Спокута

Весь день, займаючись поточними справами, вона обдумувала цю звістку. Лолу вона не бачила з того самого літа, тому постать, яку вона уявляла собі біля олтаря, була худенькою високою п’ятнадцятирічною дівчинкою. Брайоні допомагала пацієнтці, яку виписували, старій жінці з Ламбета, спакувати валізку і намагалася зосередитися на її скаргах. Жінка зламала собі палець на нозі, і їй обіцяли дванадцять днів постільного режиму, а вона відлежала тільки сім. Їй допомогли пересісти в крісло на коліщатках, і санітар повіз її до виходу. Чергуючи в мийці, Брайоні зробила підрахунок. Лолі вже двадцять, Маршалу незабаром двадцять дев’ять. У цьому не було нічого дивного; шокувало підтвердження. Брайоні мала найбезпосередніший стосунок до цього шлюбу. Це вона його уможливила.

Весь день, снуючи по відділенню, поспішаючи коридорами, Брайоні відчувала, як наростає, переслідуючи її, знайоме почуття вини. Вона відшуровувала порожні тумбочки, допомагала промивати ліжка карболкою, підмітала й натирала підлоги, спішила з дорученнями в аптеку і в реєстратуру, намагаючись, однак, не бігти, її посилали ще з одною практиканткою допомогти перев'язати фурункул у чоловічому відділенні загальної терапії, вона підміняла Фіону, якій треба було до зубного лікаря. У цей перший справді погожий травневий день вона вся змокла під своєю накрохмаленою формою. І не хотіла нічого, лиш зробити свою роботу, помитися й спати, аж настане час знову починати роботу. Але вона знала, що все марно. Яку б брудну чи шляхетну роботу не виконувала вона як медсестра, якою б не була при цьому старанною, як би не проявила себе в аудиторіях чи на спортивних майданчиках коледжу, ніколи їй не спокутувати заподіяної шкоди. Пробачення їй немає.

Уперше за всі ці роки вона подумала, що добре було б поговорити з батьком. Вона завжди сприймала його дистанційованість як щось належне і нічого для себе не очікувала. Цікаво, чи не намагався він, посилаючи свого листа з цим сухим повідомленням, сказати їй, що він знає правду. Після чаю, маючи дуже небагато часу, вона вийшла з госпіталю до телефону-автомата на вулиці, неподалік Вестмінстерського мосту, і спробувала подзвонити йому на роботу. Телефоністка на комутаторі з’єднала її з послужливим гугнявим голосом, потім зв’язок перервався, і треба було набирати знову. Усе повторилося, а на третій раз лінія відключилася, щойно телефоністка сказала: «Зараз спробую вас з’єднати».

У неї вже не залишилось монеток, та й слід було повертатися до госпіталю. Вийшовши з будки, вона зупинилася, милуючись величезними купчастими хмарами, що громадилися на блідо-блакитному небі. Набухла весняними водами річка котила їх до моря, відбиваючи ці кольори й додаючи проблиски зеленого й сірого. Біґ Бен немов линув угору, здіймаючись на тлі неспокійного неба. Незважаючи на вихлопні гази, повітря було наповнене запахом свіжої зелені, щойно скошеної, можливо, в госпітальних садах, трави чи молодих дерев, що тяглися вздовж річки. Незважаючи на сонячний блиск, повітря було наповнене чудесною прохолодою. Вже багато днів, навіть тижнів вона не бачила й не відчувала чогось настільки ж приємного. Надто багато часу проводить вона в приміщенні, дихаючи дезінфектантами. Коли вона нарешті рушила, їй приязно усміхнулися, проминувши її, два молоді офіцери-медики з військового госпіталю на Мілбенкській набережній. Вона автоматично опустила очі й одразу ж пошкодувала, що навіть не перезирнулася з ними. Вони, віддаляючись від неї, ішли через міст, байдужі до всього навкруг, поглинуті власною розмовою. Один із них простягнув руку вгору, роблячи вигляд, ніби намацує щось на полиці, а його приятель розсміявся. На середині мосту вони зупинилися, розглядаючи канонерський човен, що пропливав під ними. Вона подумала, якими розкутими й життєрадісними виглядають ці військові лікарі, і знову пожалкувала, що не всміхнулася їм у відповідь. Вона начисто позабувала щось таке, що завжди було їй притаманне. Вона вже спізнювалася, отже мала всі підстави, аби побігти, незважаючи навіть на те, що туфлі страшенно тиснули. Сюди, на цей брудний, не промитий карболкою тротуар, всевладдя сестри Драммонд не поширювалося. Не було ні кровотеч, ні пожеж, зате вона відчула несподіване, суто фізичне задоволення, недовгий смак свободи, коли бігла щодуху в своїй накрохмаленій фартушині до входу в госпіталь.

