Старо-світські батюшки та матушки

Густав одслонив віко фортеп'яна й взяв кільки акордів.

– Сідайте та заграйте без церемонії! – припрошувала Балабушиха.

Густав сів і заграв якогось простенького вальса. Директорша й Амалія похвалили фортеп'ян. Настя попросила Амалію пограти. Амалія опиналась, трошки зачервонілась і несміливо програла якусь п'єску, ледве доторкаючись пальцями до клавішів. Паничі попросили Настю заграти. Настя й собі довгенько опиналась, церемонилась, одначе сіла й непогано заграла варіацію. Молоді грались фортеп'яном, неначе цяцькою,

– Мосьє Шмідт! сідайте, та заграємо в чотири руки,– сказала Настя, обертаючись до Густава.– Я буду грати польку, а ви будете мені акомпанувати. Я вам покажу акорди.

Полька вийшла в чотири руки дуже ефектна й голосна. Амалія присіла коло фортеп'яна поруч з Настею. За ними стояв Герман. Балабушиха задивилась на чудову купку молодих голів і Густава та Насті, котрі виглядали з-за цілої гори квіток, покладених на фортеп'яні. Молоді голови, рум'яні щоки та губи змагались красою з свіжими розкішними квітками букетів.

– Мадам Шмідтова! гляньте, яка чудова купка за фортеп'яном! Одні букети квіток на фортеп'яні, другі за фортеп'яном. Букети, панни й паничі! Чи є що краще на світі?

Мадам Шмідтова глянула байдужними очима на групу й сентиментально зітхнула, піднявши очі вгору.

– От чудова група! Я б вишила її на подушці гарусом,– сказала Балабушиха.– Правда, була б чудова подушка?

– Ой мій боже! – знов солоденьким голосом промовила Шмідтова й закотила очі під лоб, хоч не добре зрозуміла Балабушині слова.

«Гарного зятя буду мати,– подумала Балабушиха.– Колись приїду до дочки в гості та хоч надивлюся на його, хоч обійму, а може, коли й поцілуюсь по праву матері».

Килина принесла кофій. Вершечки тхнули цвілим жидівським льохом. Директорша й Амалія пили кофій і трохи поскривлялись. Балабушиха примітила ті гримаси й почала заговорювати:

– Чогось в наших корів погане молоко. Якийсь такий негарний дух од його. Навіть масло з їх чимсь одгониться. Чи не нараяли б ви мені, мадам Шмідтова, де-небудь купити корову?

– Може, ваші корови пасут на гіркий траві: є такий гіркий трава, дуже смердить, і як той смердячий трава ззіст корову, то й молоко буде смердит,– сказала директорша.

Після кофію гості трошки посиділи й попрощались. Вони просили до себе в гості Балабух. Гості сіли в фаетон іі ще pat попрощались. Балабушиха стояла на ганку й ще раз гукнула:

– Не забувайте ж нас! Приїжджайте до нас як можна частіше.

Вернувшись у залу, Балабушиха й Настя зараз кинулись до букетів.

– Мені привіз букет Густав. Ось і підпис є. Чи ви бачите, мамо?

– А мені привіз Герман. Чи ти ба! Ось і мій підпис,– сказала Балабушиха, забувши, що їй швидко буде п'ятдесят років.

– Ой мамочко! Та й гарний же Густав! – крикнула Настя.– В чорному убранні він ще кращий од Гануша.

– О ні! Гануш кращий. В Гануша темні карі очі й постать повніша й поставніша,– сказала Балабушиха.

– А в Густава сині очі, наче небо. Я люблю сині очі,– сказала Настя, нюхаючи букет.

– Буде, буде твій Густав! Треба, доню, справляти бал.

– Треба, мамо, та ще якможна швидше. Ой, як мені хочеться потанцювати.

Балабушиха вхопила Настю долонями за щоки й почала її цмокати.

– Золото моє дороге! Як я буду жити без тебе, як завезе тебе Густав десь далеко? Ти моя подруга, моя товаришка, моя мазуха, моя єдиничка!—говорила Балабушиха, обнімаючи та цілуючи Настю.

В Насті на очах виступили сльози, неначе вона вже збиралась виїжджати з Густавом в далекий край, за границю.

– Які-то сукні ми справимо собі на бал,– почала зже клопотатись Балабушиха.– В якого кольору сукню я тебе приберу, моя доню?

– Мабуть, в рожеву, легеньку барежову,– сказала Настя.

– О ні! Треба тебе вбрати в якусь дорожчу. Я думаю зробити тобі атласну білу: білий кольор пристає найкраще тобі до лиця, бо ти чорнява; в рожевому ти будеш бліда.

– То нехай буде біле атласне, а до грудей й до плечей пришпилимо рожі в зеленому листі. Ой, як буде гарно!

– А я думаю пошити собі зелену сукню, як не атласну, то принаймні пополовині з шовком. Правда, мені зелений кольор пристає до лиця? – сказала Балабушиха.

– Вам, мамо, найкраще в чорному або в сірому.

– Ще що вигадай! Хіба ж пак я така вже стара, щоб убиратись в чорне. Мій кольор зелений, і я пошию собі шовкову зелену сукню.

– Але чи дасть папа грошей. На такі сукні грошей треба дуже багато.

– Ми папи не звикли питати. Треба, то й настачай! А нам треба показати тебе Густа-вові в усій красі. Може, він повезе тебе й за гряницю.

– Ой мамочко моя! – крикнула Настя й кинулась цілувати матір. Довго ходили вони по залі, побравшись попід руки й махаючи розкішними букетами, доки не прийшов Балабуха і Килина подала обід.

Балабушиха думала справити бал восени, як спаде жара, щоб не було важко танцювати. Щоб не брала нудьга, доки настане те свято, Балабушиха з Настею задумали для розваги вишивати. Настя розпочала вишивати собі по-крівчик на стільчик до фортеп'яна, а Балабушиха третю подушку на канапу, таку саму, яку вона вишила Ганушеві. За вишиванням вони придумували собі костюми на бал і вилічували, що будуть коштувати рожі, атласні білі черевички, гірлянди та сукні. Вони налічили більше сотні карбованців і постановили причепитись до Балабухи.

– Марку Павловичу! А ми оце з дочкою задумали справити бал. Густав, здається, залицяється до нашої Насті. Партія була б дуже гарна. Я думаю попросити на бал наших фаб-рицьких знайомих.

– Кого? Отих міщан? – спитав Балабуха.

– Яких міщан? Попросимо директора з сім'єю та двох-трьох його знайомих, кращеньких,– сказала Балабушиха.

– Ти не дуже їх напрошуй: і так парафіяни вже гомонять, що до нас в дім їздять тільки ляхи та німці. Ти знаєш, що наші духовні дивляться на фабрицьких паничів, як на пройдисвітів та бурлак. Нам потрібна добра слава для Насті. Бог відає, які там люди на сахар-нях. Семінаристи обминатимуть нас, заговорять,– сказав Балабуха.