Сповідь відьом. Тінь ночі

– Не звертай на нього уваги, – сказав мені Метью.

– А що це за люди? – пошепки спитала я.

Гелоуглас аж задихнувся від подиву.

– Заради всього святого, Метью! Я бачив, як ти скоював жахливі речі, але яким чином ти збираєшся вберегти свою дружину від цього?

Метью втупився у вогонь у каміні. Коли його очі, нарешті, зустрілися з моїми, я побачила в них жаль.

– Метью, скажи що-небудь, – підштовхнула його я. Вузол, що утворювався у моєму животі та грудях відтоді, як прийшла перша торба з поштою, затягнувся іще тугіше.

– Вони не вважають мене вампіром. Вони знають, що я – шпигун.

6

– Шпигун? – заціпеніло повторила я.

– Ми воліємо, щоб нас звали розвідниками, – в’їдливо кинув Кіт.

– Стули пельку, Марлоу, – прогарчав Хенкок. – Інакше я сам її тобі стулю.

– Хенкоку, заради Бога, помовчи. Коли ти отак пирхаєш, ніхто не сприймає тебе всерйоз, – відказав Марлоу, просовуючи голову в кімнату. – І якщо ти не станеш поводитися зі мною чемно, то більше не побачиш на сцені всіх отих шотландських королів та вояків. Я зроблю усіх вас зрадниками та хитрими й підступними підлабузниками.

– А хто такий вампір? – поцікавився Джордж, простягаючи одну руку до свого нотатника, а другу – за шматком імбирного хліба. Але, як і зазвичай, ніхто не звернув уваги на його слова.

– Значить, ти – хтось на кшталт Джеймса Бонда Єлизаветинської доби? Але ж… – я замовкла і перелякано зиркнула на Марлоу. Він невдовзі мав загинути, так і не доживши до тридцяти років, у різанині, що спалахнула у Дептфорді, і цей злочин будуть пов’язувати з його шпигунським ремеслом.

– Який Джеймс Бонд? Отой капелюшник біля коледжу Святого Дунстана, відомий своєю майстерністю? – хихикнув Джордж. – І чому це ви подумали, господине Ройдон, що Метью – капелюшник?

– Та ні, Джордже, йдеться зовсім не про того Джеймса Бонда, – відказав Метью, і досі сидячи навпочіпки біля мене і спостерігаючи за моїми реакціями. – Краще б тобі про все це не знати, – сказав він мені.

– Яка фігня! – Я не знала й не бажала знати, чи ця лайка уже була у вжитку в Єлизаветинській Англії. – Я заслуговую на те, щоб почути правду.

– Може, воно й так, господине Ройдон, але якщо ви дійсно кохаєте його, то краще не наполягати на поясненні, – відповів Марлоу. – Метью більше не здатен відрізнити правду від неправди. Саме тому він для її величності є справжнісіньким скарбом.

– Ми прибули сюди, щоб знайти тобі наставницю, – нагадав Метью, прикипівши до мене поглядом. – Та обставина, що я одночасно є і членом Конгрегації, і агентом королеви, убезпечить тебе від лиха. І нічого не трапиться в країні, про що я не знав би.

– Для того, хто заявляє, що знає все, ти, на щастя, і близько не знаєш, що я уже багато днів передчувала, що в цьому домі щось має трапитися. Надто багато пошти надходило. І ви з Волтером часто сперечалися.

– Ти бачиш лишень те, що я хочу, аби ти бачила. І не більше. – Навіть попри те, що після нашого прибуття до Старої Хижки схильність Метью повелівати зросла в геометричній прогресії, я від подиву рота роззявила.

– Та як ти смієш! – повільно мовила я. Метью знав, що все моє життя мене оточували таємниці. І я також заплатила за них високу ціну. Я підвелася.

– Сядь! – кинув він крізь зуби. – Будь ласка. – І з цими словами схопив мене за руку.

Найкращий товариш Метью, Геміш Осборн, застерігав мене, що в минулому Метью буде іншою людиною. А як же інакше, коли довколишній світ був таким не схожим на світ двадцять першого сторіччя? Тут вважалося, що жінка має беззастережно приймати все, що скаже їй чоловік. У товаристві давніх друзів Метью було легше зісковзнути до старих звичок та способу мислення.

