Історія України-Руси. Том 4

Тодї литовська рада вислала своїх послів (Яна біскупа луцького і старосту берестейського Сенька Олизаровича) до Польщі з своїм проєктом 25). Але й тут його не прийнято, й переговори про унїю на тім урвали ся. Супроти того, що литовські пани новим актом унїї хотїли уневажнити давнїйші записи, Поляки, очевидно, кинули гадку про новий акт унїї, аби не підірвати ним значіння давнїйших 26).

За те коли польське правительство, по турецькім нападї 1498 р. на руські землї, що навів перестрах на цїлу Польщу, закликало Литву до спільної боротьби, — рада вел. князївства відплатила тоюж монетою як Поляки в 1493 р. Вел. князь відповів брату, що він готов іти йому в поміч особисто з своїм військом, але не може прихилити свою раду до помочи: вона займає неприхильне становище й не хоче Полякам помагати, поки нема між обома державами „справедливої й рівної умови”. Теж саме, хоч в делїкатнїйшій формі заявили польським сенаторам: і самі пани вел. князївства через послів, висланих на початку 1499 р. Пригадуючи зірвані переговори 1496 р., вони радили королеви нахилити польських сенаторів до умови в дусї тих переговорів 27).

Можливо, що король дїйсно вплинув у сїм напрямі на своїх сенаторів, і на сей раз прийшло таки до „справедливої й рівної умови”. Переговорів в подробицях не знаємо, але 6 мая польські стани й король прийняли литовський проєкт з деякими змінами 28), і на загальнім соймі литовськім в Вильнї, 24 липня 1499 р. його формально принято й потверджено 29).

Сей новий акт уложено в формі потвердження Городельського акту, в стилїзації дуже близькій до згаданого вище литовського проєкту. Потверджуючи Городельський акт литовські пани поясняють тільки докладнїйше точку про порядок вибору вел. князїв і королїв, також в напрямі повної рівности обох держав: вел. князя не можна вибрати без участи польських панів, а короля — без участи литовських. Всї ж иньші унїонні акти окрім того Городельського акту, виданого литовськими панами, вони уневажняють яко такі, що „нарушали честь обох сторін, і тому їх наші попередники не признавали” 30).

Таким чином литовським панам удало ся зреформувати унїю по своїй мисли, як свобідний союз двох рівноправних держав. Тільки титул ”supremus dux Lithuaniae в титулї короля лишав ся знаком супремата Польщі. Але Поляки згодили ся на сю уступку, очевидно, тільки під натиском обставин і певно, що не щиро. Можливо, що вони умисно не помагали по тім вел. князївству в незвичайно тяжкій для нього боротьбі з Москвою 1500-1 рр., аби змусити Литву до тїснїйшої унїї. Правда, що вони мали й свої клопоти на голові — з Турками й Татарами. Вкінцї ж смерть Ольбрахта й кандидатура Олександра на польську корону дали їм можливість повернути справу унїї в зовсїм иньший бік.

По смерти Ольбрахта (1501 р.) Олександр дуже енерґічно старав ся дістати ся на польський трон — хотїв навіть оружно підперти свою кандидатуру. Але до сього не дійшло — його партия й так перемогла партизанів старшого Казимировича Володислава, угорського короля. Офіціальним, щоб так сказати, мотивом вибору Олександра була унїя — потреба тїснїйше злучити обидві держави. Сей мотив підносив з великим натиском сам Олександр 31) і на сїй точцї мусїв зробити уступки. Що правда, від коли він переходив на польський престіл, се переведеннє тїснїйшої унїї не противило ся й його власним інтересам.

Поляки при тій нагодї хотїли довести до того, щоб — кажучи словами сучасника Мєховского, з Литви й Корони утворила ся „одна держава, оден народ, і в них оден король і одно право” 32). Але Олександрові відпоручники (з Ольбрахтом еп. виленським, каштеляном виленським кн. Олександром Гольшанським і воєводою троцьким Яном Заберезинським на чолї) так далеко піти не могли, хоч і починили великі уступки жаданням Поляків. Компромісовий прелїмінар, уложений ними 3 жовтня на елєкції в Пйотркові, слїдом, 23 жовтня, без всяких змін, потвердив Олександр з кількома присутними панами й обовязав ся привести „всїх прелатів, князїв, панів, земян і важнїйші громади вел. князївства” до того, що вони сей акт вповнї приймуть, потвердять, і на се видадуть Польській коронї грамоту 33).

