Сріблясте марево

— Якщо нас не помітили — наше щастя, — пробурмотів Галей.

“Ганомаг” з відкинутим тентом проминув паркан, вгорі шуміли старі липи. Перевалюючись з боку на бік на нерівній дорозі, машина подолала підйом і помчала бульваром, мимо крамничок та поодиноких кафе передмістя.

Через кілька хвилин “ганомаг” виїхав на міст. Унизу на воді лунали свистки буксирів, уздовж берега темніли вугільні баржі, а далі, в сірій пелені, бовваніли обриси кранів річкового порту.

На середині моста Галей збавив швидкість автомобіля.

І саме в ту секунду позаду вдарив грім. Аспидно-чорний і гострий, як стилет, шпиль піднявся над будинками, проштрикнув небо. Здригнувшись, Галей щосили натиснув на гальма. У високій голубій безодні навколо димового стовпа обвилося світле кільце, на ньому схрещувалися блискавиці. Пружний вітер шквально пронісся над дахами, змітаючи черепицю, видавлюючи шибки і скляні вітрини. Жермен притулилася до Галеє-вого плеча, її тіпав дрож, розширені очі з жахом дивилися на чорну хмару, що поволі опадала над зеленим закутком району Вернад,

* * *

Слідчий поліцейської префектури ще раз проглянув аркуш, що лежав перед ним. Анрі Галей, п’ятдесяти двох років, безробітний… Має воєнну медаль “Знак хоробрих”… Був жонатий на Жермен Селуа, тепер удівець… Постійно мешкає… У поліцейській картотеці не значиться…

Слідчому було років двадцять шість.

Бездоганного крою новий костюм, трохи недбало зав’язана краватка, модна зачіска — увесь він дихав самовпевненістю і молодим здоров’ям.

Аркуш він відсунув поштовхом лакованого нігтя.

Видно, цей його жест уже належав до серії прорепетируваних, або ж він наслідував когось. Такі особи завжди когось наслідують.

Галей відвернувся.

— На попередньому допиті ви відмовилися відповідати, що, як вам відомо, не на вашу користь.

Слідчий явно милувався інтонаціями власного голосу.

— В готелі ви заявили, що іноземця, якого звали Штуленц, випадково зустріли на вулиці. Ви це підтверджуєте?

Галей кивнув. Слідчий примружив очі.

— Повторюю запитання: ви це підтверджуєте?

— Підтверджую.

— За вашою версією, людина вирушає в туристську подорож за кордон, аби лише не дома стрибати з дев’ятнадцятого поверху, — з посмішкою на губах вів слідчий. — Як же ви опинилися в номері німця? Що вас туди привело?

Галей поворухнувся на прикріпленому до підлоги стільці.

— Я вже сказав: на це запитання відповідати не буду.

— Так… Подзвонивши в поліцію, ви назвали прізвище загиблого. Отже, ви знали його раніше. Де, за яких обставин ви з ним зустрілися вперше, коли це було?

— Відмовляюсь відповідати.

— Тоді вам скажу я! — В голосі слідчого вже чулася погроза. — Під час обшуку у вашій кімнаті знайдено цю запальничку, знаряддя, яким користуються не фотоаматори. У ній збереглася плівка німецького виробництва часів минулої війни. Ми її проявили і маємо дуже цікаві кадри. На знімках бачимо вас, а також дівчину, — вона стала потім вашою дружиною, — бачимо якогось молодого чоловіка з борідкою, і — це вже несподіванка — бачимо відомого вченого, фізика Кадіуса. Професора знали як патріота, він таємниче загинув під час окупації. Вам, єдиному із членів підпільної групи Опору, якимось чином вдалося уникнути гестапівського підземелля і залишитися живим. А Штуленц — ми це встановили — був співробітником спеціальної служби нацистів, агенти якої багато років полювали на талановитого вченого професора Кадіуса. Тепер, коли минуло стільки часу, ви раптом приходите в готель, де зупинився Штуленц, ну і…

Він витримав паузу.

