Історія України-Руси. Том 2

Вічні переміни на галицькім столї, війни й ворохобнї спокусили Мстислава. З початку, ще перед упадком Володислава він уложив собі плян дістати Галичину за порозуміннєм з угорським королем, з його руки ¹¹), і з тим поїхав на початку 1215 р. на Україну, покинувши Новгород, але в дорозї довідав ся, що угорський король посадив в Галичу свого сина. Надїя на порозуміннє з угорським королем була страчена; може бути Мстислав пробував иньших способів — принаймнї бачимо, що він майже цїлий рік пробув на Українї, й тільки „печаль і вопль Новгородцїв”, котрих почав мучити голодом Ярослав, син суздальського Всеволода, покликаний на місце Мстислава, — змусив Мстислава вернути ся в Новгород. Він відборонив Новгород, погромивши Ярослава з братом в голосній битві на р. Липицї, але вікувати в Новгородї таки не мав охоти і знову звернув ся до Галичини. На сей раз його звабив заклик, що прийшов від князя краківського Лєшка Білого, що брав також дїяльну участь в галицьких справах разом з угорським королем, але вкінцї образив ся на його розпорядження в Галичу і шукаючи, кого б напустити на Угрів, спинив ся на прославленім тою суздальською кампанїєю Мстиславі ¹²).

Сї запросини обіцяли Мстиславу польську поміч в галицькій справі, але самої її було не досить. Мстислав подав ся знову на Україну — заручити ся помочию свояків і иньшими силами для боротьби з Уграми. Вигляди показували ся о стільки добрі, що Мстислав рішив ся попрощати ся з Новгородом і пустити ся на здобуваннє Галичини. Вернувши ся в Новгород і попорядкувавши тут свої справи та збогативши свій скарб реквізиціями майна ріжних богатих бояр з противної партії, десь весною 1218 р. попрощав ся з Новгородцями: „кланяю ся сьвятій Софії і гробу мого батька і вам! хочу пошукати Галича, а вас не забуду! дай Боже минї лягти коло мого батька у св. Софії!” Новгородцї просили його лишити ся, та він не згодив ся; за те Новгород, правдоподібно — не без його впливу, взяв собі на його місце князя з родини Романовича Мстислава ¹³).

Похід на Галичину став ся на другий рік — 1219 p. Biдомости про нього дуже бідні; в участників джерела називають іще Володимира Рюриковича ¹⁴). Ситуація в Галичу була дуже наручна, і Мстиславу баз особливого клопоту удалось здобути Галичину. Боярська партія хотїла йому, як князю протеґованому Лєшком противставяти Романовичів, але Данило не поспів на час і угорська залога забрала ся.

Але панованнє Мстислава в Галичу сим разом було дуже коротке. З Данилом він скоро помирив ся і видав за нього доньку, але через нього посварив ся з Лєшком, і той уложив союз з Угорщиною та намовив короля до походу на Галичину, ще тогож самого, здаєть ся року ¹⁵). Мстислава ся кампанїя застала зовсїм не приготованим. Він був на якімсь соймі з князями київськими і чернигівськими ¹⁶) і на вість про похід угорського короля вислав невеликий полк дружини на зустріч, а Галича боронити просив Данила. Та з такими силами годї було обстати, тим більше що галицькі бояре почали переходити на сторону Угрів, і Мстислав слїдом відкликав Данила з Галича, а сам подав ся на Понизє і відси просто до Половцїв — за помочию, до нової боротьби за Галич. Між Половцями Мстислав мав впливи — був сам оженений з донькою старого й впливового хана Котяна ¹⁷).

Тим часом в Галичу посаджено знову Кольомана, і Угри пробували забрати й Володимир у Романовичів, але наспів Мстислав з половецькою помічю й примусив їх звернути ся до оборони Галича. Сей перший похід не удав ся, Мстислав тільки попустошив Галичину, а Угри відсидїли ся в Галичу. Аж другий похід, десь лїтом 1221 р., закінчив ся тим, що Мстислав з Половцями і руськими помічними військами розбив під Галичом угорсько-польське військо, і Галич мусїв піддатись; так оповідають пізнїйші компіляції, розріжняючи два осібні походи, тим часом як Галицька і Суздальська лїтопись оповідають тільки про останнїй, удатний. З руських князїв сї компіляції називають участниками походу київського Мстислава Романовича в першім походї і смоленського Володимира Рюриковича в другім ¹⁸); Длуґош, що говорить про се все разом, додає ще Ростислава Давидовича і Ростислава Мстиславича ¹⁹). Взятих в неволю Угрів і Ляхів без милосердя побито, виключивши тільки значнїйших невільників; між ними був і сам Кольоман: Мстислав відіслав його у свій Торчеськ ²⁰).

