Справа отамана Зеленого

– Революція, значить… Примазуєшся до революції, сучий сину, пико твоя буржуйська… Хохол ти недорізаний, будеш мені тут про революції торохтіти, йоб твою в бога мать!

– Дайте Богові спокій…

– На коліна ВСТАВ!

Побачивши дуло нагана, Свириденко мимоволі сахнувся назад.

– Я не…

– Не станеш на коліна – поставлю раком, суко! Ану, ставай та співай про царя! Я кому кажу! Ставай і співай про царя, мордо!

– Чого ти розходився, Дьомо! – втрутився один із чекістів, русявий, з невеличким горбочком на носі. – Вони в нас зараз усі заспівають. А хто не захоче, хай начувається!

– Нащо мені всі?! – гаркнув комісар Дьома. – Я хочу, щоб оцей мені проспівав так, як ото своєму буржуйському цареві! Він згадав своїм смердючим ротом про наших товаришів! Про борців, які йшли на шибениці царського режиму! Ви все чули – і що, хай так буде?

– Та не буде так, Дьомо, – примирливо промовив той самий чекіст, глянув на принишклого інженера й запитав майже дружньо, з жалісними нотками:

– Станеш?

– Ні.

– Тоді лягай, – зітхнув чекіст.

Коли він устиг вихопити свого нагана, не помітив навіть Дьома. Постріл озвався луною. Тіло Романа Свириденка з простреленою головою впало комісарові під ноги.

– Ти… Ти що… Ти як… – рука альбіноса з револьвером загрозливо затрусилася.

– Набрид уже цей цирк, – русявий чекіст і далі вдавав з себе миротворця. – Хоч ти й комісар, Чумаков, але це не значить, що всім нам твої вистави цікаві. Слово честі, слово комуніста – візьму, сяду і про все напишу рапорт товаришеві Лацису. [17] Перегиб.

– Напишеш? Грамотний?

Шереметові раптом стало страшно. Не за себе – тут усе ясно. Його всерйоз стурбувала доля русявого. Проте, судячи з усього, між цими двома таке було не вперше. З-за спини комісара Дьоми Чумакова спокійно, неквапом виступив чекіст, що видався Артемові вельми знайомим. Десь він уже бачив раніше ці вуса, цю солдатську шинель та офіцерського кашкета.

17

Лацис Мартин Янович (1888–1938) – справжнє ім’я Ян Судрабс – більшовик, під час першої російської революції 1905–1907 років керував терористичними групами. Активний учасник більшовицького збройного перевороту 1917 року. Із листопада 1917 року – у керівних органах НКВС, пізніше – член колегії ВЧК. Із 1919 року – голова Всеукраїнської ВЧК, особисто організував масовий терор у Києві, Харкові, Одесі, Криму. Небачену жорстокість чрезвичайок, зокрема київської, Лацис уважав за приклад для наслідування. Факти катувань, масових убивств і навіть випадки канібалізму в органах НК були виявлені й зафіксовані зусиллями представників Добровольчої армії Денікіна під час її перебування в Києві влітку 1919 року.

– Е, чо розходилися, дядьки? – промовив, стаючи між ними. – Вам нема чого робити? Роботи непочатий край, а ви кусаєтеся. Хто за вас робитиме? Слуг, знаєте, нема.

Примовки теж видалися знайомими. Тут-таки виринуло з пам’яті: чоловік перед будівлею губчека, заводить і виводить арештантів. Мабуть, це його робота.

– А ти чого завжди лізеш, Дзюбо? – вишкірився на нього комісар.

– Він правильно лізе, Дьомо. Ми ж ревтрибунал, закон і порядок. Влада ми тут, Дьомо. Забув, сам комісаром якихось десять днів? Корона тисне?

– Корона в царя, – відбився Чумаков, але щось невловне таки подіяло на нього. – Лацисові, кажеш? Ну-ну, – він ткнув наган назад у кобуру. – Ненавиджу таких. Ми звільняємо від них наш новий світ. Грамотний дуже, від них саме горе – від грамотних. Бо пишуть щось так, простій людині, робітникові, пролетарю, хрін зрозуміло. Бач, таке хитре будь-кого з неписьменних обдурить. Того їздять всі на нас.

– Їздили, – виправив русявий.

– Ага, їздили, – охоче погодився Чумаков. – Тепер не будуть. Край! Коли бачу таких – без суду хочу. Відразу в яму.

