Історія України-Руси. Том 4

17) Acciperet in his terris, quae nondum cultae sunt, augmentum — властиво отже з земель нерозроблених. Чи розумів тут Длуґош господарську культуру, чи казав се метафорично — про розширеннє полїтичних границь, трудно сказати.

18) Длуґош IV c. 657-9.

19) Длуґош IV c. 657, лист польських панів до Володислава — Wiszniewski Historia literatury polskiej V c. 353, 355, див. ще низше c. 235-6.

20) Лїтопись Биховця c. 51 і 56. Документы архива юстиціи І c. 14, 6. Archiwum Sanguszk'ow I ч. 47. Фойґт Geschichte Preussens VIII c. 91 — про заяву Свитригайла з р. 1446.

21) Стрийковский (II c. 177) каже навіть, що по смерти Витовта були голоси за його кандидатурою на в. князївство, але се досить непевна традиція — мабуть самої родини Олельковичів, до якої близько стояв Стрийковский. Тому у нього так часто Олельковичі кандидують на великокняжий стіл.

22) Про попередню карієру Олелька див. у Вольфа Kniaziowie с. 327-8 (у Стаднїцкого коротко). Треба поправити тільки помилку, нїби Олелько від Жиґимонта був перейшов до Свитригайла (тим Вольф толкує й арештованнє Олелька). Вольф опираєть ся в сїм здогадї на обговореній уже київській грамотї Свитригайла 1442 р., друкованій в Актах Южной и Зап. Россіи І ч, 21: в сїм виданню її на чолї сьвідків стоїть „князь Олеко”, але порівняннє з виданнєм тоїж грамоти в Arch. Sanguszk'ow I ч. 38, показує, що кореспондент археоґрафічної комісії (що копію сеї грамоти надіслав) зле прочитав слова: князь Олександръ (Ніс), і зробив звідти князя Олька й Андрія Носа.

23) Про наданнє Олелькови Київа — Лїтопись Биховця c. 56; перша київська грамота Олелька — Акты историческіе изд. археогр. комиссіею І c. 488. Що до Київа за Олелька й Семена Олельковича могла належати й Браславщина, бачу на те натяк в обводї границь учиненім Семеном Олельковичем. — Акты Зап. Россіи II ч. 199: нащо б Семен Ол. посилав свого черкаського намістника обводити границю з Польщею в Браславщинї, коли б ся територія мала иньших литовських намістників ?

24) Длуґош каже (IV c. 656), що литовські пани ще за житя Жиґимонта, змушені ним, зложили присягу Михайлушку як будучому вел. князеви. Маємо й грамоту його з титулом вел. князя (Arch. Sanguszk'ow III ч. 2), тільки в пізнїйшій копії й без року. Копистяньский вповнї правдоподібно виводить дату 1440 (5/IV) і боронить її автентичности (c. 98-9).

25) Archiwum Sanguszk'ow І ч. 37 і 39. Новійша Monografia xx. Sanguszk'ow (I c. 110) не дала до сього нїчого цїкавого.

26) Пробує її відтворити Копистяньский ор. c. c. 115.

27) Kodeks dypl. ks. Mazowieckiego ч. 120 і 186, Длуґош IV с. 622, 670, 711-3, Codex ер. saec. XV т. І ч. 125 (лист писаний перед перемирєм, в 1444 р, а не в 1443, як датує видавець), Wiszniewski Historia literatury polskiej V c. 356. Про сї подїї Саrо ор. c. IV c. 272. Прохаска Uchwaly walnego zjazdu Piotrkowskiego (Ateneum 1887) і найновійше у Копистяньского, ор. c. Зовсїм хибно у Любавского Обл. дЂленіе c. 16 і 19.

Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра: Смерть Володислава, переговори Поляків з Казимиром, „угода Литвинів з Короною” 1446 р., Казимир королем, польсько-литовські спори, справа Волини, смерть Свитригайла й пляни війни.

