Спокута

Ідучи проти руху транспорту, вона спробувала пригадати всі дитячі віршики, які пам’ятала. Дуже мало було таких, які вона могла розказати від початку до кінця. Перед нею рознощик молока зліз із підводи, щоб підтягти посторонки. Коли вона наблизилася, він щось бурмотів до своєї коняки. Зупинившись біля нього й ввічливо кахикнувши, Брайоні на мить пригадала старого Гардмена з його двоколкою. Усі, кому сьогодні, скажімо, сімдесят, були в її віці в тисяча вісімсот вісімдесят восьмому. То був час коней, принаймні на вулицях, і старі люди не бажали, щоб він кінчався.

Коли вона запитала в нього дорогу, він довго й плутано, але достатньо доброзичливо пояснював їй, куди йти, куди повертати. То був великий чоловік із пожовклою від тютюну сивою бородою, який мав проблеми з аденоїдами, тому слова зливалися одне з одним через постійне гудіння глибоко в носі. Рукою він показав їй дорогу, що вела ліворуч, під залізничний міст. Брайоні подумала, що ще надто рано звертати від ріки вбік, але йдучи, відчувала, що він дивиться їй услід, і подумала, що було б неввічливо знехтувати його поясненнями. Можливо, дорога ліворуч скорочувала шлях.

Її дивувало, що вона така незграбна й нерішуча після всього, що бачила й пізнала. Вона відчувала себе безпорадною, неспокійною, опинившись тут на самоті, відірвана від своєї групи. Місяцями вона жила затворницьким життям, кожна година якого була визначена розкладом. Добре знала своє скромне місце у відділенні. В міру того як зростала її професійність, вона дедалі охочіше сприймала накази, виконувала всі встановлені процедури й перестала думати самостійно. Давно вже вона нічого не робила з власної волі, аж від отого тижневого перебування на Примроз-Гілл, коли вона друкувала свою повість, і якою ж дурненькою здавалася зараз її тодішня схвильованість.

Вона саме проходила під мостом, коли над головою проїхав поїзд. Громоподібний ритмічний гуркіт пронизав її до самих кісток. Метал, що проноситься й гуркотить по металу, величезні, скріплені болтами металеві плити десь у темряві високо над нею, загадкові двері, втоплені в цегляний мур, могутні чавунні труби, закріплені іржавими кронштейнами, по яких тече невідомо що — всі ці жахливі вигадки належали расі надлюдей. Сама ж вона лиш протирала підлоги й робила перев’язки. Чи їй справді стане сил на цю подорож?

Коли вона вийшла з-під мосту, перетнувши клиновидний проміжок, залитий запиленим ранковим сонячним світлом, від поїзда, який швидко віддалявся, залишився лише лагідний перестук коліс. Чого їй не вистачає, знову повторила сама собі Брайоні, це стрижня. Вона пройшла невеличким громадським парком із тенісним кортом, на якому двоє чоловіків у спортивних костюмах перекидалися м’ячем, розігріваючись із неспішною впевненістю для гри. Поблизу на лавці двоє дівчат у шортах кольору хакі читали листа. Вона подумала про свій лист, оту відписку з відмовою в солоденькій оболонці. Під час чергувань вона носила його в кишені, і на другій сторінці залишилася схожа на краба пляма від карболки. Вона раптом зрозуміла, що лист, хоча й не мав такого наміру, містив серйозне особисте звинувачення. «Чи могла вона втрутитися в їхні відносини якимось згубним чином?» Так, звичайно. А зробивши це, чи могла вона затушувати цей факт, зліпивши легковажну, не дуже розумну історію, і заспокоїти свою честолюбність, відіславши її в журнал? Нескінченні сторінки про світло, камінь і воду, оповідь, розщеплена між трьома різними точками зору, всеохопна застиглість у передчутті того, що нічого особливого не станеться, — все це не могло приховати її боягузтва. Невже вона справді думала, що може сховатися за якимись позиченими уявленнями про модерну прозу і втопити свою вину в потоці — трьох потоках! — свідомості? Недомовки в її маленькому романі повністю збігаються з недомовками в її житті. Все, з чим вона не бажала мати справи, зникло також і з її повісті — а було ж тут таким необхідним. І що їй тепер робити? Це не її повісті бракує стрижня. Це їй самій бракує стрижня.

Парк залишився позаду, вона йшла повз невеличку фабрику, гудіння машин якої примушувало тремтіти тротуар. Неможливо було здогадатися, що виготовляють за тими високими брудними вікнами й чому з єдиної тонкої алюмінієвої труби вириваються клуби жовто-чорного диму. На протилежному розі вулиці, по діагоналі, широко відчинені двійчасті двері бару нагадували театральну декорацію. Всередині, де хлопець із приємним, меланхолійним виглядом витрушував у відро попільнички, в повітрі все ще стояв сизий вчорашній дим. Двоє чоловіків у шкіряних фартухах звантажували з воза бочки з пивом. Вона ніколи не бачила на вулицях так багато коней. Мабуть, військові реквізували всі вантажівки. Хтось відкинув зсередини кришку погреба. Та гупнула по тротуару, здійнявши хмару пилу, і чоловік із невеличкою лисиною, ноги якого все ще залишалися нижче рівня бруківки, застиг і повернувся, проводжаючи її поглядом. Їй він здавався величезною шаховою фігурою. Візники також пасли її очима, один із них захоплено присвиснув.

— Усе гаразд, кохасю?

