Історія одного кохання
Шрифт:
— Ти хочеш сказати, що я поводився сьогодні як баран?
Він був явно потішений запитанням, бо не так часто чув їх від мене. Але відповів ухильно:
— Не я, а ти заговорив про ветеринарів.
Після цього я вирішив заглибитись у вивчення меню.
Коли подали гаряче, Старий Не-хи-хи взявся читати мені одне зі своїх прісних казань, цього разу про перемоги й поразки. Він зауважив, що ми втратили титул (який ти спостережливий, тату!), але в спорті найголовніше не перемога, а технічність, швидкість, сила. Вловивши у батькових словах парафразу олімпійського девізу [9] , я зрозумів, що після цього прозвучить заклик до олімпійського спокою — мовляв, що таке, зрештою, титул чемпіонів
9
«Швидше, вище, сильніше».
Далі розмова кружляла, як погано запущена дзига, навколо батькової улюбленої (а для мене — гіршої за оскому) теми: мої плани.
— Скажи, Олівере, ти не одержував листа від керівництва юридичного факультету?
— Розумієш, тату, я ще не вирішив остаточно, потрібен мені цей факультет чи ні.
— Мене цікавить інше: чи потрібен ти керівництву факультету.
Що це — знов іронія? Мені, в усякому разі, не смішно.
— Ні, тату. Я від них нічого не одержував.
— Я міг би подзвонити Прайсові Зіммерманну...
— Ні! — Я аж підскочив.— Будь ласка, не треба, татуню!
— Йдеться не про тиск,— звів брови О. Б. III.— Я б тільки поцікавився.
— Татуню, я хотів би одержати запрошення звичайним шляхом. Так само, як усі, не інакше.
— Гаразд. Я розумію тебе. Гаразд.
— Дякую, татуню.
— Зрештою, з твоїми даними ти маєш усі шанси поступити туди і звичайним шляхом,— додав він.
Не знаю, чому це так, але О. Б. III примудряється відтоптувати мені мозолі навіть тоді, коли хвалить мене.
— На своїх титулах я туди не в'їду,— відповів я.— В них немає хокейної команди.
Спитаєте, навіщо це самоприниження? Я й сам не знаю. Може, воно спричинене тим, що він геть протилежної думки про мене.
— Ти маєш не тільки ці дані,— сказав Олівер Берретт III і вчасно поставив крапку.
Вечеря була така ж нікчемна, як і наша розмова, з тією хіба різницею, що я заздалегідь знав: булочки принесуть черстві, а от угадати, яку ще тему піднесе мені батько — не міг.
— А взагалі, існує ще Корпус миру,— ні сіло ні впало зауважив він.
— Що? — Я навіть не зрозумів, чи він запитує щось, чи стверджує.
— Мені здається, організація Корпусу миру — гарна ідея. А ти як гадаєш? — спитав він.
— Та як тобі сказати. Краще, звісно, Корпус миру, ніж Корпус війни,— відповів я.
1:1. Я не знав, куди він хилить, а він не знав, що думаю я. Справді-бо, до чого тут Корпус миру? Нова тема для розмови? Бажання побалакати про міжнародне становище й урядову політику? Абсурд. Я забув, що розмова наша завжди обертається навколо однієї теми: моїх планів.
— Якби ти вирішив записатися в Корпус миру, Олівере, я не мав би нічого проти такого рішення.
— І я, тату. Я б теж не заперечував, щоб ти записався,— відповів я не менш великодушно. Знаючи, що Старий Не-хи-хи не дослухається до моїх слів, я не здивувався, що ця тонюсінька шпилька його не вколола.
— А цікаво,— вів він далі,— якої думки дотримуються твої товариші, студентство взагалі?
— Це ти про що?
— Чи розуміють вони, що Корпус миру — це справа загальна, що вона стосується нас усіх?
Я відчув, що ствердна відповідь потрібна батькові, як рибі — вода, і сказав:
— Авжеж, татуню.
Навіть пиріг з яблуками виявився черствим.
Десь о пів на дванадцяту я провів Старого Не-хи-хи до його машини.
— Якщо маєш якісь бажання, сину...
— Не маю. На добраніч, татуню.
І він поїхав.
