Історія Лізі

— Може, хтось забрав… — каже він і враз замовкає. На мить його обличчя похмурніє, потім розслаблюється, і він вибухає напівістеричним сміхом. — Ось де він, і хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, це так, ніби він із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому! Поглянь-но, Лізі!

Їй здавалося, ніщо не може відвернути її уваги від споглядання чудес, які оточували її — червоно-помаранчеве небо на сході й заході, а вгорі дивовижне зеленаво-синє склепіння неба, екзотичні змішані пахощі і десь знову слабкий дзенькіт якогось загубленого в далечині дзвінка, — але та річ, яку Скот підіймає вгору в останньому світлі дня, доводить, що вона помилилася. Бо в руці він тримає шприц, якого дав йому батько, шприц, яким Скот мав би уколоти Пола, якби хлопці прийшли сюди. На металі, біля основи голки, видно кілька плямок іржі, але в усьому іншому шприц здається новісіньким.

— Це все, що я міг тоді тут залишити, — каже Скот. — У мене не було фотографії. Ті діти, які ходили до віслючої школи, принаймні іноді фотографувалися.

— Ти вирив йому могилу… Скоте, ти вирив її голими руками?

— Я намагався. І я вже вирив неглибоку яму — ґрунт тут м’який, але трава… траву треба було виривати, і це сповільнювало мою роботу… тут був старий і дуже міцний бур’ян… а потім стало смеркатися, і почувся регіт…

— Регіт?

— Як ото в гієн, такий бридкий, бридкий. Це сміюни, вони живуть у Зачарованому Лісі.

— Зачарованому Лісі? Це Пол його так назвав?

— Ні, я. — Він показує на дерева. — Ні Пол, ні я ніколи не бачили сміюнів близько, ми тільки чули, як вони регочуть. Але ми бачили дещо інше… я бачив дещо інше… тут є таке… — Скот дивиться на щасливі дерева, які швидко загортаються в темряву, потім дивиться на стежку, яка швидко розтає в темряві, коли заходить у ліс. У його голосі звучить неприхований страх, коли він озивається знову. — Нам треба скоро повертатися.

— Але ти зможеш повернути нас звідси, хіба не так?

— Із твоєю допомогою? Безперечно.

— Тоді розкажи мені, як ти його поховав.

— Я розкажу тобі про це, коли ми повернемося. Якщо ти…

Але тихе похитування її голови уриває йому мову.

— Ні. Я розумію, чому ти не хочеш мати дітей. Тепер я це зрозуміла. Але якщо ти коли-небудь підійдеш до мене і скажеш: «Лізі, я змінив думку, я хочу ризикнути», ми могли б це обговорити, тому що був Пол… і тому що був ти.

— Лізі…

— Ми могли б обговорити це тоді. А інакше ми більше ніколи не говоритимемо ані про придурків, ані про психодіотів, о'кей? — Вона бачить, якими очима він дивиться на неї, і трохи пом’якшує тон. — Ідеться не про тебе, Скоте, принаймні не зовсім про тебе, ти розумієш? Тепер ідеться вже про мене. Тут так чудово… — Вона дивиться навкруги. І тремтить. — Тут надто чудово. Якби я провела тут багато часу — або навіть забагато думала про це — я думаю, що збожеволіла б від цієї краси. Тому якщо в нас мало часу, то бодай один раз у своєму довбаному житті спробуй бути лаконічним. Розкажи мені, як ти його поховав.

Скот напіввідвертається від неї. Помаранчеве світло призахідного сонця окреслює лінії його тіла: обриси його лопаток, лінію стану, вигин сідниць, довгу арку одного зі стегон. Він доторкається до поперечини хреста. У високій траві, ледь видимий, скляний циліндр шприца мерехтить, наче забута частинка сухозлітного скарбу.

— Я накрив його травою й пішов додому. Потім я не міг прийти сюди протягом майже тижня. Я був хворий. Тато давав мені чогось поїсти вранці й давав суп, коли повертався з роботи. Я боявся побачити привид Пола, але я ніколи його не бачив. Потім мені стало краще, і я спробував прийти сюди, взявши із сараю татову лопату, але вона не захотіла піти зі мною. Я прийшов сюди сам-один. Я боявся, що його можуть з'їсти звірі — сміюни та інші, — проте вони його ще не чіпали. Тому я повернувся додому і примусив себе прийти знову, цього разу з іграшковою лопатою, яку знайшов у старому ящику, на горищі, де були складені також інші іграшки. Ця лопата не відмовилася піти зі мною, і саме нею я викопав цю могилу, Лізі, червоною іграшковою лопатою, зробленою з пластмаси, якою ми гралися, коли були зовсім малі.