— Ні, Галею, вам не варто відмовчуватися, рано чи пізно доведеться заговорити!

Галей зміряв слідчого презирливим поглядом.

— Ми все одно докопаємося до правди, Галею!

“Спробуй докопайся, — гірка усмішка тінню лягла на зморшкувате неголене обличчя Галея. — Від правди, про яку ти ніколи не взнаєш, уже і ями не зосталося на вулиці Червоних Троянд…”

ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ

У прифронтовому місті

1

Тонко забряжчали шибки. Люстра під стелею гойднулася, заграла мелодійним передзвоном кришталю. Приглушений гуркіт увірвався в кімнату крізь темні світломаскувальні штори на вікнах.

Гриміти почало ще звечора. Перші вибухи долітали здалеку, були ледве чутні, наче притамоване зітхання землі. Тепер канонада лунала розкотисто і погрозливо, з точно розрахованими інтервалами…

Сухі пальці звично ковзнули по ґудзиках кітеля. Клацнувши пряжкою ременя з маленькою, як іграшка, кобурою браунінга, оберштурмбанфюрер [3] Людвігс тривожно прислухався. Презирливо глянув на шести ламповий “Імперіал”, що тьмяно виблискував лаком біля неприбраного ліжка.

Радіо брехало безсоромно. В останньому зведенні про події на Східному фронті не було навіть натяку на ті місця, де перебував оберштурмбанфюрер СС Роберт Марія Людвігс зі своїм штабом. За словами берлінського диктора виходило, що ця ділянка окупованої території усе ще залишається глибоким тилом, а бої точаться значно далі на південний схід, принаймні кілометрів за сто п’ятдесят від міста. Та Людвігс з деякого часу почав досить скептично ставитися до повідомлень, що їх посилали в ефір радіостанції рейху. В розпорядженні начальника загону особливого призначення, загону, що десь в канцелярії резиденції рейхсфюрера СС значиться під шифром “Шварцапфель” — “Чорне яблуко”, було чимало інших каналів, якими надходила інформація про справжнє становище на фронті. І все ж, навіть для нього, оберштурмбан-фюрера СС, зміни, що сталися за ніч, були несподіванкою.

3

Оберштурмбанфюрер — чин у військах СС, що прирівнювався до звання підполковника.

Людвігс нервував. Йому здавалося, що ад’ютант занадто повільно пакує речі. Неквапливість штурмфюрера, [4] біловолосого офіцера років тридцяти, який завжди тішив Людвігса своєю педантичністю, підкресленою акуратністю і догадливістю, тепер дратувала.

Офіційного наказу залишити місто, щоправда, не надійшло. Про всякий випадок оберштурмбанфюрер не висловлював своїх намірів уголос. Та мусить же цей Гольбах нарешті сам розуміти, що коли снаряди рвуться майже на околиці… Проте ад’ютант наче мав насолоду пакувати комплекти уніформи та цивільні костюми оберштурмбан-фюрера повагом, без поспіху. Схиливши набік розчесану на проділ голову, він дбайливо розгладжував долонями чорне сукно, змахував щіткою невидимі порошинки з оксамитових комірів, любовно вирівнював кожну складку, перш ніж заховати мундир або шинель у чемодан.

4

Штурмфюрер — чин у військах СС, що прирівнювався до звання лейтенанта.

“Порпається, як стара економка”, — неприязно подумав Людвігс, поглядаючи на годинник. Наближався світанок, а штурмфюрер не зібрав ще й половини речей, які складали досить-таки громіздке похідне господарство начальника. Дорогі персидські килими висіли на стінах. Кілька полотен знаменитих російських майстрів живопису і дві картини Рубенса, що їх беріг Людвігс, як зіницю ока, ще стояли біля столу у важких позолочених рамах. Невеликий металевий сейф — у кутку, хоч його давно треба було пересунути ближче до дверей. З-під ліжка визирали масивні дерев’яні ящики. Невже ад’ютантові слід втлумачувати, що перед транспортуванням порцеляну необхідно перекласти, надійніше обмостити стружкою та ватою…