Її не ображали такі запитання, але вона ніколи не знала, як відповідати. Так, дякую? Вона усміхнулася їм, рада, що капюшон ховає її обличчя. Усі, вирішила вона, думають про вторгнення, але не лишається нічого іншого, як робити своє. Навіть якщо прийдуть німці, люди так само гратимуть у теніс, пліткуватимуть, питимуть пиво. Можливо, зникнуть лиш захоплені посвисти. В міру того як вуличка робилася звивистішою й вужчою, шум транспорту на ній ставав голоснішим, а теплі вихлопні гази відчутніше били в обличчя. Ось просто на тротуар виходить вікторіанська тераса з яскраво-червоної цегли. Жінка в строкатому фартуху з шаленим завзяттям замітає перед будинком, з відчинених дверей якого доходить запах чогось смаженого. Вона вступилася, щоб пропустити Брайоні, бо прохід був тут вузьким, але різко відвернулася, коли Брайоні привіталася. Назустріч їй ішла жінка з чотирма клаповухими хлопчиськами, які несли валізки й наплічники. Хлопчаки штовхалися, галасували й футболили старий черевик і не звернули аніякісінької уваги на втомлений материн окрик, коли Брайоні була вимушена вступитися з дороги, щоб дати їм пройти.

— Ану, перестаньте, кому кажу! Дайте пройти сестричці!

Коли вона минала жінку, та криво усміхнулася, покаянно вибачаючись. Двох передніх зубів не було. Вона була сильно напарфумлена, а між пальцями тримала незапалену цигарку.

— Вони такі збуджені цим виїздом на село. Ви не повірите, але вони ніколи там не були.

— Хай вам щастить, — сказала Брайоні. — Сподіваюся, ви потрапите в хорошу сім'ю.

Жінка, вуха в якої теж були чималенькі, але частково сховані під короткою стрижкою, весело розсміялася.

— Вони ще не знають, що їх чекає з цими босяками!

Нарешті вона дійшла до місця, де сходилися кілька вбогих вуличок. Звірившись із відірваною четвертинкою своєї карти, вона вирішила, що це і є Стоквел. Шлях на південь перекривав дот, біля нього стояла купка знудьгованих ополченців, у яких була одна гвинтівка на всіх. Старший чоловік у фетровому капелюсі, комбінезоні і з пов’язкою на руці, з обвислими, як у бульдога, щоками наблизився до неї й наказав пред’явити посвідчення. Потім з надутим виглядом махнув, щоб вона проходила. Вона не наважилася розпитувати в нього дорогу. Наскільки вона орієнтувалася, їй треба було пройти майже дві милі вздовж Клепем-роуд. Людей тут було менше і машин теж менше, а сама вулиця була ширшою, ніж та, з якої вона вийшла. Єдиним звуком був гуркіт трамвая, який саме відійшов від зупинки. Біля низки охайних едвардіанських будиночків, відсунутих подалі від дороги, вона дозволила собі посидіти хвильку на низенькій кам’яній огорожі в тіні платана і зняла туфлю, щоб оглянути натерту п’ятку. Мимо проїхала колона тритонних вантажівок, прямуючи на південь, за межі міста. Вона автоматично глянула їм услід, майже сподіваючись побачити в кузовах поранених. Але там були тільки дерев’яні ящики.

Через сорок хвилин вона дійшла до станції метро «Клепем Коммон». Приземкувата церква з облупленого каменю виявилася зачиненою. Вона витягла батькового листа й ще раз перечитала його. Жінка у взуттєвій крамниці показала їй дорогу до іншої церкви. Навіть перейшовши вулицю й ступивши на траву, Брайоні спершу не помітила церкви. Та ховалася серед зелених дерев і була зовсім не така, як вона чекала. Вона уявляла собі місце, підходяще для злочину — готичний собор із пломеніючими склепіннями, залитий різким багряно-фіолетовим світлом, що пробивається крізь вітражі зі сценами похмурих страждань. Натомість, коли вона наблизилася, перед нею постала гарна цегляна прямокутна будівля, схожа на грецький храм, під дахом із чорної черепиці, зі звичайними вікнами й невисоким портиком з білими колонами, під вежею гармонійних пропорцій з годинником нагорі. Біля будівлі недалеко від портика був запаркований блискучий чорний «ролс-ройс». Дверцята водія були відчинені навстіж, але шофера поблизу не було. Проходячи повз авто, вона відчула тепло від радіатора, таке ж інтимне, як жар тіла, і почула потріскування остигаючого металу. Вона піднялася східцями й штовхнула важкі, оббиті цвяхами двері.

Солодкавий запах навоскованого дерева, вогкий запах каменю були притаманні всім церквам. Навіть повернувшись спиною, щоб обережно зачинити двері, вона була свідома того, що церква майже порожня. Слова священика зливалися з їхнім же відлунням. Вона постояла біля дверей, частково схована за купіллю, чекаючи, поки призвичаяться очі й вуха. Потім підійшла до останнього ряду й пройшла ним до самого кінця, звідки їй все одно було видно вівтар. Вона бувала на багатьох сімейних вінчаннях, хоча була ще надто маленькою, аби побувати в Ліверпульському кафедральному соборі на помпезному вінчанні дядька Сесіла й тітки Герміони, чию постать і екстравагантний капелюшок вона помітила зараз у першому ряді. Поруч із нею сиділи П’єро й Джексон, довші сантиметрів на п’ятнадцять, затиснуті тілами їхніх батьків, які, як і раніше, жили окремо. По той бік проходу сиділи троє представників родини Маршалів. Оце й усі парафіяни. Суто приватна церемонія. Ніяких журналістів із відділів світської хроніки. І Брайоні теж не мала б тут бути. Вона була достатньо знайома з перебігом церемонії, аби зрозуміти, що головного моменту вона не пропустила.