Історія України-Руси. Том 2

Таким чином боротьба з Половцями мала результати дуже непоказні. Почавши ся походами в степ в 60-х і потім 80-х рр., вона вкінцї зійшла на оборону границь. Всяка зачіпка викликала нові напади Половцїв на руські землї, й руським князям приходило ся буквально цїлими місяцями „стерегти руської землї” з військом. Ся потреба примушувала князїв нераз залишати иньші справи; Рюрик нпр., мусїв залишати через се свої походи на Литву ²¹) він вів боротьбу з нею, правдоподібно, для оборони союзної Турово- пинської землї). Очевидна річ, така практика стереження була дуже тяжка і можлива тільки при загальнім спокою. Правда, сю потребу міг би був задовольнити якийсь постійний і сильний сторожовий полк на пограничу, але до такої орґанїзації князївсько-дружинний режім ще не дійшов.

Що дїяло ся тими останнїми роками на лївім боцї, Київська лїтопись не каже. Маємо тільки під 1191 р. два походи Ольговичів в половецькі степи, обидва щасливі; про половецькі ж напади не маємо звісток.

Як я вже сказав, русько-половецькими справами вичерпував ся зміст полїтичного житя Поднїпровя в сих роках. Иньші полїтичні справи, як ми бачили, мали лише другорядне значіннє. В княжих відносинах було, як порівняти, дуже спокійно; по недавнїй катастрофі се були ясні й затишнї хвилї в Київі — спокій перед новою бурею. Яке б ілюзоричне не було „старійшинство” київського Сьвятослава, все ж він був таким старійшиною, бодай на Українї. Він мав певний престіж і за границями її: візантийський імператор Ісаак Анґел посватав саме перед смертию Сьвятослава його внучку Офимью Глїбовну за „царевича” — може свого сина й наступника Олексїя ²²). В добрих відносинах жив Сьвятослав, здаєть ся, і з землею, не так як його батько. Принаймнї лїтопись згадує за всенароднїй пир, споряджений ним з нагоди посьвящення церкви св. Василия, де й Кияне „быша весели” ²³).

Примітки

¹) Іпат. с. 446.

²) Іпат. с. 450, 455.

³) Іпат. с. 456.

⁴) Більше в гл. VII.

⁵) Під сим роком стоїть його смерть в Іпат. л., і в сих роках хронольоґія її досить справна, як видно з дат 1184-5 і 1194 p. i з звісток про західно-европейські подїї 1187-1189 р., так що можна прийняти сей рік безпечно.

⁶) Іпат. с. 442, 444-8.

⁷) Іпат. с. 450-1 (1190, осїнь).

⁸) Іпат. с. 379-81, 383-4, 387, Лавр. 339-342, 344-5, Ніконов. І с. 241.

⁹) Іпат. с. 408-9, 410, 414-5, 442.

¹⁰) С. 105.

¹¹) Іпат. с. 414, 428.

¹²) Іпат. с. 424-6, Лавр. с. 374-6, Слово о полку Ігоревім VIII

¹³) Ґеоґрафічний коментар до сього походу у Арістова О землЂ Половецкой с. 223 і далї, про самий похід Іпат. с. 423-438, Лавр. с. 376-9, Слово о полку Ігоревім.

¹⁴) Іпат. с. 440.

¹⁵) Іпат. с. 440, 444.

¹⁶) Лїтопись пише його ріжно: КунтувдЂй (найчастїйше), Кунтугдый, Котувдый.

¹⁷) Зима 1090-1 р. по лїтописи. Деталїчно перевірити дат Іпатсьтої лїтописи тут не можна, але, як я вже вгадував, її хронольоґія для сих років взагалї правильна, як видно з дат 1184 і 1194 рр. (дати половецьких походів і смерти Сьвятослава).

¹⁸) В лїтописи — 1192 р.

¹⁹) Іпат. с. 450-5.

²⁰) Іпат. с. 455-6.

²¹) Іпат. с. 456.

²²) Іпат. с. 457.

²³) Іпат. с. 428.

СМЕРТЬ СЬВЯТОСЛАВА, РЮРИК У КИЇВІ; ІНТРИҐА ВСЕВОЛОДА СУЗДАЛЬСЬКОГО; КОНФЛЇКТ РЮРИКА З РОМАНОМ ВОЛИНСЬКИМ І ОЛЬГОВИЧАМИ. РОМАН В ГАЛИЧИНЇ; ПЛЯНИ ОЛЬГОВИЧІВ; ЗМІНИ В ПОЛЇТИЧНІЙ СИТУАЦІЇ. ПОХІД РОМАНА НА КИЇВ; ДРУГИЙ ПОГРОМ КИЇВА, СМЕРТЬ РОМАНА.

