Старо-світські батюшки та матушки

– Заспівайте, коли ваша ласка,– несміливо попросив її Балабуха.

– Заспівай, дочко, про Хлою, або про Нарциза, або краще про студента.

Олеся осміхнулась, заспівала тонесеньким голоском про Хлою, потім про Нарциса, а далі затягла й про студента:

Ой велела меня матьЗа купчика отдать.А купчик как идёть,Сундук денег несёть.«Сундук денег не прыйму,За купчика не пойду!»Ой велела меня матьЗа студента отдать.А студент как идеть,Пучок розок несёть.«Пучок розок прыйму,За студента пойду!»

– Ага! – промовив, прицмокуючи, Терлецький.

– За битого двох небитих дають,– сказав Балабуха.

Олеся ще довго співала та грала на гітарі. Терлецький розфантазувався й почав пригадувати давні вірші й складати свої, але дуже недоладні.

– Співай, дочко, поки молоденька, бо як мине твоя весна, то перестанеш співати:

Наслаждайся дней своих,Все-бо вмале состарыем.В одно лито с козенятыСтався кудлатый цап!

І я колись співав і вірші складав, як був козеням, а як став старим та кудлатим, то вже й пісні в голову не лізуть,– промовив Терлецький, ходячи по світлиці.

Тим часом, як Олеся грала та співала, Ба-лабуха почував, що в його животі грають інші музики. Надворі вечоріло, а полуднувати не давали. Пляшка з горілкою стояла ніби запечатана. Балабуха поглядав на двері, чи не винесуть чого закусити, а двері не одчинялись. А сирени в животі в Балабухи співали так голосно, що їх було чути на всю хату, і йому було аж ніяково.

Вже сонце зайшло, вже надворі сутеніло. Терлецька встала й вийшла в кімнату. За нею вибігла Олеся. В кімнаті знов почалась біганина. Забряжчали ключі, застукали двері, задзвеніли ложки й тарілки. В одчинені двері проти зелених жаб на килимі замиготіли голови.

Терлецький ходив по світлиці й фантазував, а Балабуха сидів, спустивши голову й придержуючи рукою порожній живіт.

Через годину широко одчинились двері. Баба з Килиною внесли довгий стіл і застелили скатеркою. Килина принесла купу тарілок і почала розставляти на столі; баба принесла ложки, видельця й ножі й розкладала їх з такою повагою, неначе готувалась приносити жертву богам. В кінці тієї комічно-поважної руханини вийшла Терлецька й попросила гостя за стіл. Всі посідали кругом стола й ждали. Знов одчинились двері, н баба внесла довгий полумисок і поставила на столі. На здоровому полумиску лежало двоє маленьких курчаток наче дві перепелиці. Балабуха злякався.

– Прошу покорно! беріть на тарілку! – попросила Терлецька Балабуху.

– Потривай, паніматко! Ми, по старому звичаю, покуштуємо цієї aquae vitae [9] , котрої давні римляни, певно, не пили,– сказав Терлецький, наливаючи наперсточок.

Балабуха випив той наперсточок, згадав ті красовулі, що він колись хилив з студентами, й тільки жалібно скривився. Поміркувавши, скільки-то припаде на кожного з тих двох перепеличок, він одрізав тільки ніжку од курчати й узяв на тарілку. Олеся й Терлецька одрізали по крильцю й прикидались, неначебто вони вечеряють. Бідний Балабуха й собі приставлявсь, що він вечеряє: обгриз ніжку й поклав виделку на стіл. Перед його очима так і сновигала макітра вареників в сметані.

9

Вода життя (лат.).

«Правду казала мати! – подумав Балабуха.– Якби не попоїв дома, то оце б не доїхав живий додому».

Посиділи за столом, побалакали й устали. Прийшла баба й узяла полумисок, на котрому ще зосталась одна перепеличка.

Після голодної вечері Балабуха почав прощатись. Терлецькі просили його не забувати їх і приїздити до їх частіше.

Вже була ніч, як Балабуха рушив з двору. Тільки що вони виїхали за село, Балабуха сказав погоничеві:

– Чи не зосталось в тебе часом хліба в торбині?

– Та там зостався окраєць. Ну, та й скупі ж ці люди! – сказав погонич, розв'язуючи торбу з хлібом.– Мабуть, вони тим і багаті, що скупі. Покликали мене полуднувати, чарки горілки не дали, а матушка винесла хліб, од-краяла панську скибочку та й знов узяла в покої. Та горбата Килина, мабуть, живе божим духом. А на попадю слуги кажуть «пані», бо як будлі-котра назве матушкою, то вона господи як сердиться.

Опівночі Балабуха приїхав в Хильки й розбудив матір.

– Мамо, давайте хоч шматок сала та хліба! Їсти так хочу, що аж шкура тріщить.

– Хіба ж я тобі не казала! Ці гарбуза не причеплять, але вітають гостей голодом. Сідай, сину, за стіл.

Мати висунула з печі макітру вареників. Балабуха допався й витріскав трохи не всю макітру.

– Як же тобі показалась дочка? – спитала мати.

– Дочка гарна, й грає добре, й співає добре, убрана по-панській, – сказав Балабуха,

почуваючи в душі, що Олеся заслонила довгі тонкі Онисині брови.

– Та в їх і грошей сила. Не знаю тільки, чи багато дасть старий. А що вже багаті, то багаті,– сказала мати.

Макітра вареників звалила Балабуху на постіль, неначе грім здорового дуба. Він упав на подушку й заснув міцним сном.

Тим часом в Хохітві після виїзду Бала-бухи в домі Терлецького почалась після пара-дової вечері друга вечеря, своя, домашня. В кімнаті застелили стіл простою скатертею, й Килина принесла здорову вазку галушок з салом. Панотець Терлецький вклав у копи дві тарілки, Терлецька дві, а Олеся, вдоволившись крильцем курчатки при гостеві, тепер почу-тила другий, справдешній апетит і виїла здорову тарілку галушок, од чого їй стало в корсеті так тісно, що вона покликала Килину й якнайшвидше звеліла розшнурувати шну-ровку...

– А що, Олесю, як тобі показався Балабуха? – спитав в Олесі батько.

– Так собі... нічого,– сказала Олеся, закопиливши губу.

– От і нічого! – обізвалась мати.– Панич здоровий, поставний, огрядний, вчений і таки чисто й по-модному вбраний, не абиякий простак.

– І латину зна добре: так і сипле латинськими приказками! – додав батько.– Ні, дочко! Цього жениха шкода випускати з рук. Ти будь до його приятельніша, ласкавіша й привітніша, як він приїде до нас вдруге, та поговори з ним таки любенько, привітненько.

– Коли ж він не дуже охочий до розмови та якийсь неворушкий. Сидить, дивиться на мене, вирячивши баньки, та люльку смокче, та й годі.

– То й добре, коли мовчить. Хто мовчить – той двох навчить. Менше буде допікати тобі язиком,– сказала мати, глянувши на панотця Терлецького.

– Правда, в його очі й брови гарні, але губи... трохи чудні. Чогось неначе скривився, як середа на п'ятницю,– сказала Олеся.

– Тобі, Олесю, треба виписати жениха з Києва або з Парижа, то такий, може б, тобі сподобався! – сказав батько.– Де ж тобі кращих набрати?