його батькові. Над усіма іншими, стоячи, мабуть, на ослонах, височіли Джексон і П’єро з урочистими виразами на лицях. Сесилія відчула на собі погляд молодшого Гардмена. Вона розлючено глянула на нього й була задоволена, коли той відвернувся. Робота в кухні в таку спеку була важкою і тривала весь день, і сліди її були повсюди: кам’яна підлога була слизькою від розлитого жиру з-під смаженого м’яса і розтоптаного лушпиння; мокрі кухонні рушники, данина героїчній і забутій вже роботі, звисали над плитою, як старі полкові прапори в церкві; в гомілку Сесилії впирався переповнений кошик з овочевими відходами, які Бетті забере додому для своєї ґлостерської старої плямистої^[7], котру вона відгодовувала на грудень. Кухарка глянула через плече, хто це там прийшов, і перш ніж вона відвернулася, Сесилія встигла побачити розлюченість в очах, які через товсті щоки виглядали вузенькими, наче мармеладні дольки.