Компромісовий характер сього акту видно ясно з самого його змісту. Вихідним принціпом його була унїя реальна: „корона Польська й вел. князївство Литовське злучають ся в одно неподїльне й одностайне тїло, аби був оден народ, одна нація, одно брацтво, спільна рада, одна голова, оден король і пан”. Одначе в близшім переведенню ся спільність обмежуєть ся тільки отсим: король від сього часу все має бути заразом вел. князем; він вибираєть ся спільно вищими урядниками обох держав; монета має бути спільна; урядники вел. князївства мають складати присягу королеви й унїї. По за тим є тільки фрази про спільну раду й поміч, солїдарність в добрім і в злім і т. и., так що кінець кінцем унїя виходить властиво тільки персональна. Очевидно, Поляки жадали реальної унїї, але мусїли задоволити ся проголошеннєм сього принціпу в актї, без дальшого його переведення.

За всїм тим, і в такій формі акт сей стає в рішучій суперечности з недавнїм актом 1499 р. і піввіковими автономічними змаганнями Литви. Новійші дослїдники пробували толкувати се тим, що самі литовські пани в тих трудних хвилях московської війни порозуміли потребу тїснїйшого зближення до Польщі 34). Але в дїйсности стани вел. кн. Литовського по просту не признавали ся до акту 1501 р. Ми маємо виразну таку заяву з часів виленського сойму 1566 р. 35), а на соймі 1569 р. литовські пани перед Поляками поясняли, що відпоручники в. кн. Литовського не мали повновласти до такої рішучої зміни унїонного акту, що Олександр тих кількох панів, підписаних під актом 1501 р. попросту змусив підписати сей новий акт, але стани вел. князївства його не прийняли. „За Олександра, протягом чотирох лїт, казали вони, — досить було часу, аби наші предки потвердили сей акт своїми печатками й грамотами (як то обіцяв Олександр польським станам), але коли вони не признали сих постанов, прийнятих їх послами против інтересів держави і їх інструкції, то чого ми маємо признавати їх” ? 36).

Дїйсно, акт унїї 1501 р. при його потвердженню Олександром окрім тих послів, що його укладали в Пйотркові, підписали тільки нечисленні (числом дванадцять), переважно другорядні урядники, тим часом як найважнїйших членів ради бракує. Тих грамот, що мали на потвердженнє сього акту краї, пани й визначнїйші міста, не видано зовсїм. Коли зажадали їх польські пани в 1505 р., рада в. князївства пояснила, що вел. князь жадав тих „реверсалів” від панів і земель в. князївства, але „тыи которыи при тыхъ записехъ не были, и тежъ многыи земли, которыи жъ прислухаютъ къ великому князству, тыхъ реверсаловъ послати не хотЂли для некоторыхъ причинъ, въ которыхъ же ся ихъ милости трудно видело” 37). Ясно, що сього акту унїї в литовських кругах справдї не признано правосильним 38).

Але, з другого боку, й на виразний протест стани вел. кн. Литовського не здобули ся, хоч би в що йно наведеній відповіди: вони замовчують справу, може не хотячи компромітувати вел. князя, а може — й боячи ся дражнити Поляків.

Таким способом справа унїї лишила ся неясною. Поляки мали в руках акт унїї 1501 р. і ними хотїли нормувати відносини Польщі до вел. князївства. Але в очах станів вел. князївства сї відносини мали нормувати ся актом 1499 р., акту ж 1501 року вони не признавали правосильним, хоч і не опротестовували отверто.

Треба додати, що вони не подбали забезпечити й осібність вел. князївства, хоч мали в тих часах дуже добру нагоду. Молодший брат Олександра Жиґимонт, що ще за житя Ольбрахта просив собі якоїсь волости в вел. князївстві, поновив свої прошення, й за ним вставляв ся Володислав угорський 39). Литовські пани могли б наперти на Олександра й дістати осібного вел. князя. Але то їм було не в голові: тяжкі обставини, видко, відстрашували їх від гадки зірвати, чи ослабити звязки з Польщею, дарма що звідти вони так як і не мали нїякої помочи в боротьбі з Москвою й Татарами.

В повнім сьвітлї се здержливо й малодушне поступованнє литовських панів в справі унїї виявило ся при першій справдешнїй пробі унїонних відносин — по смерти Олександра.

Олександр умер 29 серпня 1506 р., на Литві. Знову є звістка про тестамент його: він мовляв поручив литовським панам вибрати на його місце молодшого брата Жиґимонта. Так казала навіть Олександрова вдова Олена. Одначе в тім тестаментї Олександра, який маємо, йде мова тілька про приватні справи 40).

Як би з тим тестаментом не було, литовські пани ще за житя Олександра послали по Жиґимонта, і той поспішив ся поїхати, але Олександра не застав уже живим. Забрали ся до виборів — їх росписали на 20 жовтня. Польські пани на першу вість про се звернули ся до Жиґимонта, просячи його, аби своїм впливом причинив ся до заховання унїї. Потім вислали свого посла, щоб пригадати Литвинам умови 1501 р., аби не виберали вел. князя на власну руку. Але литовські пани з'іґнорували се прошеннє, й 20 жовтня „паны и княжата со всимы землями прислухаючими къ великому князству” оголосили вел. князем Жиґимонта 41).