Сонце вже закочується за обрій і з червоного стає рожевим. Лізі кладе руку йому на плече й обіймає його. Руки Скота обхоплюють її, і на мить або дві він ховає обличчя в її волоссі.

— Ти так його любив, — каже вона.

— Він був моїм братом, — відповідає він, і цього досить.

Коли вони стоять там у сутінках, які дедалі густішають, вона бачить щось інше чи їй здається, що бачить. Ще одну дерев’яну дощечку? Справді, той предмет дуже схожий на ще одну планочку, відірвану від ящика для пакування, вона лежить одразу за тим місцем, де стежка залишає покритий квітами люпину пагорб (де блідо-фіолетовий колір тепер перетворюється на густіший темно-ліловий). Ні, там лежить не одна дощечка, а дві.

Може, це ще один хрест, думає вона, хрест, який упав і розламався?

— Скоте! Тут іще хтось похований?

— Що? — в його голосі звучить подив. — Ні! Цвинтар у цій місцевості, звісно, є, але він не тут. — Він перехоплює її погляд і сміється. — Ой, ні! Це не хрест, це знак. Пол поставив його тут, ще коли ми грали в пошуки була й коли він ще міг сюди приходити. Я й зовсім забув про цей старий знак! — Він випускає її зі своїх обіймів і поспішає туди, де лежать планочки. Проходить трошки стежкою. Заходить під дерева. Лізі не певна, що їй це подобається.

— Скоте, вже сутеніє. Тобі не здається, що нам час йти?

— Одну хвилинку, моя люба дитино, лише одну хвилинку.

Він підіймає одну з планочок і приносить їй. Вона бачить на ній якісь літери, але їх дуже слабко видно. Їй доводиться піднести планочку до самих очей, перш ніж вона читає:

ДО ОЗЕРА

— Озера? — запитує Лізі.

— Озера, — погоджується він. — Воно було одним з етапів була.

Він сміється. І саме тепер, десь у самій гущавині лісу, який він називає Зачарованим Лісом (і де ніч уже, безперечно, настала), перші сміюни підіймають свої голоси.

Їх лише двоє або троє, але ці звуки вселяють Лізі більший жах, аніж будь-що, почуте нею раніше в житті. Їй вони нагадують не виття гієн, вони нагадують їй голоси людей, божевільних, закинутих у найглибші глибини якогось заснованого в дев’ятнадцятому сторіччі Бедламу. [63] Вона хапається за руку Скота, вгороджуючи нігті йому в шкіру, і каже голосом, який вона майже не впізнає як свій, що вона хоче звідси піти, він повинен забрати її звідси негайно.

63

Перший притулок для психічно хворих людей в Англії, заснований 1247 р.

Далекий і ледь чутний десь дзеленчить дзвінок.

— Гаразд, — каже він, викинувши планочку в бур’яни. Темний потік повітря над ними ворушить гілля щасливих дерев, вони зітхають і поширюють пахощі, сильніші, аніж пахощі квітів люпину, — густі насичені пахощі, від яких може розболітися голова. — Це місце й справді стає небезпечним, коли споночіє. Біля озера, там безпечно, там є пляж… лави… може, навіть цвинтар, але…

Інші сміюни приєднуються до хору. Буквально через кілька хвилин їх уже десятки. Сміх деяких якось дивно раз у раз уривається і стає схожим на брязкіт розбитого скла, пробуджуючи в Лізі бажання відповісти йому своїми зойками. Потім ці звуки знову стають тихшими, іноді перетворюючись на дивне чавкання, ніби вони брьохають по багнюці.

— Скоте, що то за істоти? — шепоче вона. Місяць над його плечем висить, ніби наповнена легким газом кольорова куля. — Їхні голоси зовсім не схожі на голоси тварин.

— Я не знаю. Вони бігають на чотирьох, але іноді вони… та байдуже. Я ніколи не бачив їх близько. Ніхто з нас не бачив.

— Іноді вони що, Скоте?

— Ходять на задніх ногах. Як люди. Роззираються навкруги. Та менше з тим. Головне полягає в тому, що нам треба виносити звідси ноги. Ти тепер хочеш, щоб ми забралися звідси, так?