***

Якесь мляве очікування запанувало в госпіталі. Залишилися тільки хворі на жовтуху моряки. Сестри дуже ними цікавилися й вели між собою жваві розмови. Ці міцні флотські парубки сиділи в ліжках, штопаючи свої шкарпетки, і настояли на тому, що самі пратимуть свою нижню білизну, яку сушили на мотузочках, прив’язаних до батарей. Ті, що були ще лежачими, готові були терпіти муки, аби тільки не просити принести судно. Казали, ніби ті, які вже пристойно почувалися, зуміли домогтися, що самі підтримуватимуть порядок у палатах, і взяли на себе підмітання й натирання підлоги отою важенною щіткою. Подібна хазяйновитість у чоловіків була для дівчат дивиною, і Фіона казала, що ніколи не вийде заміж за такого, який не служив у королівському флоті.

Невідомо з якої причини стажисток відпустили на цілих півдня, звільнивши від занять, хоча й наказали залишатися у формі. Після другого сніданку Брайоні з Фіоною пішли за річку, повз будинок парламенту в Сент-Джеймський парк. Вони гуляли біля озера, попили у ятці чаю і взяли напрокат шезлонги, щоб послухати літніх чоловіків з Армії Спасіння, які грали Елґара, аранжованого для духового оркестру. В ті травневі дні, коли ще не цілком збагнули, що сталося у Франції, ще до вересневих бомбардувань міста, Лондон був повен зовнішніх ознак війни, але ще не жив нею. Військова форма, плакати із застереженнями проти п’ятої колони, два великі бомбосховища, вириті під парковими газонами, і повсюди похмурий бюрократизм. Поки дівчата сиділи в шезлонгах, до них підійшов чоловік у форменому картузі й з пов’язкою на рукаві й зажадав, аби Фіона показала йому свій протигаз — той був прикритий її пелериною. А в цілому то був спокійний і безневинний час. Тривога за стан справ у Франції, яка охопила всю країну, зараз наче розвіялася під пополуденним сонцем. Ще не було трупів, відсутніх вважали живими. Усе навкруг було якимось примарним у своїй нормальності. Доріжками котилися дитячі візочки з опущеним з нагоди сонячного дня верхом, і білошкірі немовлята з м’якими голівками вперше розглядали великий світ. Діти, яким вдалося уникнути евакуації, бігали по траві, сміючись і радісно галасуючи, оркестр змагався із надто складною для нього музикою, а шезлонги все ще коштували два пенси. Важко було повірити, що в якійсь сотні миль звідси відбувається воєнна катастрофа.

Брайоні думками була зосереджена на власних проблемах. Можливо, Лолие весілля не зможе відбутися, бо Лондон буде вражений отруйними газами чи захоплений німецькими парашутистами, яких на землі підтримає п’ята колона. Брайоні чула, як санітар, який знав усе на світі, мало не із задоволенням казав, що тепер ніщо вже не зупинить німецьку армію. Вони мають нову тактику, а ми не маємо, вони модернізували свою армію, а ми — ні. Генералам слід би було почитати книжку Лідела Гарта або прийти в гості до госпітального санітара й уважно послухати його під час чаювання.

Поруч із нею Фіона теревенила про свого улюбленого маленького братика й про те, яку розумну річ він сказав за обідом, а Брайоні робила вигляд, що слухає, і думала про Робі. Якщо він воював у Франції, то, можливо, вже потрапив у полон. Або й ще гірше. Як Сесилія переживе такі новини? Музика, оживлена нескінченними дисонансами, наростала до пронизливої кульмінації, а вона судомно схопилася, за дерев’яні поруччя свого крісла, заплющила очі. Якщо з Робі щось станеться, якщо їм із Сесилією не судилося бути разом… Її таємні муки й загальне, пов’язане з війною сум’яття завжди здавалися двома окремими світами, але зараз вона розуміла, як війна може зробити її злочин ще більшим. Єдиний можливий вихід — це якби минулого не було. Якщо він не повернеться… Ах, як їй хотілося мати чиєсь чуже минуле, бути кимось іншим, схожою на щиру Фіону з її нічим не заплямленим майбутнім, яке лежало попереду, з її великою люблячою сім’єю, де кицьки й собаки мали латинські імена і чий дім був широко відомим місцем зустрічей багатьох митців Челсі. Фіоні треба було всього лиш жити власним життям, іти своїм шляхом назустріч усьому, що має статися. Брайоні ж здавалося, що вона своє життя проживе в одній-єдиній кімнаті без дверей.