Сей успіх зміцнив становище Мстислава в Галичу. Нова проба угорського короля — здобути собі Галич оружно, зроблена кілька лїт пізнїйше, не удала ся. Але Мстислав, що грав досить пасивну ролю серед інтриґ галицьких боярських верховодів і давши їм розвести себе з Данилом, став безрадним піоном в їх руках, — встиг досить скоро знеохотити ся до галицького панування. Скоро по своїм останнім тріумфі над Уграми він добровільно уступив з Галичини, передавши її свому зятю угорському королевичу Андрію, і подав ся на київське Поросє, до свого Торчеська — доживати віку ²¹). Ся переміна не відбила ся одначе сильно на полїтицї України; вже від коли Мстислав опанував Галичину (1221) і аж до смерти його галицьке питаннє перестає порушувати ширші круги на Українї, хоч боротьба в Галичинї ярила ся далї.

Як видно вже з оповіджених фактів, в 20-х рр. XIII в. родина Ростиславичів заняла дуже показне, можна рішучо сказати — першорядне становище в системі земель давньої Руської держави. До неї належала цїла Київська земля, Галичина, Смоленщина, часом Новгород, і тодїж смоленські князї підбивають собі Полоцьку землю. Родина ся визначала ся рідкою в нашій історії солїдарністю: за весь сей час не маємо анї одного факту боротьби між її членами. Завдяки тому всьому вона мала тодї рішучу перевагу і над подїленою та не солїдарною суздальською династиєю, і над розмноженими Ольговичами; галицькі ж Романовичі поки що мали тільки Володимирську волость і в них можна було хиба відгадувати будучу славу і силу. Перше місце між Ростиславичами займав одначе не київський Мстислав, старійший між ними, а галицький; ми бачили, що він мав під своїм впливом і Ольговичів. Але сам він був тільки славний вояк, а полїтик дипльомат, правитель — дуже слабий і се найлїпше довів, не давши ради собі з Галичиною й передавши сю дорогу й тодї вже дуже сильну волость в угорські руки: потім каяв ся перед Данилом, як каже лїтописець, і жалував, складаючи вину на свого дорадника — угорського партизана Судислава! ²²). Взагалї родина Ростислава не богата була здібністями — виїмком були обидва Мстислави син і батько, здібні вояки, але полїтиків не було там зовсїм, почавши від самого Ростислава. Наслїдком неполїтичности Мстислава і загального браку талантів ся родина і не з'уміла анї використати, анї заховати того визначного, чільного становища, яке вона зайняла в 20-х рр. XIII в.

Солїдарність і широкі впливи Ростиславичів виразно виявили ся під час першого татарського походу в Европу, що закінчив ся катастрофою на Калцї (1223 р.) ²³). Військо монґольського хана Темуджіна з Персії через Кавказ перейшло в чорноморські степи й погромило Половцїв. Половецький хан Котян по тім погромі звернув ся до свого зятя Мстислава галицького і до иньших князїв і просив помочи, задарюючи їх та доводячи, що сей новий ворог небезпечний і для Руси. Мстислав, що сам чимало завдячував Котянови й Половцям, прийняв се проханнє дуже до серця й постарав ся вплинути на иньших князїв, доводячи, що коли Половцям не помогти, то вони побільшать собою сили Монґолів. В Київі відбув ся княжий з'їзд, де були „старійшини в Руській землї” — три Мстислави: київський, галицький і чернигівський, „молодші князї”: Данило Романович, Михайло Всеволодич з чернигівської лїнїї — будучі чільні дїячі, й иньші, і на тій радї, головно під впливом Мстислава галицького ухвалено помогти Половцям. Воно дїйсно — помогти слабшій ордї проти сильнїйшої було розумно, тільки руські князї забагато вложили ся в сю поміч і занадто в нїй заанґажували ся.

Споряджено великий похід. В нїм взяли участь князї київські, чернигівські, смоленські, волинські; післали за помічю і в Суздальську землю, й Юрий Всеволодович (тодї старший в сїй родинї) вислав теж свого братанича, тільки він спізнив ся й вернув ся з під Чернигова. Полки ріжних князїв постягали ся над Днїпрові пороги, над Хортицю, де було збірне місце — сюди прийшли: також половецькі орди, й „вигонцї галицькі”, з галицького Понизя прибули, як каже лїтописець, на тисячі човнах, пройшовши з моря в Днїпро і вгору ним до порогів. Зібравши ся тут, від порогів пішли на схід у степи. Лїтописи кажуть, що від Монґолів на дорозї було кілька посольств до руських князїв, і вони умовляли їх не обставати за половцями, бо вони, не мають нїяких ворожих замірів на Русь: „Ми вашої землї не зайняли, анї городів, анї сїл: ваших, і не прийшли на вас, а прийшли з божого попусту на своїх рабів і конюхів, поганих Половцїв! ви візьміть мир з нами і як вони побіжать до вас, то ви їх бийте відти й заберайте їх майно, бо ми чули, що вони вам богато злого наробили; за се ми їх і бємо” — переповідає їх слова сучасник, очевидно осуджуючи полїтику князїв. Князї не послухали сеї ради і навіть побили послів; вони розумієть ся, не могли так дуже вірити сим заявам Монґолів, але необережно заганяли ся в оборонї Половцїв.