Та все помішала подїя, якої годї було собі вгадати на перед: 10 падолиста 1444 р. в битві під Варною пропав безвісно король Володислав. Його наступником, розумієть ся, мав бути Казимир, і супроти напружених відносин до нього польські пани опинили ся в досить трудній позиції. На першім зїздї вони попробували іґнорувати все попереднє, й саме великокняже становище Казимира, та покликали його просто яко престолонаслїдника, аби взяв на себе реґенцію в Польщі, поки прийдуть докладнїйші вісти за Володислава. Але Казимир збув се ріжними вимівками. Тодї прийшло нове посольство, що просило його вже на королївство — коронуватись на польського короля. Казимир знову вимовляв ся; заявляв, що він задоволений великим князївством, при тім підчеркував, що він був не намісником польським в Литві, а правдивим вел. князем. Але заразом давав зрозуміти, що він не позволить на польського короля вибрати кого иньшого, а не його.

Польські пани, збентежені катастрофою, мусїли формально випрошувати Казимира у Литвинів, й сї, видко, того й чекали. Розумієть ся, з державного становища вел. князївства було б лїпше, як би Казимир зовсїм вирік ся польської корони й справдї задоволив ся вел. князївством. В такім разї з вибором иньшого польського короля, з иньшої династиї, самостійність вел. князївства була б забезпечена від польських претензій. Але так радикально поставити справу в литовських кругах не відважились. Може сам Казимир особисто не хотїв упустити польської корони, і литовські пани не мали сумлїння впливати на нього в сїм напрямі, а найважнїйше те, що литовські правителї самі не хотїли розривати звязку Польщі й Литви, хотїли тільки забезпечити литовську автономію й полагодити польсько-литовські спори по своїй мисли, користаючи з сеї нагоди. Тому вони не противили ся коронації Казимира на польського короля, тільки при сїй нагодї хотїли дещо виторгувати від польських панів, і для того протягали, впливаючи в сїм напрямі на Казимира. Не забудьмо, що Казимира окружали пани литовські, котрим, яко католикам, унїя з Польщею давала привілєґіоване становище в в. кн. Литовськім і перевагу над руськими князями; тому розривати з Польщею було не в їх інтересах. Виховавши ж Казимира під своїми впливами, вони могли тїшити себе надією, що він і на польськім престолї зістанеть ся під їх впливами, і вони через його впливатимуть і на польську полїтику. Се може вповнї витолкувати їх полїтику, дарма, що з державного становища в. кн. Литовського вона мала як найгірші наслїдки 1).

Ще кілька місяцїв прийшло в безплодних пореговорах — Казимир відтягав ся. Польські пани, щоб настрашити Казимира, виступили з вибором на короля Болеслава мазовецького. Ся кандидатура загрожувала й відносинам литовським, би Болеслав, ставши польським королем, без сумнїву підтримав би претензії свого свояка Михайлушка на литовський престіл. Тому довершений весною 1446 р. умовний вибір Болеслава — на випадок, як би не згодив ся Казимир, мусїв зробити, своє вражіннє в Литві, не тільки на самого вел. князя. На зїздї в Берестю, в вереснї 1446 р. литовські пани виступили нарештї з своїми вимогами. Вони жадали привернення до в. князївства Поділя й забезпечення йому Волини, разом з спірними територіями (Олесько, Лопатин, Ратно, Ветли). Другим постулятом було перетворенє унїонного звязку в простий зачіпно-відпорний союз в. князївства з Короною, то значить — признаннє обом державам рівного значіння, скасованнє всякої залежности вел. князївства від Корони, всякої державної опіки Польщі над Литвою 2).

Що з тими постулатами стало ся, лишаєть ся неясним. Длуґош оповідає, що польські відпоручники мали порученнє, або не брали на себе нїяких обовязків перед станами в. кн. Литовського, і підчас сього зїзду встигли намовити Казимира поки що не ставити гостро справи з тими литовськими постулятами, а прийняти насамперед корону. Мовляв потім він сам, будучи королем, зможе помисли своїй порішити сї справи, — як Ягайло то робив. І Казимир згодив ся на се. Так каже Длуґош, що до недавна був одиноким джерелом в сїй справі. Та новійшими часами віднайшов ся фраґмент, чи властиво витяг з грамоти, з титулом: „Угода Литвинів з Польською короною, уложена кор. Казимиром у Парчові”. Тут Казимир, титулуючи себе уже польським королем, уставляє відносини Литви й Польщі по мисли литовських жадань і признає в. князївству ті спірні території. З тої нагоди висловлена була гадка, що маємо тут правосильний акт, виставлений Казимиром за згодою польських відпоручників і ними контрасіґнований, а по просту замовчаний Длуґошем. На підставі, мовляв, сього акту згодив ся Казимир прийняти польську корону, — отже литовські пани пустили Казимира, тільки діставши від польських відпоручників формальне забезпеченнє своїх бажань 3).