1194 р. (25 липня) умер старий Сьвятослав — дуже поважно і побожно, як описує лїтописець, як слїдує патріарху Руської землї ¹). Передчуваючи близьку смерть, він казав себе постригти в чернцї й заразом послав по Рюрика, щоб передати йому київський стіл. Нема сумнїву, що наслїдство Рюрика було умовлено вже заздалегідь між ними і всї уважали його певним наступником по Сьвятославу. Київська людність стріла його як свого: „вийшли до нього з хрестами митрополит, всї ігумени, і Кияне всї від малого до великого; Рюрик же війшовши до св. Софії й поклонивши ся св. Спасу й св. Богородицї, сів на столї свого дїда і батька, з славою й честию великою, і утїшила ся вся Руська земля Рюриковим княженнєм, Кияне, і християне і поганї (Чорні Клобуки), бо всїх приймав з любовию до себе, і християн і поганих, не відгоняв нїкого”, як описує прихильний йому лїтописець. Князї також прийняли се як довершений факт і нїхто не протестував против того, що він зайняв стіл по Сьвятославу.

Правда, Всеволод суздальський був старшим, і Ростиславичі, як вони казали, „положили на немь старЂшиньство — вся братья во ВолодимерЂ племени” (всї Мономахові потомки). Але відколи вже його старший брат не показав охоти сидїти в Київі й все передавав його ріжним своякам, Всеволода вже й не брали, очевидно, в рахунок між кандидатами на Київ. І він дїйсно не мав найменьшої охоти йти до Київа, але йдучи слїдами брата, бажав відновити свій вплив на Українї, взяти в свою опіку і Київ, і взагалї українських князїв. Для сього треба було тільки нагоди, а що вона не приходила, що відносини на Українї були дуже згідні, і перехід Рюрика на київський стіл теж не викликав нї з відки протесту, — тож Всеволод постарав ся пересварити князїв, і дїйсно зробив се дуже зручно, так що в результатї викликав нові замішання на Українї, а вони привели до нового зруйновання Київа, як і попереднї, викликані Андрієм ²). Всеволод був ще о стільки зручнїйший від свого попередника, що зробив се самою інтриґою, не жертвуючи своїми силами, і мав приємність бачити, як, руйнували Київ самі пересварені ним українські князї. Се була дорога і вигіднїйша, і певнїйша: практика Андрія показала, що на силу війська не завсїди можна числити.

Сївши в Київі, Рюрик закликав брата Давида з Смоленська — порозуміти ся „про Руську землю” і „о ВолодимерЂ племени”, бо вони собі зістали ся тепер „старійші від усїх в Руській землї” (себто в Київщинї, де Давид володїв Вишгородом).

Давид прибув на весну 1195 р., і почали ся з тої нагоди пири. Насамперед запросив до себе на обід Рюрик Давида до Київа „і були в великій любови й великім веселию”; і Рюрик обдарував його великими дарами. Потім запросив його Ростислав Рюрикович до Білгорода на обід, і тут повторило ся теж саме. По тім Давид приймав Рюрика з дітьми у себе в Вишгородї, в своїй волости. Потім Давид запросив до себе на обід „всї монастирі”, „і був з ними веселий, роздав велику милостиню їм і бідним”. „Потім Давид покликав усїх Чорних Клобуків, і попили ся у нього всї Чорні Клобуки, і обдаривши їх великими дарунками, відправив”. Потім „Кияне почали кликати Давида на пири і показували честь велику й дарували богаті дари”. Давид запросив на пир Киян „и ту бысть с ними в весельи мнозЂ и во любви велици”. Заразом серед сих пирів Рюрик з Давидом „ряди всї покінчили — про Руську землю і про братию свою Володимере племя”. Визначено волости декому з ”Володимерового племени”, між ними, правдоподібно, дано волость і Рюриковому зятеви Роману — Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав і Канїв, що відограли слїдом таку важну ролю.

Ся гармонїя князїв і землї, се патріархальне пированнє послужило одначе вступом до подїй дуже сумних для сих князїв і для цїлої землї. Порядкуючи справи „Руської землї і Володимеря племени”, Рюрик з Давидом зовсїм призабули Всеволода, але той зараз запротестував проти такої самостійности. Прислав своїх послів і заявив, що коли Рюрик, сївши в Київі, забув про нього, признаного „старійшого”, і роздаючи волости молодшим, не „учинив части в Руській землї” йому, то нехай же він далї не сподїєть ся помочи від нього і сам пильнує Київа і Руської землї з тими молодшими, „а я побачу, як ти з ними їх удержиш”. Ся заява дуже занепокоїла Рюрика: Всеволод дїйсно показував йому протекцію в дотеперішнїх відносинах з Ольговичами, і „без нього, як казав Рюрик, йому не можна було бути”, — з огляду на його права на Київ, як старшого. Щоб його заспокоїти, Рюрик був готов на всякі уступки — дати йому волость, яку схоче. Але тут доперва вийшов клопіт: Всеволод не хотїв нїякої иньшої волости, а як раз тої, що дістав від Рюрика Роман, і про яку Рюрик був присяг Роману, що в нього її не відбере. Даремно він давав Всеволоду вибрати иньшу волость, той обставав при своїм, маючи очевидний намір посварити Рюрика з Романом. Рюрик не хотїв сварити ся з зятем, але бояв ся і Всеволода, і вкінцї, коли Всеволод став грозити повним розривом ³), здав справу на митрополита, а той, уважаючи своїм обовязком запобігти війнї, розгрішив його з присяги Роману й радив віддати його волость Всеволоду ⁴). Рюрик постановив так і зробити, та тут щастє ще послужило йому, і се нарушеннє присяги Роману не привело до розриву з ним. Роман показав ся дуже лагідним і заявив, що не хоче, аби Рюрик через нього сварив ся з Всеволодом: „Отче! переказує лїтописець його відповідь, деж би тобі через мене не жити з своїм сватом (Всеволодом) і не війти з ним в любов! минї ти даси натомість иньшу волость, або кунами (грошими) за неї даси, скільки вона варта”. Справа таким способом розвязувала ся вповнї щасливо. Рюрик поспішив ся повідомити Всеволода, що він вдоволяє його бажаннє, дає йому Романову волость, і Всеволод мусїв удати задоволеного — „утвердила ся крестомъ честнымъ на всей любви своєй”.