Побивши по дорозї передові монґольські полки і забравши богато їх стад, вони заглубили ся далеко в степи, — ішли вісїм день, і з головними силами стрілись над річкою Калкою (тепер р. Калець, тече в Азовське море під Маріуполем, чи в українській передачі Марнополем). Та похвальна солїдарність руських князїв, не додержалась до кінця, і в рішучий момент між старшими князями — трома Мстиславами стала ся незгода, „котора велика”. Через се Мстислав галицький не упередив своїх іменників про прихід Монґолів і розпочав з ними битву сам на власну руку, перейшовши Калку з Данилом і декотрими иньшими українськими князями. Битва пішла з початку добре, руські полки били Монґолів, і ті почали вже тїкати. Але Половцї, що також взяли участь у сїй битві, все попсували — кинули ся тїкати перед Монґолами, і ті перейшли до аґресії. Тїкаючи Половцї впали в табор иньших князїв, що не брали участи в битві й нїчого не знали про неї, й наробили тут загального непорядку й замішання. Настала загальна панїка, всї кинули ся тїкати, в тім і Мстислав галицький з своїми полками. Монґоли кинули ся за ними гонити. „Стала ся побіда над всїми руськими князями, якої ще не було”, як каже сучасник. Тільки Мстислав київський що своїм табором зайняв сильну позицію на горбі над Калкою, не рушив ся з місця, і замість тїкати, постарав зь укріпити своє становище. Тому що горб був камінний і валів сипати було не можна, він обвів своє військо „городом” з возів — перша виразна звістка про так популярний в пізнїйших козацьких часах, а перейнятий від турецьких кочовників спосіб оборони „табором” — ланцюхом, зложеним з кількох рядів возів ²⁴). Тут засїв він з кількома молодшими князями й боронив ся від двох монґольських вождів, полишених під його табором, тим часом як решта монґольського війська кинули ся за утїкачами. Надїя відборонити ся одначе була невелика, і коло „бродники”, степові Русини, що були з монґольським військом взяли ся посередничити, і їх воєвода Плоскиня присяг на хрестї, що Монґоли не зроблять Русинам нїякого лиха і пустять їх за викупом, Мстислав київський з товаришами піддав ся по трехденній оборонї. Але „окаянний” Плоскиня, як ганьбить його сучасник, мав переступити присягу: видав князїв Монґолам (не знати тільки, чи справдї з злої волї, як той сучасник каже), і ті задусили їх, положивши їх під дошки і посїдавши на тї дошки обідати (орієнтальна дотепність в придумуванню способів смерти!).Табор Мстислава розбили, людей всїх побили.

За тим військом що утїкло з над Калки, иньші монґольські полки гонили тимчасом аж до Днїпра, і за Днїпро, як оповідає той же сучасник, не перейшли тільки тому, що Мстислав галицький, переїздячи Днїпро, всї иньші човни — що були полишені тут при походї в степ, казав забрати від берега. Але мабуть наслїдком того маса вояків лишило ся й погинула на лївім боцї Днїпра. Сучасник каже, що з людей ледво десятий прийшов живий до дому. Самих князїв побито шість в сїй утечі, між иньшими Мстислава чернигівського з сином. Чимало побили й самі Половцї, щоб відібрати коня або одежу. Самих побитих Киян рахували (мабуть побільшуючи) на десять тисяч. Поодинокі монґольські ватаги позаганяли ся досить далеко в переяславські землї — до Сьвятополкового Новгорода (Витичева). „Люде, не знаючи татарської лести, виходили їм на стрічу з хрестами, а вони їх всїх побили”.

По сїм монґоли завернули ся назад і зникли з очей сучасників також загадково, як і з'явились, зіставивши на Руси вражіннє якоїсь страшної бурі: „Татари (як їх звали на Руси) вернули ся від р. Днїпра і не знаємо, звідки прийшли й де знову подїли ся — звідки їх Бог привів за наші гріхи”, каже сучасник ²⁵).

Полїтична система в руських землях по сїй катастрофі не змінила ся на разї, тільки перемінило ся розміщеннє князїв — деякі погинули, а на опорожнені столи пересунули ся иньші члени з тих же родин. Так у Київі сїв Володимир Рюрикович, місце його в Смоленську зайняв Мстислав Давидович. В Чернигові сїв син Всеволода Чермного Михайло. Галицький Мстислав заховав на далї свою впливову ролю, і старий хан Котян далї був його вірним помічником. В основі полїтичної системи лежав далї союз князїв галицького, київського і чернигівського, і по абдикації й навіть смерти Мстислава Мстиславича, що вмер скоро по своїм переходї до Торчеська (1228), Володимир київський і Михайло чернигівський зістали ся в союзї з його зятем — угорським королевичом ²⁶).