— Брайоні, з тобою все гаразд?

— Що? Так, звичайно. Все добре, дякую.

— Я не вірю тобі. Принести води?

Навкруг лунали оплески — ніхто, схоже, не переймався тим, як погано грає оркестр, — а вона слідкувала, як Фіона йде по траві, повз музикантів, повз чоловіка в коричневому плащі, який давав напрокат шезлонги, до маленького кафе між деревами. Армія Спасіння заграла «Прощавай, чорний дрізд», це в них виходило значно краще. Люди, які сиділи в шезлонгах, почали підспівувати, а деякі плескали в такт. Такі колективні співаночки завжди мали дещо вимушений характер — коли незнайомі люди ловлять очима погляди інших, в міру того як спів стає голоснішим — і ніколи їй не подобалися. Настрій, однак, у неї покращився, і коли Фіона повернулася з чашечкою води, а оркестр розпочав попурі з давніх добре відомих мелодій, серед них «Як далеко ще до Тіпперері», вони заговорили про роботу. Трошки попліткували — хто зі стажисток їм подобається, а хто дратує, і про сестру Драммонд, голос якої Фіона вміла наслідувати, і про сестру-хазяйку, таку ж величну й неприступну, як лікар-консультант. Вони пригадали вибрики різних пацієнтів і виклали одна одній свої жалі — Фіону обурювало, що їй не дозволяють тримати різні дрібнички на підвіконні, а Брайоні не подобалося, що об одинадцятій гасять світло, — але робили це з якимось ніяковим задоволенням і що далі, то більше хихочучи, так що до них почали обертатися й театрально притискати до губ пальці. Проте ці жести були лиш наполовину серйозними, і більшість із тих, що оберталися, поблажливо посміхалися зі своїх крісел, бо було щось таке в тих двох молоденьких медсестрах — воєнних медсестрах, — у їхніх фіолетово-білих блузках, темно-синіх пелеринах і бездоганно білих шапочках, що на них, як і на черниць, не можна було сердитися. А дівчата немов відчували свою недоторканність, і їхній сміх ставав усе голоснішим, переростаючи у вибухи бурхливих веселощів і насмішок. Фіона виявилася вправним імітатором, але попри всю її веселу вдачу була в її насмішкуватості якась жорстокість, яка подобалася Брайоні. У Фіони був власний варіант ламбетської говірки, і вона, безжально перебільшуючи, відтворювала невігластво деяких пацієнтів і їхні благальні, скиглячі голоси. То всьо моє сердушко, сестронько. З ним завше було не тойво. Мамця мала то саме. А то правда, сестронько, що діти виходят просто з дупці? Бо я не знаю, чи я си до того надаю, з тими моїми вічними запорами. Малам шість синочків, а як їхалам, то забулам єдного в автобусі, восімдесят восьмім, з Брікстона. Певно, лишилам на сидіню. І більше го не виділам, сестронько. Йой, як я ся розстроїла. Ціла-м ся сплакала.

Коли вони йшли назад у напрямку Парламентської площі, у Брайоні злегка шуміло в голові й підгиналися коліна, так вона насміялася. Вона сама собі дивувалася, як легко міняється в неї настрій. Турботи її не зникли, але відступили кудись на задній план і втратили свою емоційну гостроту. Взявшись під руки, дівчата йшли Вестмінстерським мостом. Був час відпливу, і вкриті лілуватим мулом обмілини, зриті тисячами земляних хробаків, блищали в яскравому світлі. Повернувши праворуч на Ламбет-Пелес-роуд, Брайоні з Фіоною побачили колону військових вантажівок біля головного входу. Дівчата удавано застогнали, що знову доведеться розпаковувати й розкладати усе привезене.

А тоді вони побачили серед вантажівок санітарні машини, а підійшовши ближче, побачили ноші, десятки нош, безладно звалених на землю, і купи брудних зелених польових форм і закривавлених бинтів. Ще там групками стояли солдати, приголомшені, непорушні й перев’язані такими ж брудними бинтами, як ті, що лежали на землі. Санітар витягав із кузова вантажівки гвинтівки. Ще десятки два санітарів, медсестер і лікарів снували в натовпі. До виходу підвезли п’ять чи шість каталок — явно недостатньо. Якусь мить Брайоні з Фіоною, зупинившись, дивилися на все це, а тоді, не змовляючись, кинулися бігти.