Одначе так катеґорично того сказати не можна, і при сучаснім станї наших джерел справа лишаєть ся неясною. Безперечно, Длуґош, як сучасник тих завзятих спорів, що вели ся на сїм ґрунтї потім між панами литовськими й польськими, в сїй справі тенденційний. Він міг не одно осьвітити в користь своєї партії, так що на повність і докладність його оповідання не можна покластись. Але й робити якісь певні виводи на підставі згаданого документу, в тій формі якій його маємо, не можливо: приходить ся вірити на слово тій надписи над фраґментом, не знати ким і коли зробленій. Тим часом в дїйсности міг се бути тільки плян грамоти, або проєкт предложений до підписи польськими відпоручниками, а ними не прийнятий 4). Міг сю грамоту видати Литвинам і сам Казимир, як своє обовязаннє супроти них, без участи Поляків.

Інтересний сей документ в усякім разї з того погляду, що показує дезідерати литовських панів, і з сього боку він згоджуєть ся зовсїм зі звістками Длуґоша про діскусії на пізнїйших литовсько-польських соймах. Можна на певно прийняти ще й те, що Казимир сам в усякім разї прийняв на себе обовязки в сїм напрямі перед литовськими панами. Обовязаннє привернути Литві границї з Витовтових часів було внесено і в загальний привилей станам в. князївства, виданий Казимиром весною 1447 р. 5).

Але сповнити сї обіцянки вийшло далеко тяжше нїж дати. Скінчило ся на тім, що Казимир, звязаний тими своїми обіцянками, даними литовським панам, не схотїв потвердити привилеїв станів польських, поясняючи, що не може сього зробити, поки не будуть сповнені бажання в. князївства. На більш активну ролю він не здобув ся. Навіть коли Фридр. Бучацкий, тодїшний подільський староста, саме на початках пановання Казимира в Польщі захопив сусїдню частину литовського Поділя (Межибож, Хмельник, Караул) — Казимир не здобув ся на якийсь енерґічний виступ, хоч се було по просту провокацією супроти литовських жадань і даних Казимиром обіцянок. Він тільки „гнівав ся” на Бучацкого 6).

Правда не більше енерґії показали й стани в. кн. Литовського.

З своїми жаданнями виступили вони перед Поляками уже на першім спільнім зїздї станів коронних і в. князївства в Люблинї в маю 1448 р. Домагання свої поставили вони в дусї тої берестейської грамоти; аби формула унїї була змінена в значінню рівноправного союзу 7), і аби в. князївству було вернене Поділє та спірні волинські округи (Олесько, Лопатин і ин.). Але на се Поляки, як каже Длуґош, винайшли дуже простий і делїкатний вихід в дусї унїї 1385 р.: нехай всї землї вел. князївства прилучать ся вповнї до Польщі, тодї, мовляв, усякі спори й рахунки зникнуть. Се було, розумієть ся, цинїчною іронїєю, але на неї литовські пани, як каже Длуґош, відповіли тільки проханнями, аби сповнено їх бажання, бо вони не годять ся на скасованнє державного становища вел. князївства. Польські пани відкинули їх прошення: вказали на акт унїї 1385 р. та доводили, що Поділє від часів Казимира В. все належало до Польщі. Були се арґументи важні більше для Длуґоша, як для литовських панів: акту 1385 р. литовські пани не вважали для себе обовязковим, як то зазначив і Длуґош, оповідаючи про переговори в 1451 р., а вартість другого арґументу — про стару приналежність Поділя до Польщі ми теж знаємо. Але Поляки мали переконаннє, що забили баки Литві основно. „Бояре литовські, вислухавши се й переконавши ся, що бракує їм правди, перестали говорити й допоминати ся Поділя”, наівно кінчить своє оповіданнє Длуґош 8).