Старо-світські батюшки та матушки

– Що ж, старосто, казав благочинний? – питав отець Харитін та Онисія.

– Дякували й просили, щоб приїхали до його в гості,– сказав староста.

– А благочинну бачив? – спитала Онисія Степанівна.

– Бачив: вибачайте, волоссям світить,– простоволоса ходить, неначе дівка.

В той час Балабуха з жінкою, надивившись на горшки, пішли в кімнату й полягали спати. Виспавшись добре, Балабуха достав якогось «святого отця» й почав, лежачи, вважливо читати. Олеся сиділа й слухала.

– Господи, яка нудьга! От і ніякий гость не приїде,– промовила Олеся, позіхаючи.

Вона достала гітару й почала грати. Балабуха так закопався в книжку, що навіть не чув музики.

– Кидай книжку та слухай, як я граю,– сказала Олеся.

– Грай, грай! я слухаю,– обізвався Балабуха, не одводячи очей од книжки.

– Як же то ти разом і слухаєш, і читаєш? Може, тобі заспівати?

– Співай, співай, серце,– я слухаю. Олеся переспівала однієї пісні, а Балабуха все читав і не чув з тієї пісні ні одного словечка.

– Чи ти мене слухаєш? – спитала Олеся, дивлячись на чоловікові насуплені брови.

– Слухаю, співай далі!

– Ну, заспівай ще ти,– я буду пригравати.

– Грай, грай! Я слухаю.

– Та ти навіть не чув, що я сказала.

– Ти краще послухай, а я тобі прочитаю «Краткий Летописец» за Україну та гетьмана Богдана Хмельницького.

– Що ж то таке Україна? Чи посесія яка, чи що? Хто ж то Богдан Хмельницький?

– Україна – це ввесь край, де тільки живе наш народ. Богдан одвоював Україну од Польщі й оддав цареві Олексієві. Ти, бачу, нічого цього не тямиш.

– На, краще, прочитай мені оцю «Волшебницю Рагі-Муїну й принца Ібрагіма»,– сказала Олеся, тикаючи Балабусі в руки давній роман в шкуратяних палітурках.

– Дай вже, дай,– я тобі прочитаю й твою «Волшебницю».

Балабуха почав читати, як волшебниця повела Ібрагіма в глибоку печеру, викликала якогось страшного духа й почала високим стилем верзти нісенітницю. Він читав, читав та й плюнув.

– Одчепись, Олесю, з своїми волшебницями!

Балабуха знов взяв в руки товстий «Феатрон, или Позор исторический». В цього «спудея» старої Києво-Могилянської академії було багато книжок, більше, ніж в деяких теперішніх наших сільських батюшок на Україні: він був ліпший чоловік не тільки для свого часу, хоч і не падкував коло хазяйства. Олеся видерла з його рук книжку й закинула на шафу.

– Потривай же, я ось швиргону туди й твою Рагі-Муїну з царевичем Ібрагімом!

І він справді швиргонув книжку на грубу, аж листки на повітрі зашелестіли й палітурки захурчали.

– От так! що ж ми тепер робитимемо, коли книжки позакидали? – сказала Олеся.

– Танцюй, а я буду дивитись,– сказав Балабуха.

– Якби ж ти пак грав! – сказала Олеся, надувши губи.

– Знаєш що, Олесю? Піди в пекарню й розпорядись, щоб Килина зварила чого або спекла на вечерю, бо я вже їсти хочу.

– Піди краще ти, бо я ненавиджу ту пекарню.

– Піди-бо! ти ж в мене господиня, чи що.

– Не піду. Я до того не звикла в батька. Коли б нам знайти доброго кухаря; я ненавиджу те смажіння, та печіння, та топління, та варіння, та ще й що божого дня! Я не маю до цього потягу.

– Еге! На кухаря треба багато грошей. Піди-бо, піди!

Олеся одчинила двері в сіни, гукнула на Кнлину, звеліла їй взяти в жида м'яса й спекти на вечерю печеню,– одначе в пекарню все-таки не пішла.

Настав довгий вечір. Олеся не втерпіла, достала з груби свою «Волшебницю» й почала голосно читати. Балабуха не слухав і позіхав.

Килина поставила на стіл печеню й солоні огірки. Олеся покуштувала м'яса: м'ясо було засушене, як сухар.