– Ну тебе в болото, дядьку, – Дзюба явно звичним, завченим жестом розгладив вуса. – Світова революція ще попереду, а ти вже он як накрутився. Заганяєш, не жалієш себе. Бережи сили, товаришу Чумаков. Тобі до лампочки – революції згодяться. Командуй краще, у тебе он мертвяк під ногами валяється. Неподобство.

Тепер Шереметові здалося, що цей Дзюба має до душі альбіноса якийсь ключик або ж сам комісар уже забув, з чого все почалося. На мертве тіло інженера зиркнув з цікавістю – так, ніби бачив його вперше й зовсім не розумів, звідки воно взялося. Звів очі на решту приречених.

– Чого стали, контро? Загрузли? Три-чотири, приберіть це з-під ніг! Отуди заносьте!

Він тицьнув рукою в прочинені двері гаража. Артем стояв на місці, але двоє незнайомих йому арештантів запопадливо підхопили тіло мерця попідруки, ніби підсвідомо намагаючись своєю метушнею полегшити свою долю. Старання були марні, і всі прекрасно розуміли це. Та зустріти свою смерть однаково ніхто ніколи не готовий. Тож у кожного, навіть коли до нагло перерваного життя лишається тільки один крок, жевріє благенька надія на порятунок чи бодай на попуст.

Шеремет, як ніхто, знав і розумів це.

Мертвого інженера затягли в гараж. Слідом за ними, не дожидаючи наказу, покірно зайшли інші.

9

Тут лежали трупи.

Багато.

Рахувати їх Шеремет не наважився, але й не злякався. Сприйняв видовище без зайвих, зовсім непотрібних емоцій. Так, ніби зайшов до анатомічного театру на Фундуклеївській. [18] Майбутні лікарі проводили серед крижаних брил та мертвих тіл по півроку, препаруючи й готуючись до іспитів. Артем зовсім недоречно згадав, як зрізався на екзамені з гістології, тож мусив шліфувати знання в тамтешньому підвалі. Але тут, у цьому гаражі, ані він, ані його товариші в нещасті вже нічого не здобудуть.

18

Тепер – вулиця ім. Богдана Хмельницького в Києві.

Їх привели сюди, щоб забрати в них життя.

Від трупів ішов солодкуватий запах, що його видихають тіла на першій стадії розкладання. Він змішувався з духом свіжої, ще теплої крові – ним наповнене повітря цієї різниці. Кров була кругом: повільні струмочки стікали з заляпаних стін, невеличкі згуслі калюжі стояли під ногами. Артем відразу ж уступив в одну таку. Коло дальньої стіни, куди скидали страчених і де серед тіл, здебільшого чоловічих, хоч на очі траплялися й поодинокі жіночі, можна було побачити відрубані кінцівки. Руки й ноги, цілі або частини – крові на підлозі було найбільше. Тож там із хазяйською передбачливістю прилаштували металевий жолоб: бляху, зігнуту трикутником. Нижній край ішов під стіну і зникав у продовбаній дірці. Кривавий струмочок повільно збігав туди.

Закатована Ліда лежала на такий самий купі. Думка була жахлива, але гнати її від себе Шеремет не хотів. Навпаки, спробував відтворити в уяві цю картину. Не розуміючи навіщо. Безсила ненависть до більшовиків і влади, яку вони будують на горах трупів та кривавих річках, наростала в ньому щораз більше, перейшовши межу.

Комісар Чумаков виступив наперед, став між трупами й гуртом приречених, заклав руки за спину.

– Слухайте сюди, смертники. Зараз допоможете таким самим контрикам упокоїтися. Завдання дуже просте. Розбиваєтеся на пари, берете мерців за руки-ноги – у кого їх знайдете – і кроком руш на подвір’я! Там вантажите це все в машину. Їдете з ними разом, допомагаєте ховати. З вами поїде товариш Дзюба. Він визначить, хто з вас небезнадійний і повернеться назад, а кому з нами точно не по дорозі. Питання є?

Мирон кахикнув. Альбінос зиркнув на нього, немов уздрів чудернацьку комаху.

– Що таке?

– Нога.

– Чому нога?

– Не можу ходити сам. Не вантажник.

– Тоді виходь сюди, – комісар знову витяг нагана.

До нього знову наблизився вусатий Дзюба.

– Слухай, Дьомо, ти б справді закінчував цирк. Жінка не дала вночі? Чого лютий такий зранку?

– Твоя робоча сила, – комісар показав револьвером на принишклих полонених. – Сам потягнеш трупи? Ану, катай!