Справа отамана Зеленого

Артем був далекий від психіатрії, бо мав інший лікарський фах.

Проте жодної миті не сумнівався: садизм у чекістів, що допитували його та інших заарештованих ворогів революції, був у крові.

Такими їх створила природа. І на кокаїн, що його вони демонстративно вживали в жертви на очах, випускання внутрішніх демонів на волю звертати не слід. Хоч це й було б найлегше. Але час показав: усе куди простіше – чекісти хотіли якомога менше спати. Захоплення кокаїном допомагало їм досягати поставленої мети. Складалося враження, ніби ці люди працювали безперестанку. Так само ніщо не могло вгамувати їхньої злоби.

Шеремет не вдавав із себе героя й ні на що не сподівався. Торішнє жирування більшовиків у Києві позбавило його й значну частину містян усіх ілюзій щодо підходів та методів, яких уживали опричники молодої радянської влади. До того ж Артем не бачив ніякої рації в тому, щоб терпіти тортури й вірити, ніби смерть гідніша за зраду. Йому не було кого зраджувати. Військових таємниць не відав. Отамана Оскілка [14] знав особисто, навіть ручкався з ним, вітаючись, – ото й по всьому. Тож за бойового побратима командувача групи військ, у якій служив, Шеремет не зійшов би. Та й із Петлюрою він не мав ніяких зносин. Проте, як дуже швидко пересвідчився Артем, для чекістів, що його обробляли, це все нічого не важило.

14

Оскілко Володимир Пантелеймонович (1892–1926) – військовий і громадський діяч часів УНР. Отаман, генерал-хорунжий Армії УНР, командувач Північної групи військ Директорії. Командувач Північно-Західного протибільшовицького фронту. У квітні 1919 року почав конфліктувати з Симоном Петлюрою, з різних причин перестав виконувати його накази і, зрештою, спробував учинити державний переворот. Йому навіть удалося заарештувати кількох міністрів УНР. Проте захопити самого Головного отамана не зміг. Згодом Оскілко перебрався до Польщі, де перебував у таборах для інтернованих осіб.

Його били, запитували, він відповідав – і його знову били. Тут нікого не обходило, в чому нарешті признається підслідний арештант. Катували, аби зробити боляче. Послухати крик людини, відчути повноту влади над нею.

Спершу, коли Лаврентій Ананьєв зігнав на ньому лють за удар по писку й Артема відлили водою, щось подібне до слідчих дій таки було. Той самий Гусик, тепер уже офіційно й старанно, записав його анкетні дані та домашню адресу. Назвавши квартиру на Межигірській (тепер – на вулиці Переця), він зробив величезну помилку, підписавши тим самим вирок Миронові Романовському.

Проте свояк і без того не уникнув би, як висловився задоволений собою і повсякчас збуджений Ананьєв, пролетарського карального багнета. Адже раніше Шеремет уже казав слідчому, де проживає. І адресу тоді записали. Та й відмова відповідати закінчилася б ще одним побоєм, а терпіти тортури Артем від самого початку не мав наміру. Тож, коли чекісти приволокли Мирона, він спромігся лише вибачитися. І потім жодного разу не поцікавився, чи простив йому родич.

Єдине, про що попросив дозволу, – побачити Лідине тіло. Гусик погодився, якщо навзаєм Шеремет визнає себе тим, ким є насправді, – таємним петлюрівським агентом, присланим до Києва налагоджувати підпільну контрреволюційну мережу. Яка, до речі, мала б допомогти налагодити зв’язок між петлюрівським урядом та бунтівними отаманами з довколишніх сіл.

– Губчека має перевірену інформацію, – казав Гусик. – Петлюрівці шукають зносин із такими, як Голуб чи Зелений, щоб певної пори дати наказ цим бандитам бити по нас із тилу. А Петлюра почне наступати з флангів. Думаєш, ми тут усі дурнісінькі, не знаємо ваших планів?

– Коли все знаєте, то чого питаєте?

– Щоб почути підтвердження.

– Я підтверджую, – визнав Шеремет. – Так і є. Признаюся.

– Подробиці. Із ким мав налагодити зв’язок? Паролі, явки? Де захована зброя? Яка чисельність вашої підпільної контрреволюційної групи?

На таке Артем якби й хотів, то не міг нічого відказати. Тож до діла знову брався запопадливий Ананьєв.

В’язень не домігся того, по що прийшов: не побачив дружини живою, не зміг проститися з нею мертвою.

Про те саме запитували й Мирона, вимагаючи признатися в тому, що він таємний зв’язківець підпільного центру. Коли на Шереметових очах своякові молотком розтрощили коліно, то він зомлів від болю, а як очуняв – признався в усьому, що від нього хотіли почути. Коли ж кати почали вимагати, щоб назвав спільників, то Мирон не зміг нічого сказати, бо ніяких спільників не мав. У розпачі назвав Шеремета, наперед попросивши в нього пробачення. Одначе таке признання нічого обом не дало. Допити й тортури тривали далі.