Між Бостоном та Ітакою, в штаті Нью-Йорк, існує повітряне сполучення, але Олівер Берретт III воліє долати цю відстань машиною. І не думайте, будь ласка, що його приїзд — це вияв батьківської любові. Зовсім ні. Просто мій
батько любить автомобільну їзду. Шалену швидкість. А нічної пори водієві лімузина «Астон-Мартін» сам чорт запанібрата: хочеш — їдь, хочеш — лети. Я не сумнівався, що Олівер Берретт III збирається побити власний рекорд на дистанції Ітака — Бостон, установлений минулого року, коли ми розгромили Корнелл і стали чемпіонами. Не сумнівався, бо побачив, як, увімкнувши запалювання, він глянув на годинника.Я повернувся до мотелю — дзвонити Дженні.
Єдиний приємний спогад від того вечора — це наша розмова. Мою детальну розповідь про матч (скорочену, однак, у тому місці, де йшлося про casus belli [10] вона перебивала захопленими вигуками. Ще б пак: хто з її миршавих друзів-музикантів знав, якого кольору іскри сипляться з підбитого ока!
— А ти порахував кістки тому типові, що вдарив тебе? — спитала вона.
— Авжеж. Усі до одної. Я з нього котлету зробив.
10
Причина війни (лат.).
— Шкода, що я не бачила. А ти не міг би заради мене відлупцювати кого-небудь на матчі з Ієлем?
— Буде зроблено.
Я всміхнувся. Як вона любить найпростіші вияви життя!
4
— Дженні в холі, розмовляє по телефону.
Цю інформацію я почув від чергової по гуртожитку, перше ніж встиг назвати себе й пояснити, до кого прийшов у Бріггс-хол того вечора в понеділок. Поза сумнівом, то було очко на мою користь. Ясна річ, ця кліффі [11] читає «Крімзн» і знає, хто я такий. Щоправда, я до цього вже звик. Важливе інше: Дженні розповіла подругам, що зустрічається зі мною.
11
Студентка Редкліффа.
— Дякую. Я почекаю її тут.
— Яка досада, що ви продули Корнеллу. «Крімзн» пише, що на вас напали аж четверо їхніх.
— Атож. І мені ж іще штраф припаяли. П'ять хвилин.
— Треба ж таке!
З уболівальником не те, що з приятелем, не побалакаєш: надто швидко вичерпується тема розмови.
— Дженні ще розмовляє?
Вона глянула на комутатор і відповіла:
— Еге ж.
З ким же це Дженні може так довго балакати, марнуючи дорогоцінні хвилини, виділені на побачення зі мною? З якимсь миршавим музикантом? Я мав відомості про те, що Мартін Девідсон, старшокурсник Адамс-хауса й диригент ансамблю імені Баха, вважає себе в праві претендувати на її увагу. Увагу, а не тіло, бо той опеньок навряд чи міг пишатися чимось вагомішим за диригентську паличку. Ет, хоч би з ким вона розмовляла, я не дозволю марнувати далі мій час.
— А де телефонна кабіна?
— Он за тим рогом. — Вона показала пальцем.
Я ввійшов до великого холу й побачив у кабіні на тому боці Дженні. Двері кабіни не були зачинені. Я повільно пішов через холл, сподіваючись, що, побачивши мене, зраненого, в усій моїй перебинтованій красі, вона кине трубку й полине до мене в обійми. Наближаючись, я почув уривки з її розмови.
— Добре. Звичайно! Абсолютно. І я теж, Філе. І я скучила за тобою. Дуже скучила.
Я спинився, мов до місця прикипів. З ким це вона розмовляє? Це не з Девідсоном, бо в анкетних даних у того (я їх вичитав у гарвардському Довіднику) стоїть: «Мартін Юджін Девідсон, Нью-Йорк, Рівер-сайд-драйв, 70. Середня освіта: Школа музичного й образотворчого мистецтва». Судячи з фото — хлопець витончений, розумний: важить фунтів на п'ятдесят менше від мене. Але чого це я морочу собі голову Девідсоном, коли й сліпому ясно, що Дженніфер Кавіллері дала і йому, і мені відкоша заради когось третього — того самого, якому в цю мить (пхе, яка вульгарність!) імітує по телефону звуки поцілунків!