Старо-світські батюшки та матушки

Зараз за домом ріс старий розкішний сад. Старі яблуні, груші та черешні густо вкривали терасу, як старий ліс. Під густими гілками по чистій, як оксамит, траві була протоптана стежка до пасіки. Од тераси гора круто спускалась до самої Росі, а по горі, неначе випадком причеплені, стриміли старі груші та яблуні. З гори було видно до самого низу старі стовбури дерева, котрі ніби підпирали гущавину гілля та листу, неначе зелену стелю. В одному місці на краю тераси розрослись густі сливи, як молодий ліс. В кінці садка густий вишник неначе вхопився за крутий бік гори й повис над кручею, як густе зелене руно. Сонце повернуло на захід і кинуло світ збоку. Гаряче проміння вдарило в бік гори, розсипало золото по зеленому косогорі, пронизало сад наскрізь золотими нитками, пронизало кожну гілку, кожний листок, облило світом старі стовбури, лягло на зеленій крутій горі довгими золотими пасмами. Уся гора, ввесь садок світився й блищав наскрізь з верху до низу. Очі тонули в зелено-золотій глибині й спинялись на густих зелених вербах над водою, на блискучій тихій воді. А за Россю, на подолі, ніби спочивав густий дубовий ліс, як темно-зелений оксамитовий килим, в котрого темно-зелені верхи були облиті сонцем.

– Який у вас, паніматко, рай! – крикнув Балабуха, заглянувши з тераси наниз в зелепо-золоту безодню.– Мені здається, що Адам позавидував би, якби побачив ваш садок.

Балабуха оглянувся. Він думав подивитись на Онисю серед того раю, але Онисі не було. Балабуха зітхнув і тихою ходою пішов за матушкою, заклавши руки за спину.

Пасіка була на краю садка, в маленькій западині, в зеленому вишнику. За зеленими вишнями зажовтіла низька огорожа, обплетена куликами. За огорожею було видно верхи уликів, прикритих мисками-яндолами, неначе жовтими широкими капелюхами.

Матушка одчинила маленькі дверці. За дверцями на грядках жовтіли здорові голови повняків-гвоздиків, чорніли чорнобривці, слались по траві гірлянди настурців. Один соняшник розкинув розкішний лист над огорожею й схилив важку жовту голову через тин. Бджоли сновигали роєм над пасікою, неначе краплі бризкали вздовж і впоперек. Запахло медом, вишинами та гвоздиками.

Балабуха ввійшов у пасіку. Одна бджола вдарилась в його лице, неначе хто її кинув з усієї сили. Отець Степан спав у катразі, причинивши двері. Матушка одчинила двері й ввійшла в катрагу. За нею ввійшов Балабуха.

– А вставай, панотче,– бог гостя приніс,– крикнула вона.

Отець Степан обізвався крізь сон, схопився, сів на постелі й дивився сонними очима на Балабуху.

– Що? га? де? – питав він переляканим голосом.

– Ось! ось! – сказала матушка, тикаючи йому пляшку з горілкою в руки.

– Невже! – крикнув, як опечений, отець Степан і схопився з ліжка, витріщивши очі на Балабуху.

Балабуха стояв і доставав головою під саму покрівлю катраги. Отцеві Степанові спросоння здалось, що перед ним стоїть архієрей.

Батюшка опам'ятався, протер очі, придивився до Балабухи і впізнав його.

– Чи це академіст приїхав до нас? – крикнув він хрипким заспаним голосом і кинувся обнімати та цілувати Балабуху, що було для його трохи незручно. Отець Степан був невеликий на зріст, присадкуватий, товстенький та кудлатий: волосся на голові, на короткій бороді стирчало, неначе розпатлане вітром, а густі брови поодставали на кінчиках і стриміли, неначе закручені вуса. Він підняв руку вгору, ледве достав Балабушині плечі, піднявся навшпиньки й тричі поцілувався з Балабухою.

– Pax vobis serenissime pater! [5] Мир дому цьому й живущим в йому! – сказав Балабуха, обнявши руками отця Степана й піднімаючи його.

– А чом ти, стара, оце мене не збудила! – промовив отець Степан до матушки.

– Хіба ж я не будила? Штовхала тебе та торсала, а ти тільки ногами дригав та махав руками. Мій панотець, Марку Павловичу, має поганий звичай: б'ється спросоння, хоч такий з себе непоказний. Ось телепнув мене спросоння по руці так, що аж рука горить і синяк виступив.

5

Мир вам, найсвітліший отчеі (Лат.)

– Сідайте ж, академісте, в моїй господі,– сказав отець Степан, присовуючи до стола ослона,– сідайте, та вип'ємо по чарці: може, я сон прожену.

Отець Степан позіхнув, хрестячи широкого рота.

– Ой, затуляй-бо рота, бо ще бджоли влетять: подумають, що улик,– сказала матушка.

– Оце ж таки, улик! Може, подумають, що вічко,– сказав батюшка.

– Еге! добре вічко. Як вийде рій, то ще, борони боже, ввесь влетить тобі в рот: не треба буде й збирати,– бо ти ротом збереш його,– сказала матушка, сміючись.

Отець Степан налив чарку, поздоровкався й випив до Балабухи, а потім подав чарку Ба-лабусі.

– Ми вже з паніматкою випили по чарці, сказати правду. Не знаю, чи пити, чи не пити,– сказав Балабуха.

– Та пийте! тільки недобрі люди не п'ють,– сказав батюшка.

Балабуха випив і закусив пирогом. За першою чаркою пішла друга, за другою третя. Швидкий, проворний, говорючий панотець розговорився, випиваючи чарку за чаркою; а Балабуха все поглядав через пасіку в зелений садок, чи не з'явиться там на стежці Онися. Онисі не було видко в садку.

– От ви вчитесь там в академії все по-латинському, все пишете вірші, а чи вчать пак вас там співати на гласи: «На господи возвах і на бог-господь і явися нам»? – спитав отець Степан.

– А чом же? Вчать,– сказав Балабуха згорда.

– А чи вмієте ви співати «господи возвах», глас третій? А заспівайте,– несподівано спитав батюшка.

– Та годі, годі, старий! От і вигадує ні се ні те. Де вже щоб в академії цього не вчили,– сказала матушка, постерігаючи, що старий хоче екзаменувати зятя.

– Ц-ц! – цмокнув батюшка,– от і не вмієте, хоч і вчились в академії: ануте на «бог господь», глас восьмий?

Балабуха засміявся, одначе затяг на глас восьмий. Він знав, що старі батюшки люблять екзаменувати паничів, а при тому й почванитись своїм хистом.

– Так, та не зовсім,– сказав отець Степан,– в нас на селах ось як співають! – сказав батюшка і зарипів низьким басом на ввесь садок «бог господь» на глас восьмий.

– Ануте, заспівайте на четвертий глас! – знов сказав батюшка, наливаючи чарку.

Балабуха затяг на четвертий глас. Отець Степан підтягував, щоб показати силу своєї гортані. В пасіці піднявся такий дует, що заглушив гудіння бджіл.

– Добру гортань маєте! От за це люблю! І горілку добре п'єте! І за це люблю! – сказав отець Степан, цілуючи в губи Балабуху.– Коли б ви знали, Марку Павловичу, як я оче-пурив та опорядив свою церкву! Які я образи поставив в церкві! Та ви і в Києві таких не знайдете! От ходім, голубчику, я вам покажу.

Отець Степан схопився жваво з місця, вхопив за руку Балабуху й потяг з катраги.