Якогось дня Ананьєв з головою поринув у нову розвагу. За його наказом із камер виводили по парі арештантів і розсаджували кого в гараж, де цементна підлога була волога й липка від крові, а кого в менше приміщення котроїсь майстерні. Принаймні так називали це місце між собою чекісти. Тут зводили віч-на-віч затриманих із різних камер, ставлячи їх лицем до лиця й вимагаючи, щоб ті впізнали один одного. Якщо ніхто нікого не впізнавав, а найчастіше так і було, то обох брали на звичні вже тортури.

Потрапивши в так звану майстерню, Шеремет попрощався з життям.

Власне, він давно вже поставив на собі хрест. До останнього вірив: незабаром чекістам набридне, його перестануть мучити й нарешті застрелять. Не мав навіть часу оплакувати Лідину смерть: коли був при тямі, то відчував лише власний біль – гострий чи тупий.

Одного разу його заштовхнули в напівтемну кімнату. Коли очі призвичаїлися до мороку, розгледів на дерев’яному верстаку кліщі, довгі гострі цвяхи, пощерблені пилки й молотки. У кутку стояла залізна діжка, накрита бляхою. Усередині її жеврів вогонь, і будь-хто з чекістів міг розпекти знаряддя або на гарячому залізі, або на вогні. Шеремет бачив, як звідти брали кліщами вуглину, підносили до лиця чи оголеного паху котрогось бідолахи і найчастіше не просто застрашували, а й припікали шкіру, випікали око. Якось один із безіменних чекістів примусив молодого студента широко розтулити рота й засунув туди жарину, а потім пристрелив сердегу – як сам сказав, із гуманних міркувань.

Артем думав: далі його черга. Приготувався. Хоч і відчував невтишний біль, проте дивувався власному спокою. Нарешті остання мука, потім – звільнення, тиша, спокій, блаженство.

Опинившись у знайомій камері, здивовано відчув – живий. Щиро чудувався, як це він витримав того дня аж п’ять зводин. Один із тих, із ким його ставили віч-на-віч, – дуже побитий і вже напівбожевільний чоловік, – заявив, що знає його. І ладен розказати все. Шеремет попрощався з життям. Тими днями це стало для нього звичним. Але неборака не міг назвати ні його імені, ні прізвища. І хоч закон та порядок для чекістів нічогісінько не важили, однак це несподівано вийшло на користь Шереметові. Божевільному не повірили, заявивши, що той бреше не вперше й упізна`є абикого. Ще один такий вибрик – і амба.

Дивно, але після того дня, наповненого тортурами й болісними криками, від яких закладало вуха, Шереметові чомусь дали спокій. Саме того дня з їхньої камери забрали чергову партію смертників. Прізвищ не називали, чекіст просто заходив і тицяв пальцем навмання. Після чого бійці кого виводили, кого виносили попідруч, якщо приречений не міг іти сам чи опирався щосили.

– По нас теж прийдуть, – промовив Куприк, щойно зачинилися двері.

– Ви б заткнулися, пане приват-доценте, – простогнав зі свого кутка Мирон.

– А ви помітили, товариство, що ми досі не зійшли на худобу? – пожвавився раптом той. – Ми не стали бидлом, хоч як цього хотілося нашим катам.

– Справедливо, – озвався з темряви Роман Свириденко.

Інженера-залізничника тут уважали за старожила. Принаймні коли Шеремета, а потім і Романовського кинули до цієї камери, Свириденко тут уже був. Інженера теж тягали на допити, але не так часто, як новеньких. Намагаючись хоч якось триматися, він повідав прибулим: його звинуватили в тому, що працював на залізниці не лише за часів Скоропадського [15] та Директорії, [16] а й за царського режиму. Отож, радянській владі сорокарічний інженер Свириденко завинив тільки тим, що досі не перейшов на її бік і не засудив попередніх злочинних, буржуазних та антинародних, режимів. Дискусії та звичайні виправдання були марні, тож Свириденко визнав, як пояснив слухачам, власну антинародну суть. Після цього йому, на диво, дали спокій. І так тривало вже четверту добу. Шеремет, вислухавши це, назвав його щасливцем. Мовляв, хоч знає, який сьогодні день. На що почув відповідь: «Від таких знань не легше, шановні добродії».

15

Скоропадський Павло Петрович (1873–1945) – український політичний і державний діяч. Очолював Українську Державу (Гетьманат), утворену замість Української Народної Республіки. Держава існувала від 29 квітня до 14 грудня 1918 року.

16

Директорія – найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки. Змінила Гетьманат і проіснувала з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Від 13 лютого 1919 року голова Директорії – Петлюра Симон Васильович (1879–1926).