– Пхе, яке паскудство! Можна зуби поламати,– сказала Олеся, одсовуючи тарілку,– це якась жорства, а не печеня.– Вона одрізала огірка: огірок був несолоний, дуже кислий, без усякого смаку.– Пхе, який паскудний огірок! Я зроду таких поганих огірків не їла.

– Як не їла, то тепер мусиш їсти; яких насолила, такі й споживай! Ти не хазяйновита й нестатковита людина,– сказав Балабуха, перетираючи в зубах суху печеню, що аж тріщала, неначе він жував у роті пісок та жорству.

– Господи, яка нудьга, й гость тобі ніякий не приїде. Коли б хоч який жид прийшов з містечка, все б таки було з ким побалакати.

Олеся пішла ходити по світлиці. Балабуха курив люльку з довгим цибуком і мовчав; викурив одну, закурив другу, потім третю. Дим ворушив Олесині нерви, фантазія грала... Для неї тісно стало в світлиці, в цілому домі; її думки кудись рвались, як птиці, хотіли летіти, крутились під небом, під хмарами, та не знали, де сісти, де спинитись. Балабуха дивився з кімнати, як вона задерла голову, закочувала під лоб очі, неначе на стелі якусь книжку читала.

– Знаєш що, панотче! В мене нема доброї сукні; треба мені справити шовкову сукню на виїзди в гості. В нас у Богуславі є порядне товариство,– треба йому показати, що я госпожа благочинна.

– То й справ: біжи в крамниці та набери собі шовку чи там чого хочеш,– говорив Балабуха, смакуючи люльку з довгим цибуком.

На другий день після раннього обіда Балабуха поїхав оглядати свою благочинно й перед-ніше за все завернув в Вільшаницю до Мосса-ковського: може, на його зробили приємне враження вільшаницькі горшки. Балабуха під'їхав під ганок. Моссаковський виглянув у вікно й вибіг надвір зустрічати благочинного; панотці привітались привітно й поцілувались. Балабуха був звичайний, але держав себе холодненько й дуже поважно й більше розпитував за церкву, за парафію, ніж про давні свої сто-сунки з Моссаковським. Моссаковський був ласкавий, кланявся, але не дуже щиро, а більше підлесливо, як кланяється нижчий вищому. В кімнаті за дверима притаїлась Онися, як мертва. Вона прислухалась до розмови, і її взяла велика хіть подивитись на Балабуху. Вийти до його вона ні за що в світі не думала. Як ласочка, вона стала на стілець і заглянула в світлицю через дірку над дверима, де на одвірку стояв рядок проскур. Вона зирнула цікавими очима й побачила, що Балабуха був з короткою, густою, чорною бородою, з короткими, чорними кучерями кругом голови. Чорні вуса та борода заслонили його негарні губи, й він став тепер багато кращий.

Моссаковський взяв ключі з кілочка й повів благочинного до церкви. Балабуха оглядів церкву й ризницю й похвалив і обмальовку церкви, й нові образи, й ризницю. Отець Харитін скоса поглядів на страшний суд, на купи чортів, але Балабуха на чортів навіть не глянув.

Тим часом Онися наготувала на столі полудень і поставила пляшки. Батюшки, вертаючись з церкви, зайшли подивитись на нове господарство. Оселя була добре опоряджена. Громада обгородила город і двір, повшивала заново повітки й загороду, клуню й комору, поставила кругом загороди загату з острішками; скрізь було чисто, по-господарській.

– Отже ваша громада вас любить, і знать, що дбає на вас, як на саму себе,– сказав Ба-лабуха,– а наші богуславці про мене, здається, й вухом не ведуть. В мене не тільки все стоїть не повшиване, обідране,– в мене навіть воріт не поставили, так і стоять поламані.

Моссаковський з задоволеною міною осміхнувся одним боком рота й попросив Балабуху в покої на полудень.

Сівши за полудень, Балабуха згадав свою Олесю; його потягло додому; він неначе бачив її веселий вид за столом поруч з собою й чув її голос. В кімнаті ледве почувся задержаний голос Онисії Степанівни. Балабуха притих і ніби замер... Той голос був такий знайомий, йому дуже заманулось хоч глянути на Онисю, подивитись на її гострі тонкі брови та на блискучі очі. Він не втерпів і спитав Моссаковського: