Старо-світські батюшки та матушки

– Отець Харитін! Чи вам же не сором їздити на драбинчастому возі, ще й свою матушку возити? Тепер ви багаті: не личить вам цей візок тепер. Кидайте луб'яні вози та мотузяні шлеї! Я на вашому місці купив би такий екіпаж, що всі сусіди аж луснули б од зависності.

– А де ж нам шукати тих майстрів, тих екіпажів? Будемо їздити й на таких, коли кращих нема,– обізвався отець Харитін з воза.

– Купіть в мене! В мене є екіпаж на ресорах, зовсім панський. Їй-богу, купіть! Я дешево продам. Перепряжете свої коні, сядете, розіпретесь, неначе справжній панюга, та вкотите в свій двір, мов якийсь князь,– і матушка вас не впізнає. Заїжджайте та подивіться, й по чарці вип'ємо!

«А заїду й справді та подивлюсь! Та й чарку горілки непогано випити»,– подумав отець Харитін і звелів погоничеві завертати слідком за Бонковським в його двір.

Випили вони по чарці таки добре, аж голова в о. Харитона заморочилась, побалакали й пішли в возовню оглядати екіпаж. Екіпаж стояв серед возовні, неначе гора; він був схожий на ті карети, в яких їздили давні єгипетські фараони або московські цариці: крила круто загинались униз і спускались трохи не до самої землі; підніжки були одкидні, йшли, неначе сходи, на кільки ступенів і висіли аж до землі, неначе крила в слабої курки; вигнуті ззаду ресори стриміли, неначе журавлині шиї: щоб глянути на козли, треба було задерти голову вгору.

– Ото б було добре в'їхати в двір цією каретою та налякати свою матушку, подумала б, що архієрей приїхав,– сказав отець "Харитін.

– А що, карета! Це не ваш драбинчак,– хвалив Бонковський,– а сядьте лишень в екіпаж. Які подушки, які пружини!

Отець Харитін поліз в фаетон, неначе на горище по драбині, сів і пірнув в подушках. З'їдене міллю сукно спахнуло курявою, як димом.

– Цур йому, як м'яко! Неначе на перині, та ще щось і гойдає тебе спідсподу, неначе гойдалка! – промовив отець Харитін, неначе десь з горища.– А скільки ви візьмете за цю гойдалку чи машину?

Бонковському усе одно довелось би тією машиною витопити піч,– він сказав:

– Недорого візьму: двісті злотих, цебто тридцять карбованців. А коли хочете, я вам прикину за три карбованці ще й упряж. Перепряжете коні, покинете свого драбинчака в мене та налякаєте Онисію Степанівну.

Отцю Харитонові страх як сподобалася й та думка, н європейська цивілізація в виді тієї машини. Він зліз з тих підрів, поторгувавсь і вдарив Бонковського по долоні, скінчивши торг на двадцятії п'яти карбованцях. Поки пили по чарці та закусювали, Бонковський звелів обчистити допотопну упряж і перепрягти батющині коні з воза в екіпаж. Отець Харитін вийшов на ганок. Перед гайком стояв неначе курінь або катрага. Погонич стримів аж під стріхою, а коники отця Харитона проти такої катраги стали схожі на собак або овечок, запряжених в віз. О. Харитін сів.

– Ото шкода, що нема в мене краківських хомутів,– промовив хитрий насмішкуватий Бонковський,– якби до цього фаетона краківські червоні хомути, то, їй-богу, я б здалеки подумав, що їде наш граф.

– Добре й без хомутів. Не все разом. На перший раз буде й цього. Як мед, то й ложкою! – промовив отець Харитін десь неначе з хмари, з фаетона.

Погонич дістав коней кінчиком батога тільки до хвостів. Коники, захуджені й неодно-разні, сіпнули й соб і цабе, напрудились і ледве поволокли ту завальну машину. Отець Харитін вгніздивсь на подушках і їхав пишно, неначе прекрасний Іосиф на фараоновій колісниці. Завальний екіпаж коливавсь та скрипів. О. Харитін почував свою поважність, хильнувши всмак, і гордовито позирав на проїжджих.

– Та гляди мені, жени коні під самісінький ганок: треба бундючиться! – навчав отець Харитін погонича.

– Ой батюшко, не всиджу на цих козлах! Здається, от-от упаду.. їй-богу, неначе мене хто настромив на вила, як подавальник того снопа! – репетував парубок на козлах.

– Держись міцніше та мерщій поганяй, бо вечір близько!

Нетерпляча Онисія Степанівна сиділа з дочками в ганку та усе виглядала батюшку. З горба на греблю скотився здоровий екіпаж і повернув просто в двір.

– Що це за панюга звертає в наш двір? Що воно за проява? – промовила Онисія Степанівна.– Але віз панський, а на возі сидить... ніби якийсь батюшка.

Погонич розігнав коні й влетів в ворота. Але батющині ворота ставились не для фараонових колісниць – були малі вже занадто. Екіпаж зачепився задніми осями за ворітниці, гуркнув, заторохтів, неначе сухі кістки, розломився й розсівся пополовині; задні колеса застрягли з батюшкою в воротях, а передні з погоничем підкотились під ганок. Батюшка борсався та виплутувавсь в задку екіпажа в воротях, а погонич вчепився в козла, неначе рак, і висів перед ганком перед самою Онисією Степанівною. Цивілізація не вдалась і розсипалась в воротях.

Онися тепер тільки впізнала свого панотця й свого погонича. Але що то за чудний віз? Де він узявся?

Онися крикнула, витріщила очі, скочила з ганку й не знала, куди бігти, як помагати. Тим часом отець Харитін зліз з високості й тільки руки розставив.

– Що це за віз? І де він в гаспида взявся? – питалась Онисія Степанівна.

– Та й хитрий з біса проклятий Бонков-ський! От тобі й карета! От тобі двадцять п'ять карбованців! – бідкався серед двора отець Харитін.

– Який Бонковський? Які карбованці? Може, ти гроші загубив в дорозі? – сипала Онися питання.

– Якби був згубив, то так би й знав, що згубив. Ох мені лихо! Ой моє нещастя! Що теперенька ви скажете мені, Онисіє Степанівно? – бідкався отець Харитін.

– Яке лихо? Яке нещастя? Що це за карета? За які гроші ти верзеш, неначе п'яний? Та розкажи до пуття, не муч мене! – кричала Онися.

– Візьміть палицю та бийте мене,– більш нічого не скажу вам.

– Як візьму й справді палицю в руки, то, може, мені палиця й скаже. Говори, що це за причта? – кричала Онисія.

– І на чорта я до того брехуна заїхав? І який нечистий мене до його заніс? – бідкався отець Харитін.

– Я ж казав,– не заїжджаймо, бо баба з порожніми відрами нам дорогу перейшла,– обізвався й собі погонич.

– Розкажи хоч ти, дурню, що це з вами сталося,– пристала Онися до погонича.

Вже погонич розказав матушці за всю ту причту та пригоду. Отець Харитін не говорив і слова більше й, похиливши голову, тільки махав на усі боки руками.

– Здурів на старість, зовсім здурів! 1 де в тебе той розум дівся? – гримала Онисія Степанівна.– І хто тепер полагодить оцю карету? І на чорта вона нам здалась? Доведеться везти її, мабуть, аж у Київ до майстрів. Чи дорого ж заплатив за неї? – кричала Онися не своїм голосом.

– Двадцять п'ять карбованців втелющив та за упряж три,– обізвався отець Харитін, не піднімаючії голови,– то буде трохи не сто рублів на «погані» гроші, чи на асигнації.

– Ой ненько моя... То це ти всадив в оці руїни трохи не половину жалування!.. Боже мій! Лучче була б сама поїхала по жалування,– була б ціле довезла додому.

Отець Харитін сидів мовчки, неначе винний школяр, і вже не смів похвалитись гостинцями.

– А де ж решта грошей? Дай сюди до рук, бо ти ще й ті марно прогайнуєш,– сказала Онисія Степанівна.