Історія одного кохання
Шрифт:
Мене тут не було тільки два дні — і за цей короткий час якийсь падлюка на ім'я Філ устиг заволодіти нею!
— Дуже скучила, Філе. До побачення, любий.
Кладучи трубку, вона помітила мене, але навіть не зашарілася. Навпаки, всміхнулася й послала мені рукою поцілунок (яка двоєдушність!).
А приступивши ближче, цмокнула в неушкоджену щоку.
— Боже, на тебе страшно дивитися!
— Я весь — суцільна рана, Джен.
— Сподіваюся, твій суперник виглядає гірше?
— Авжеж. І набагато. Я своїх суперників розмальовую так, що їх рідна мама не впізнає.
Я проказав це вельми грізно, з притиском — нехай затямить,
— До побачення, Дженні,— сказала чергова.
— До побачення, Сара-Джейн,— відповіла Дженні.
Коли ми вийшли, я набрав повні легені вечірнього повітря і, прочиняючи дверцята своєї машини, удавано байдуже спитав:
— Послухай, Джен...
— Що, Олівере?
— М-м... А хто такий Філ?
Умощуючись у машині, вона так само байдуже відказала:
— Мій батько.
Я спершу не повірив.
— Ти звеш свого батька Філ?
— Це його ім'я. А ти свого як звеш?
Дженні колись розповідала мені, що її виховував батько, що він пекар і живе в Кренстоні, у штаті Род-Айленд. Коли вона була зовсім малою, її мати загинула в автомобільній катастрофі. Приголомшений батько («в усіх інших відношеннях йому ціни не складеш»,— сказала Джен) довіку заборонив дочці сідати за кермо автомобіля. Для Дженні — вона, власне, згадала все це, щоб пояснити, чому в неї немає шоферських прав — то була справжня трагедія, надто в старших класах школи, коли вона стала брати уроки гри на фортепіано в учителя, що жив аж у Провіденс. А втім, тривалі поїздки туди й назад автобусом дали їй змогу перечитати всього Пруста.
— А ти свого як звеш? — повторила вона.
Заморочений своїми думками, я не второпав, про що вона питає.
— Зву? Кого?
— Ну, яке слово перше спадає тобі на думку, коли ти згадуєш свого предка?
— Сучий син,— не змигнувши оком, вимовив я слова, які залюбки приліпив би до нього.
— І це ти кажеш йому в обличчя?
— Я ніколи не бачу його обличчя.
— Він ходить у масці?
— Ти вгадала. У кам'яній масці. З найтвердішого каменю.
— Облиш. Він не може не пишатися тобою, все-таки ти зірка гарвардського спорту!
Я глянув на неї. Видно, вона й справді нічого не знала.
— Він і сам був зіркою, Дженні.
— Більшою, ніж нападаючий збірної?
Мені страшенно подобалося, що їй імпонує мій спортивний титул. Тим прикріше було применшувати власні заслуги згадкою про батька.
— Він брав участь в Олімпійських іграх 1928 року. Веслування на одиночці.
— Ого! — здивувалася вона.— І став чемпіоном?
— Ні,— відповів я, і мені трохи одлягло,— у фіналі він посів тільки шосте місце.
Дженні помовчала, очевидно, міркуючи про почуте. Може, хоч тепер вона зрозуміє, що бути Олівером Берреттом IV означає відчувати себе щодня в затінку як не бридкої сірої кам'яниці на терені гарвардського університету, то чиєїсь фізичної зверхності, чиїхось спортивних досягнень. І те, і те фатально тяжіє над тобою, і ніякої тобі ради немає.
— Але чому «сучий син»? Чим він заслужив на таке прізвисько? — спитала, нарешті, Дженні.
— Він силує мене,— відповів я.
— В якому розумінні? Що він примушує тебе робити?
— Він примушує мене бути «правильним».
— А хіба погано бути «правильним»? — засміялася вона, збагнувши парадоксальність
свого запитання.Я пояснив їй, що мене намагаються запрограмувати за Кодексом Берреттів, а мені це — як собаці перець. Невже вона сама не бачить, як мене сіпає, коли доводиться після прізвища проказувати ще й числівник? А крім того, від мене вимагають успіхів, щосеместра — букет досягнень. Найнявся я йому, чи що?
— Бідолаха,— саркастично зітхнула Дженні.— Тобі так остогидли відмінні оцінки і титул найкращого форварда.
— Ні, мені остогидло те, що іншого від мене й не чекають! — Я почував себе страшенно незручно, висловлюючи думки, якими досі ні з ким не ділився, але ж повинна й вона знати правду.— А ота сита незворушність, з якою він переглядає мої оцінки! Хоч би як я із шкури пнувся — він сприймає все, як належне!
— Та він просто дуже заклопотана людина. Всі оті підприємства, банки забирають, мабуть, силу енергії й часу!
— Господи, Дженні, на чиєму ти боці?
— А це хіба війна?
— Ще й яка! До переможного кінця!
— Це просто смішно, Олівере.
Скидалося на те, що я її зовсім не переконав. І тут я вперше усвідомив глибину безодні поміж моїм та її вихованням. Три з половиною роки навчання в Гарварді-Редкліффі зробили з нас обох задерикуватих інтелектуалів, на продукуванні яких цей заклад віддавна спеціалізується; але визнати, що в мого батька нутро кам'яне, Дженні не могла, бо змалку засвоїла атавістичну італо-середземноморську максиму: тато любить bambino [12] . І ніщо в світі не могло б переконати її в іншому.
12
Дитину (італ.).
Я спробував послатися на приклад. На оту сміховинну бесіду після гри з Корнеллом. Мій приклад справив на неї враження. Але зовсім не те, на яке я розраховував.
— Невже він заради якогось хокейного матчу подався аж до Ітаки?
Я спробував пояснити, що мій батько весь — тільки форма й ніякого змісту. Але вона не слухала мене, бо ніяк не могла звикнути до думки, що він вибрався світ за очі заради такої, зрештою, незначної спортивної події.
— Слухай, Дженні, забудьмо про все це, гаразд?
— А знаєш, я рада, що ти прискіпуєшся до свого батька,— відказала вона. — Це свідчить, що ти людина недосконала.
— Ти хочеш сказати, що ти — досконала?
— Зовсім ні, Шпаргалето. Якби я була досконала, хіба ж я зустрічалася б з тобою?
Ну от, знов за старе.
5
А тепер кілька слів про нашу фізичну близькість.
Напрочуд довгий час її між нами не було. Цебто не було чогось серйознішого за поцілунки, про які я згадував (і які — кожен зокрема — й досі пам'ятаю до найменших подробиць). На мене це було зовсім не схоже. На вдачу я вельми напористий, нетерплячий, словом, не з тих, що задовольняються малим. Якби першій-ліпшій з доброго десятка студенточок, що мешкали в гуртожитку у Веллеслі, сказали, що Олівер Берретт IV протягом трьох тижнів день у день зустрічався з дівчиною й жодного разу не спав із нею, у відповідь почувся б сміх, а потім — вираз граничного сумніву щодо жіночих принад згаданої дівчини. Але в даному разі, звісно, йшлося не про жіночі принади.