Але в дїйсности він не полишив сього свого злобного наміру — посварити українських князїв, і коли не трісла попередня бомба, пустив нову. Діставши ті відібрані від Романа городи, він найважнїйший — Торчеськ віддав свому зятю, Рюриковичу Ростиславу, а иньші лишив собі.

На сей раз він влучив добре. Роман прийшов до переконаня, що се Рюрик зробив тільки комедію з Всеволодом, аби відібрати Торчеськ від нього, Романа, для свого сина, і зненавидівши з цїлої сили тестя, з котрим так добре жив досї, постановив пімстити ся. Свою жінку — Рюрикову доньку почав він обиджати, примушував постригтись, а на Рюрика завів зносини з Ольговичами, підмовляючи Ярослава Всеволодовича, аби вигнав Рюрика з Київа. Але Ольговичі не мали охоти розпочинати з Рюриком боротьби. Тодї Роман попробував знайти поміч у Польщі, але сини Казимира Справедливого, до котрих він звернув ся, зайняті були війною з своїм стриєм — Мєшком Старим; Роман прилучивсь до сеї боротьби, але Мєшко побив своїх противників, і самого Романа ранено в битві ⁵). По сих неудачах він не бачив иньшого виходу як тільки помирити ся з Рюриком. За посередництвом митрополита удав ся він до Рюрика з перепросинами, вислав до нього посла, „кланяя ся и моля ся и покладывая на собЂ всю вину свою”, і Рюрик прийняв сї перепросини, заприсяг його „на всїй волї своїй” і дав волость у Київщинї. З пізнїйшої звістки довідуємось, що Роман при тім з'обовязав ся розірвати союз з Ольговичами і тримати ся Рюрика, ,,въ єго воли быти и зрЂти нань” ⁶). Та щирих відносин уже не було — вони вже були попсовані безповоротно ⁷).

Та Всеволод ще не заспокоїв ся, а постарав ся також пересварити Рюрика з Ольговичами. Його рука в сїй справі видна ясно: Рюрик, нарікаючи потім на Всеволода, виразно каже, що він розпочав з Ольговичами війну тільки через Всеволода, що Всеволод мав з ними якісь рахунки, а сам Рюрик від Ольговичів не мав нїякої прикрости ⁸). Ольговичі теж казали, що у них „не було нїякого лиха” з Рюриком ⁹) і ми дїйсно бачили, що вони не хотїли підтримати Романа против Рюрика. Які мав рахунки Всеволод з Ольговичами, не знати; знаємо, що вони бороли ся за Новгород, може були ще якісь спірні справи — нпр. на вятицькім пограничу або що. Але причиною для конфлїкту Всеволод висунув київську справу: в осени 1195 р. Ростиславичі з Всеволодом поставили Ольговичам постулят, аби вони вирікли ся на завсїди всяких претензій на Київ і Смоленськ: „послали мужів своїх до Ярослава (чернигівського) і всїх Ольговичів і сказали йому: „цїлуй до нас усіх хрест зі всею своєю братиєю, що ви не будете старати ся відібрати собі нашої отчини, Київа і Смоленська, анї від нас, анї від наших дїтей, анї від усього нашого Володимирового племени: нехай так буде, як роздїлив нас Ярослав — по Днїпро, а до Київа ви аби нїчого не мали”. Головна вага сього постуляту лежала, очевидно, в Київі, і Смоленськ фіґурує тут більше як декорація, і розумієть ся таке жаданнє було чистою провокацією, після того як два поколїння Ольговичів сидїли на київськім столї, і спеціяльно в устах Ростиславичів, що самі були авторами кількох компромісів з Сьвятославом, було б воно занадто дивним. Нема найменьшого сумнїву, що до сього жадання підбив їх Всеволод, приобіцявши свою поміч на Ольговичів, — що він був його властивим інїціатором і автором ¹⁰), і що робив він те сьвідомо, аби спровокувати Ольговичів на Рюрика і заплутати його в війну з ними.