– Тільки якщо ти даси відповідь на моє запитання. Я хочу знати ім’я людини, якій ти надсилаєш звіти, і яким чином ти встряв у цю справу. – Я окинула поглядом його племінника та друзів, побоюючись, що мої питання зачепили сферу державних таємниць.

– Вони вже знають про Кіта й про мене, – сказав Метью, стежачи за моїм поглядом. Він на хвилю замовк, важко підбираючи слова. – Усе це почалося з Френсіса Волсінгема. – Я покинув Англію наприкінці правління Генріха. Певний час провів у Константинополі, потім подався до Кіпру, мандрував Іспанією, брав участь у битві під Лепанто і навіть започаткував друкарський бізнес в Антверпені, – пояснив Метью. – Це звичний життєвий шлях вера. Ми прагнемо якоїсь трагедії, шукаємо її, шукаємо можливості прослизнути до чийогось життя. Але все це мене не задовольняло, тому я повернувся додому. Франція перебувала на межі релігійної та громадянської війни. Коли живеш так довго, як я, то навчаєшся розпізнавати її ознаки. Один наставник-гугенот радо взяв мої гроші й утік до Женеви, де мав змогу ростити своїх двох доньок у безпечних умовах. Я перебрав особу його давно померлого кузена, переїхав до його будинку в Парижі і зажив під личиною Метью де ля Форе.

– Тобто Метью-Лісовика? – я підняла брови, здивована іронією прізвища.

– Так звали того наставника, – відповів Метью, криво посміхнувшись. – У той час у Парижі було небезпечно, і Волсінгем, будучи англійським послом, був наче магнітом для кожного невдоволеного француза-бунтівника. Наприкінці літа 1572 року увесь той гнів, що кипів під спудом у Франції, вибухнув. Я допоміг Волсінгему вижити, і не лише йому, а й тим англійським протестантам, яким він надавав притулок.

«Різанина на день Святого Варфоломія», – подумала я, здригнувшись, про вінчання французької принцеси-католички з її нареченим-протестантом, яке переросло в кровопролиття.

– Згодом я став агентом королеви, коли вона знову послала Волсінгема до Парижа. Він мав займатися там організацією одруження її величності з одним із принців Валуа, – зневажливо пирхнув Метью. – Мені було ясно, що королева не була по-справжньому зацікавлена в цьому альянсі. Саме під час цього візиту я й дізнався про мережу розвідників під проводом Волсінгема.

Мій чоловік ненадовго зустрівся зі мною поглядом і відвернувся. Він і досі щось від мене приховував. Я подумки перебрала розказану ним історію, помітила її слабкі місця і зробила з цього єдиний неминучий висновок: Метью був французом, католиком і тому ніяк не міг стати політичним союзником Єлизавети Тюдор в 1572-у чи 1590-у роках. Якщо він і працював на англійську корону, то робив це заради якоїсь вищої мети. Але ж Конгрегація вимагала триматися осторонь від людської політики.

Та Філіп де Клермон і його Лицарі Лазаря цієї вимоги не дотримувалися.

– Ти працюєш на свого батька. І ти – не лише вампір, а й католик у протестантській країні. – Та обставина, що Метью працював на Лицарів Лазаря, а не лише на Єлизавету, стократно збільшувало небезпеку, яка йому загрожувала. У Єлизаветинській Англії виловлювали й вбивали не лише відьом, а й зрадників, істот із надприродними здібностями та людей інакшого віросповідання. – Конгрегація не в змозі допомогти тим, хто втручається в людську політику. Як же твоя родина умовила тебе взятися за таке ризиковане заняття?

Хенкок весело вишкірився.

– Саме тому в Конгрегації завжди є хтось із де Клермонів: слідкувати, щоб високі ідеали не заважали вигідному бізнесу.

– Це не вперше, коли я працюю на Філіпа, і не востаннє. Тобі добре вдається розкривати таємниці, а мені – приховувати їх, – по-простому пояснив Метью.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Іще одна частина головоломки на ім’я Метью стала на своє місце, і я краще зрозуміла його глибоко вкорінену звичку ніколи й ні про що не розповідати – ні про велике, ні про мале, – допоки його не змусять.